“Мій світ”
Казала вам багато раз,
Що всередині цікавіше в нас!
Хтось цього ще не знає,
Й туди не заглядає.
Ну а хтось там часто ходить,
І свій час він там проводить.
Мабуть, кожен запитає:
Де ж цей світ? Чи я не знаю?
Та по правді вам скажу – цього я не знаю,
Але думаю, що це мозок уявляє.
Зараз всім я вам розкажу,
І по думках вам покажу.
Я розкажу про свій світ,
Що живе в мені з двох літ.
Він міняється в людини
І в дорослих, і в дитини.
В мене джунглі майже всюди,
Й індіанці там повсюду.
Вони вкрали вже дитину,
Яка звалася Ярина,
Гаррі Поттер, що у Гоґвортсі літає,
З Герміоною і Роном розмовляє,
І могутній Волдеморт десь наступає,
Хто би тільки трапився – він убиває.
Там гімнастика в китайців, де їх мучать індіанці.
А Ярина – та, що вкрали, –
Тхеквондо усіх карає.
Всюди спалахи тут в’ються
Гаррі з Водлемортом б’ються…
Там я всюди полечу,
Ні за що я не плачу.
Це неначе фільм усе –
Так цікаво… ще і ще!
Ну хоч трішки залетіть,
На усе це поглядіть.
Але світ у нас всіх різний –
Неповторний і чарівний.

“Ось дивлюсь я на кульку новорічну”
Ось дивлюсь я на кульку новорічну
і бачу відображення своє,
Маленька тут я: восьмирічна,
і посмішка у мене є.
Згадала я дитинство, що минуло,
згадала, як це добре було.
Згадала, як молодшенька Христинка
прикрасила зі мною всю ялинку.
Згадала, як ми олів’є робили,
згадала, як ми чай із тортом пили.
Згадала, як ми танцювали,
згадала, як пісні співали.
Та зараз знову Новий Рік,
Та тільки старший вже мій вік.
Мені вже одинадцять років –
та я дитина поки.

“Улюблений Китай”
Я дуже хочу вірш вам розказати,
Як хочеться мені в Китаї побувати,
Розкажу свої мрії про Китай,
Мені туди хоч зараз вилітай.
Там люди ходять у червоному вбранні,
І всі так мило посміхаються мені.
Там ще й мелодія звучить,
Дракон літає і гарчить.
Там невеликі скрізь будинки,
Що нам нагадують ялинку.
Ось недалеко кунгфу-школа,
Бо тренування там довкола.
Нові кафе і магазини
Там відкриваються щоднини.
Не букви там, а знаки…
В дівчат в волоссі – маки.

“Різні думки”
Що вам розказати, я не знала.
Але історію з життя одну згадала.
Ось йду собі по парку я, гуляю,
Й незвичного нічого я не помічаю.
Лиш деревце на мене поглядає,
Підходжу я до нього і питаю:
«Чому ж ти тут на мене поглядаєш
Й ходити тут всім людям заважаєш?»
Немає відповіді в нього.
Я розізлилася й сказала йому строго:
«Я йду, але про мене пам’ять буде:
Твоєї гілочки у тебе вже не буде.»
У дерева я гілочку зірвала,
Але одразу в себе запитала:
Чому, чому я це зробила?
Чому ж я гілки деревцеві не лишила?
Одненька думка мені відповідала:
Ти нізащо деревце покарала!
Ти натворила йому зло!
Те саме, що руки у тебе б не було!
А друга думка відповіла,
Що дуже круто я зробила.
«Навіщо ж?» – запитали ми її.
Вона сказала: «Хочеться мені».
Тоді ми з думкою її прогнали,
Вона стрілою вже від нас втікала.
Тепер лиш добрі думки в мене є.
А злі прогнали ми – і все.
Я не повторю більше цього зла,
Бо думка в мене лиш одна:
Робити добре й не робити зла.

“Нічия війна”
Ось ходить дівчина-красава,
Чи не красава то, а дух.
Та її пісня незвичайна
Прилинула мені до вух.
У пісні цій співалось те,
Чого в житті немає,
Але це лихо непросте –
Потрібна там увага.
Колись давно,
Ще тисяч років тому
Була війна
Незнана ще нікому.
У тій війні було все протилежне,
Тому й війна та звалась незалежна.
А воювали в ній добро і зло,
І холод, і тепло,
Лафа боролась проти праці.
Та взагалі, ніхто не був ледачий.
Війна ця стала нічия,
Тому й система в нас така.
Всі люди наші вперемішку:
Хтось добрий, кращий,
А хтось гірший.
Не знаю, що мені сказати,
Але я радий був це знати.