Отруєна вода

Радослав ішов додому і розмірковував про сумні події, які відбувалися цього тижня: люди пили воду, ставали хворі й помирали. На щастя, мешканці села, які були живі, це помітили і перестали пити, але усі криниці висохли і настала спрага. «Може підступня змія побачила рибу й хотіла її погубити, але випадково отруїла воду» – розмірковував Радослав. Дев’ятирічний хлопчик не усвідомлював, що його припущення досить близьке до того, що сталося насправді.
Майже ніхто не знав, що у пустелі живе злий маг Віротер з великою змією і гігантським павуком. Злому було відомо про одне пророцтво, що зберігалось у чарівній кулі: «Визначено долею, що хлопець на ім’я Радість-і-Слава, який на великому пальці лівої ноги має клапоть чорної шкіри, але сам білошкірий із русявим волоссям і світло-каро-зеленими очима, переможе Віротера».
Один павучок був шпигуном і жив у селі, де мешкав Радослав. Хлопець любив бігати босоніж, тому восьмилапий побачив клапоть чорної шкіри на великому пальці. Павучий розвідник не володів людською мовою, а отже сказав про це гігантському павукові, а той передав Віротеру. Чаклун не хотів, щоб якийсь малий шмаркач переміг його, тож послав величезну змію отруїти воду в селі, аби його ворог помер.
Коли Радослав прийшов додому, батька у хаті не було:
– Де тато? – запитав він у мами.
– На сільському майдані, ти ж знаєш, що він один із головних людей у селі. Ковалів поважають… Куди ти ідеш?
Син вибіг на вулицю і дременув до центру села. Там стояв його батько, а навколо нього зібралося більшість чоловіків і деякі жінки та діти.
– Може, ми когось пошлемо до князя просити про допомогу? – сказав один селянин.
Ковальчук став біля тата:
– Я можу піти! – впевнено сказав він.
Усі навколо засміялись:
– Маленький хлопчик піде до владики?! Та це ж миль із двадцять!
– Радославе, додому! – наказав тато.
Хлопець пішов у напрямку домівки, але заховався за сараєм чужої хати. Коли усі люди, окрім батька, пішли, Радослав вийшов до нього і сказав:
– Тату, усі чоловіки мають яксь справу! Можна я вирушу до палацу по воду? Мені ж вже дев’ять років!
– Ну, сміливцю, ти в мене самостійний вже, маєш міцного вовка і проявив себе як дорослий, коли приручив його… Ми це обговоримо з мамою, якщо вона скаже «так», то завтра зранку збиратимешся.
Батько із сином повернулись додому. Після вечері Радослав ліг спати, але почув як мама і тато говорять, тому підкрався до дверей, щоб послухати:
– Але це дуже далеко! – стурбовано сказала мама.
– Так, але він міцний і наполегливий. Вміє і на коні їздити, і карти розпізнавати, і читати, і криницю вже копав, і кілька мечів зі мною викував, і вовка Сріблошерстика приручив і буду йому сам побудував, і скло видуває, і зброєю володіє… Тож до палацу точно зможе дійти.
– Ну, якщо так, то хай іде, тільки треба дати йому їжі, щоб не зголоднів у дорозі.
Радослав навшпиньки попрямував до ліжка і ліг, аж почув кроки, які наближались до його спальні. За секунду зайшов тато, а син прикинувся, що дрімає.
– Він уже спить – сказав батько до матері.
– Це добре, що Радусик заснув, завтра йому треба рано встати – зітхнула ненька.

Палац

Радослав прокинувся о п’ятій ранку. Батьки, мама і маленька сестра Ліліанна ще спали. Хлопець встав, одягнувся, пішов до кухні, набрав їжі та води у бурдюк.
– Здається, ти вже приготувався, сину?
– Що?!
Ковальчук розвернувся і побачив тата.
Раптом почулось:
– Асяв, Асяв! – Ліліанна забігла у кімнату.
– Вона прокинулась і не хотіла знову засинати – сказав батько.
Радослав засміявся. Увійшла мама:
– Радусику, здається, ти хочеш вирушати скоро?
– Так, я вже спакувався.
Батьки обняли сина, а Ліліанна залізла йому на голову, коли він присів, щоб покласти бурдюк собі на плечі. Мама з татом, засміялись, поцілували його у чоло, а Ліліанна йому розкуйовдила волосся. Брат вийшов, знявши меншу сетричку та покликавши свого вовка Сріблошерстика.
