“Мене загубили” (Сумна історія зі щасливим продовженням)

Категорія: Проза
Вікова група: 8-10 років

Переглянути повний вміст конкурсної роботи можна за посиланням:

https://drive.google.com/file/d/1QmBODC5vWOxoRIn-iNTUq3fN5peiWLAt/view?usp=sharing

Ця історія заснована на реальних подіях, які відбулися під час моїх літніх канікул.

Написати її надихнуло мене ще сліпе новонароджене кошенятко, яке було знайдене в спальному районі мого рідного міста, прямо на бруківці, де їздять авто.

Всім небайдужим до братів наших менших присвячується.

 

МЕНЕ ЗАГУБИЛИ

(Сумна історія зі щасливим продовженням… )

 

Привіт! Я – кошеня, сіре із поперечними смугами на тілі та смугами у вигляді літери «М» на голові, майже, як у тигра.

Зараз я виріс і став справжнім мисливцем та воїном. Навіть великому собаці я зможу дати відсіч, а чужинцю-котярі я впевнено та грізно пояснюю вздибленою спиною та пронизливим мявчанням, мов сирена у пожежної машини, хто головний в цій місцині. Звати мене – Джура, мій господар часом кличе мене лагідно «Джурчик-мурчик». Це тому, що я мурчу як дзюрчить струмок, що тече неподалік нашої оселі. Моє ім’я мені дуже пасує та вкрай подобається. Адже всі знають, що Джура – це хлопець-сирота, прийнятий на Січ для виховання та навчання. А мій господар – справжній козак з сильними руками та добрим серцем, підібрав мені влучне ім’я, як він каже: «козацького роду», на жаль я також втратив маму та сім’ю. Отже, все ж таки розповім все послідовно. Адже не бути мені котом Джурою, якби не сталася невиправна прикрість: я – загубився, а точніше – мене загубили…

Одного весняного ранку, а можливо ночі, сталося найдивовижніше диво в світі: я – народився. Так з’явилося на світ сліпе, сіре, смугасте кошеня. Мама-киця як годиться облизала та зігріла мене, а потім нагодувала теплим молочком. Щасливий я заснув… Прокинувся я від шуму на вулиці та холоду весняного повітря. Мама-киця пропала, а з нею й пропало відчуття тепла, ситості та щастя. «І я – сліпе, ще ледь повзаюче, сіре самотнє кошеня, мабуть, також пропаду!» – подумав тоді я. Мене загубили! Раптом щось високо підняло мене вгору. Стало тепліше та м’якше. Мабуть, мене взяли на руки люди…Різкі звуки та нестримні голоси нахлинули та проковтнули мене. «Ой! Який хом’ячок!» – зарепетав один голос. «Це – не хом’ячок, це – новонароджене кошеня, ще й сліпе», – загарчав інший голос. «Звідки тут, на дорозі, взялося кошеня?» – пролунав ще один. «Діти! Не чіпайте дитинча котеняти. Де ви його взяли?» – «Ми його не брали. Щойно на асфальті у дворі біля нашого будинку знайшли!» – відповів хтось обурено. «Як на асфальті?! А де його мама? Він загине один, він ще безпомічне сліпе кошеня», – підсумував хтось. Настала пауза. «На, забирай його, нам додому пора!».

Далі мене передали із рук у руки, і від усіх пережитих емоцій я – голодний і втомлений, але зігрітий, заснув в долонях якоїсь людини… Наступне, що я почув після свого короткого, але так потрібного мені сну, це жваве обговорення моїх шансів на виживання, якщо я знову опинюся у дворі на бруківці, в місті, де їздять авто та бродять великі пси. І всі погодилися, що без сторонньої допомоги в мене, маленького сліпого кошеняти, шансів вижити зовсім немає. Я засмутився. Адже я не винен, що мене загубили. Я думав, що якщо я все ж народився, то, мабуть, тільки для того, щоб жити…Мене охопив розпач. Що я міг зробити…? Мене згодом влаштували у коробку на м’якенький рушничок і … ура – мене нагодували. І хоч це було не мамине смачне духмяне молочко, але ця тепла суміш мені, вкрай зголоднілому, здалася вельми смачною. Допоки я смоктав білу теплу суміш з якоїсь твердої штукенції, різні жіночі голоси вигукували складні та  незрозумілі для мене слова: фейсбук, фото, відгук, лайки, вайбер та інші. Сподіваюсь, що ці мудрі слова та люди, які їх вигукували, допоможуть мені не загинути. Від цих думок та втоми, вже погодований, я не зміг не заснути. Мені потрібно часто їсти та спати, щоб скоріше вирости, – це моє головне завдання.

Жжи…жжи… У коробці, де я заснув, відчув тремтіння та гудіння від руху в машині. Мене везли з міста. Поруч було значно тихіше. Чулося тільки декілька жіночих та один дитячий голос. Та ось авто зупинилося. Коробку, в якій я їхав, передали зі словами: «Щиро дякую. Вельми вдячна Вам, що зголосилися забрати знайдене нами кошеня під опіку Вашої домашньої мами-кицьки. Адже людський догляд може і не врятувати таку манюню». Низький хриплий голос відповів: «Немає за що! Я не міг не відгукнутись. Козаки у біді не залишають!». І власник цього голосу забрав мене з собою. Ще трохи ми їхали тряскою дорогою. І ось нарешті мою коробку винесли з машини і мене, втомленого довгим складним першим днем життя, поклали на щось м’яке, що пахло молоком, ну зовсім як у мами. Раптом сильна рука легенько підсунула мене до теплого та пухнастого животика киці.

І хоча це не була моя мама-киця, я був щасливий, що не самотній та безпорадний. Тепер у мене є родина.

Я знову мав неньку-кицю, братів та сестер, п’ятьох пухнастих котенят та дбайливого хазяїна, який дозволив усій нашій котячій сім’ї спати на його великому та теплому ліжку.

Моя прийомна мама-киця спочатку фиркала та чхала, коли мила та розчісувала своїм теплим язиком, але з часом, коли я вже був ретельно вимитий від сторонніх запахів, моє котяче життя потекло своєю чергою. Тепер я п’ю молочко досхочу, бавлюся зі своїми братами та сестричками. І хоча я є найменший у своїй котячій родині – місце з молочком на маминому животику завжди відвоюю для себе. Мій хазяїн каже, що я справжній боєць та воїн – Джура.

Тепер я знаю, що варто до останнього боротися за життя. Бо завжди знайдеться хтось небайдужий, хто допоможе тобі у важку хвилину.

І станеться ще одне диво – бути з тими, кого любиш і хто любить тебе!!!

Меню