Дорога до палацу була довгою. Мандрівник пройшов лише п’ять миль і вже була восьма ранку. Раптом щось затулило сонце. Хмара? Але вона мала крила! Це була не хмара, а дракон! Подорожній кинувся тікати, але монстр підхопив його хвостом і посадив собі на спину. Наступної миті вони були в повітрі. «Скакай!» – подумки наказав собі хлопець. Але було занадто пізно стрибати, бо дерева виглядали як маленькі квіточки під ногами. Чулося сердите гавкання Сріблошерстика.
Минуло близько пів години і вдалечині почав виднітися маленький замок, такого розміру як книжка. Він ставав більший і більший: такий великий як хата, а тоді як велика гора. Наступної секунди Радослав і дракон приземлилися біля палацу. Звідти вибіг чоловік, який виглядав як правитель. Побачивши дракона, здавалося, він зрадів:
– О, Білий Вогню, нарешті ти приніс того, хто може перемогти злого мага!
Монстр опустив крила, щоб його наїзник зліз, але Радослав не міг ворухнутися.
– Не бійся, хлопчику, сказав князь – це хороший дракон. У мене є помічник – добрий чарівник – і в нього виникла ідея, щоб Білий Вогонь доставив тебе сюди.
Радослав досі був онімілий, але зміг злізти з дракона і поклонитись.
– Заходь у замок, я тебе познайомлю з чаклуном Віробільшом. До речі, мене звати Любомир.
«Що? – подумав Радослав. – Я, син коваля, – у палаці? Коли я повернусь, односельчани цьому не повірять». Соромлячись і не знаючи, що казати, ковальчук пішов за володарем.
– Бачиш, дитино, є одне пророцтво, у якому говориться, що хлопчик із чорним клаптем шкіри на лівому пальці правої ноги переможе злого мага. У мого чарівника є куля, яка містить це передбачення.
Радослав згадав про свій палець на нозі. Там і справді від народження був чорний клапоть шкіри. Але може є у світі якийсь інший хлопчик із таким пальцем?
– Пророцтво віщувало, що цей хлопець білошкірий із русявим волоссям і світлими каро-зеленими очима. А звати його Радість-і-Слава.
«Це точно не я, – міркував він, – моє ім’я Радослав, а не Радість-і-Слава». Але хлопчині подумалось: «А що, якщо це не Радість-і-Слава, а Радість і Слава. Моє ж ім’я походить від цих двох слів…» Син коваля усвідомив, що це він і почувався стурбованим і приємно схвильованим.
– А як тебе звати, дитино? – поцікавився князь.
– Радослав – до хлопця повернулась здатність говорити. – Я хотів потрапити сюди, щоб попросити Вашу величність про допомогу. У нас у селі зникла вся вода, а деякі люди вже занигули від спраги…
– Мій слуга владнає це. Вода буде у твоєму селі.
Любомир повів прибульця під землю. Вони переміщались тунелем, доки не прийшли до глухого кута. Князь погладив камінь – і той зник. Перед ними постала велика кімната, у якій не не палав жоден смолоскип чи свічка, але вона була освітлена. Попід стінами стояли різні полички із книжками, з назв яких було видно, що це – кімната чарівника. В одному кутку стояло ліжко, над яким висіла мапа, а в іншому – стілець і письмовий стіл із дзеркалом над ним, поруч – невелика шафа. За столом сидів старий чоловік у чорній мантії та капелюсі. На столі лежала книжка, відкрита на сторінці з малюнком білого каменя. А на одній із полиць виднілася загадкова куля із фіолетовим димом усередині.
– Привіт, Віробільше – привітався князь. – Білий Вогонь нарешті знайшов хлопчика, який має перемогти Злого.
– Вітаю, хлопчику, кивнув добрий маг. – Як тебе звати?
– Радослав.
Раптом почувся ледь чутний голос над підземеллям:
– Зупиніть того монстра…
– Твій вовк знайшов тебе – сказав Віробільш.
– А як Ви знаєте про Сріблошерстика?
Чарівник посміхнувся і показав на дзеркало. Коли Радослав придивився ближче, то він побачив у свічаді площу і солдатів, а посеред воїнів стояв…
– Сріблошерстику! – вигукнув Радослав.
– Я стежив, як ти ішов до палацу зі своїм сірим улюбленцем – промовив Віробільш.
– Здається, солдати подумали, що це дикий звір! Дурний генерал, наказує їм все атакувати! – сказав князь і вибіг на вулицю. Віробільш і Радослав поспішили за ним.
На площі вони побачили, що генерал армії стояв посеред кола солдатів і тримав меча. Він замахнувся на Сріблошерстика, але промазав і вдарив собі по чоботу, розтинаючи дірку у взутті й ранячи трохи себе:
– Ай! – закричав він.
Усі воїни пирхнули сміхом, а одному треба було присісти, щоб не впасти від реготу. Вовк перескочив через нього і побіг до свого власника.
– Атакуйте! – закричав воєвода, випадково сідаючи на солдата, що перед цим присів. Обоє з гуркотом попадали на землю.
– Хто забрав у мене стільця? – заволав генерал!
– Ваша честь, ніякого стільця там не було – сказав один із солдатів. Ще один воїн прошепотів своєму сусідові:
– Ага, ніякого стільця у нього нема, а тільки голова повна мух.
– Не кривдьте цього вовка! – звелів князь.

Маріанна і Білокрилка

Радослав прокинувся, але не хотів розплющувати втомлені очі. «Це був сон» – змусив себе так думати. «Мені приснилося, ніби князь сказав мені, що я маю перемогти злого мага. Коли я розплющу очі, то буду дома у своєму ліжку і Ліліанна сидітиме у мене на голові». Сонько відкрив очі: він був у красивій кімнаті на зручному ложі. Йому було дуже радісно. Почувся тихий стукіт у двері.
«Заходьте!» – вигукнув, зіскакуючи на ноги хлопець. Поріг переступили Віробільш і Любомир.
– Привіт, Радославе! – сказав князь. Сьогодні ти вирушиш у подорож! Віробільше!
Добрий чаклун вийняв із кишнені карту, яку хлопець раніше помітив у кімнаті мага. Майбутній мандрівник побачив, що на мапі рухалася вся жива природа і навіть хмари пливли на небі:
– Оце буде твоя карта – сказав Любомир. Тобі треба пройти через ліс до пустелі й там ти знайдеш сліпучий білий камінь. Якщо ним торкнутися Віротера, то маг і всі його помічники згинуть. Поки володар це говорив, на чаівному пергаменті з’явилася біла лінія, яка вела через бір до піщаного моря.
Почулося радісне завивання. Через мить біля Радославового ліжка стояв Сріблошерстик.
– Твій вовк готовий до подорожі – помітив Віробільш. – О! Я майже забув! Він прошепотів: «Арморація!» – і перед ними у повітрі з’явилися щит і меч:
– Це буде твоя зброя. – Віробільш узяв обладунки і дав їх Радославові. Майбутній воїн почепив щит на спину і поклав меч у піхви.
– Тепер ти готовий до подорожі – сказав князь. – А кінь вже чекає!
…
– Но! – вигукнув Радослав і жеребець поскакав, а Сріблошерстик помчався за ними.
– Хай щастить! – побажав Віробільш.
Мандрівник вже їхав десь пів години й ліс починав густішати. Раптом з-за кущів вилетіла біла сова і почала атакувати Радослава.
– Білокрилко, ні! – почувся дівчачий голос і птаха полетіла між гілля.
Наступної секунди з-за дерев вийшла дівчина із совою на плечі. У неї була світла шкіра і біляве волосся, сині очі. Їй було близько восьми років.
– Вибач за Білокрилку! – сказала дівчина. – Це моя сова.
– Нічого. Як тебе звати?
– Маріанна, а тебе як?
– Радослав. Звідки ти?
– Я живу в хатинці в лісі. А куди ти прямуєш?
– Я їду, щоб здолати злого мага. Його звати Віротер.
– А можна з тобою?
– Хіба твої батьки не будуть за тебе хвилюватися?
– У мене немає батьків. Їх вбила велетенська змія, яка служить Віротеру.
– А як ти знаєш, що вона йому служить?
– Коли вона залишала наше село, де я раніше жила, то зловісно просичала: «Віротер буде задоволений!».
– Тоді з ким ти живеш?
– З дядьком і тіткою.
– Чи вони не будуть хвилюватись, де ти поділась?
– Родичі тільки радітимуть, що їм не треба годувати ще один рот.
– Звичайно, вирушай тоді зі мною!
Тим часом сова підлетіла до Сріблошерстика.
– Знайомся, – сказав Радослав птасі, – це мій вірний вовк.

«Майнкрафт»

Вони їхали верхи близько двох годин і ліс вже був не таким густим. Раптом блискавка вдарила в землю, за три фути перед конем з’явився чоловік у чорній мантії та чорному капелюсі з чарівною палицею в руці.
– Як це ти вижив?! – зі злістю сказав чародій. – Вода ж була отруйна!
– Я не дурний, хіба я пив би воду від якої помирають люди? – відповів Радослав.
– Ти всеодно не виживеш! – сердито погрозив Віротер (це був саме він), – я не хочу, щоб якийсь там шмаркач мене переміг. Цікаво, куди ж вас відправити? О, «Майнкрафт»! Там тяжко вижити! Я відправлю вас туди! Перемістовіос! – Віротер підняв чарівну палку.
Раптом навколо дітей почали з’являтися чорні блоки. Радослав відчув наче його засмоктало у велику яму і він полетів кудись донизу. Коли все зупинилось, хлопець стояв на траві, яка виглядала як кубики. Біля нього був Сріблошерстик, який виглядав наче виготовлений із конструктора. Тоді з’явилися поруч Маріанна і Білокрилка. Вони теж були ніби «зроблені» з кубів.
– Де ми? – запитала дівчина.
– Здається, у «Майнкрафті».
– А де кінь?
– Можливо, він залишився у нашому світі.
– А як він виживе?
– Він міцний, упорається. Князь подарував мені найкращого скакуна!
– Але як нам звідси вибратися? – запитала Маріанна, не очікуючи відповіді.
Радослав побачив на землі книжечку кубічної форми. На її титульній сторінці було слово, написане буквами-квадратами: «Майнкрафт».
– Може, це нам якось допоможе? – припустив хлопець і відкрив інструкцію.
Там писалося кривим почерком, наче хтось поспішав:
«Як будувати дім. Треба виймати куби із дерев і вони зменшуватимуться, щоб їх можна було перенести, а коли класти блоки на землю, вони збільшуватимуться. Тоді побудуйте із них великий квадрат висотою на 4 блоки і зведіть дах. Потім зруйнуйте 2 блоки у стіні будинку – з’явиться пройма. Поруч покладіть 2 куби один на одного і розріжте навпіл, із них утворяться малесенькі двері. Підніміть їх і поставте у дірку, яку ви зробили у стіні. Після того вбийте дві овечки: недноразово торкайтесь їх і після багатьох дотиків вони зникнуть, а замість тварин стануть два маленькі блоки білого кольору, наче вівці. Підніміть їх. Покладіть на землю 2 блоки дерева, а поверх них 2 блоки з овечок – і вони збільшаться. Перед вами утвориться маленьке ліжко з вовняним покривалом. Підніміть його і перенесіть у хату. Воно збільшиться, як тільки торкнеться підлоги. Усе збільшується після дотику до землі.
Як добувати їжу. Для добування різних плодів, зрубуючи дерева залишайте незайманим листя, – і воно висітиме у повітрі. А через кілька хвилин на землі лежатиме яблуко, ви можете ним насолоджуватись. Біля струмка можна ловити рибу – вона досить повільна. Також ви знайдете помаранечеві або зелені блоки – це гарбузи і кавуни. Вони теж їстівні.
Як вийти із «Майнкрафту». Знайдіть 2 сірі блоки. Візьміть їх і постукайте руками на кожному посередині. З них утвориться 2 кубоподібні відра. Тоді наберіть в одне відро воду, а в інше – лаву (обережно, не попечіться!). Потім вийміть 1 блок із землі й налийте туди з відра води, пропустіть сусідній куб, а вийміть наступний, у який налийте з іншого відра лаву. Потому вилучіть пропущений куб посередині. У ньому з’єднаються вода з лавою із сусідніх ямок і з’явиться фіолетовий блок. Підніміть його (якщо у вас є звірі або друзі, то треба, щоб вони торкалися цього куба чи трималися за вас) – так ви вийдете із «Майнкрафту».
P.S. Розшукайте притулок перед сутінками, бо вночі виходять великі павуки, скелети та зомбі – вони атакують. День триває 24 хвилини.»
– Щож, треба починати рубати кубикові дерева. – Радослав показав на небо – сонце вже було в зеніті.
Минуло близько п’яти хвилин і небесне вогняне око повільно спускалося до небокраю. Дрова рубалися легко. Діти зголодніли, і знайшовши у траві кілька опалих кубикових яблук, почали їх їсти. Їхні улюбленці накинулись на овечку, яка паслася неподалік. Наступної миті вівця зникла і на її місці був білий кубик вовни і щось, що виглядало як м’ясо. Білокрилка схопила шматок здобичі, а Сріблошерстик кинувся на корову. Наступної миті у вовка теж була пожива в роті.
– За наших вірних помічників не треба переживати – сказав Радослав, дохрумавши яблуко.
– Скоро буде ніч – помітила Маріанна. Ми не встигнемо звести будинок перед настанням темряви. Ти рубай ще дрова, а я пошукаю якийсь інший притулок. Побратим погодився.
– Білокрилко! – погукала Маріанна. Сова у формі кубиків сіла на її плече і вони обоє вирушили до гори в пошуках печери.
Радослав підійшов до вовни від овечки й поклав її у сумочку. Це був маленький шматочок, як ніготь мізинця. Хлопець попрямував знову зрубувати дерева, а по дорозі набрав собі десять яблук, які були такі крихітні, як і вовна. А перед тим, як покласти до рота, торкаючись язика, фрукти ставали реального розміру. Шукач їжі побачив ще й помаранечевий блок, що виглядав як овоч. Він його підняв – і гарбуз одразу став таким маленьким, як вовна та всі інші кубики. Хлопець побачив близько двадцяти таких жовтогарячих овочів і почав їх збирати.
Саме тоді, коли Маріанна майже дійшла до гори, вона помітила якісь зелені куби, які нагадувати кавуни. Їх було близько десяти. Мандрівниця їх підняла і поклала у маленький кошик. Дівчина помітила, що усі блоки були розміру нігтя на мізинці. «Класно, – подумала вона, – добре придумано, щоб їх нести!». Почулося ухкання і її біла сова полетіла до гори. Лісова дівчина побігла за нею і побачила, що та влетіла до печери.
– Білокрилко, лети до мене! – покликала Маріанна.
Птаха вмостилася господині на плече:
– Поспіши до Радослава і спробуй йому пояснити, щоб він ішов за тобою.
Білокрилка полетіла у напрямку, звідки вони прибули.
Тим часом ковальчук уже зрубав багато дерев’яних блоків, але цього було не досить для будинку. Почулось укхкання і сова сіла йому на плече, а тоді полетіла від нього. Радослав не зрозумів, що вона робить. Птаха повернулась і почала тягнути його за сорочку в той бік, куди раніше вирушила Маріанна. Хлопець здогадався, що Білокрилка хоче, щоб він пішов за нею.
– Сріблошерстику, сюди! – перед ним з’явився його «кубиковий» вовк. Вони обоє побігли за Білокрилкою.
Маріанна помітила, як до неї мчить друг, а Радослав побачив її теж і поспіхом підійшов до товаришки:
– Радославе, Білокрилка знайшла місце для нічлігу! – повідомила лісовичка й показала на гору з печерою. Раптом почулось «клац-клац-клац». З-за дерев ліниво виповз велетенський павук, а за ним з’являлись ціла армія менших павучків, скелетів і зомбі. Деякі зомбі та скелети мали зброю. У скелетів були луки зі стрілами, а кілька зомбі мали мечі. У Радослава влучила стріла й він відчув слабкість у тілі. Хлопець поглянув на Маріанну і побачив, що в неї теж поцілила стріла. Тіло дівчини стало червоним, а потім нормального кольору. Немилосердне сонце вже сіло.
– Тікаймо до печери! – закричав Радослав і вони побігли. Коли дісталися до неї, він закрив вхід кубиковим деревом – і стало темно довкола.
– Нам треба знайти метал! – хлопець у пітьмі почав руйнувати блоки землі й побачив щось сіре. – Ось! – він підняв металевий куб, під яким був ще один, – його схопила Маріанна. – Ходімо ближче до виходу з печери, там крізь щілини просочується місячне сяйво і ми зможемо щось бачити.
Діти поклали на землю метал і почали стукати по ньому руками. Після десяти ударів перед Радославом з’явилося відро. Маріанні для утворення її відра треба було дванадцять ударів.
– Тепер нам варто почекати, доки настане ранок і ми зможемо вийти на вулицю – сказав Радослав.
– Ми маємо якось поспати, – відповіла Маріанна, – але я чомусь не сонна, мабуть, треба лягти на ліжко. У тебе є вовна?
– У сумочці є 4 блоки від овечки, яку Сріблошерстик загриз. Я маю багато дерева теж.
– Тоді давай зробимо ліжка!
Радослав поставив 2 дерев’яні куби на підлогу, а на них помістив 2 вовняні блоки. Перед ним з’явилось маленьке ліжко з білим покривалом такого самого кольору, як і вовна. Хлопець підняв його і знову поклав на землю – воно стало реального розміру. Він розвернувся і побачив, що його подруга тим часом зробила те саме. Радослав ліг на ліжко, і як тільки його голова торкнулась подушки – заснув…
– Доброго ранку! – привітався ковальчук.
– Тобі теж! – відповіла лісовичка.
– Ходімо! – запропонував хлопець – ми мусимо знайти воду і лаву, а після цього нам не треба вже буде бачити це місце. Він підійшов до отвору в печері та дотиком руки зруйнував блоки, які закривали її. Маріанна ствердно кивнула.
Усі повернулися до місця, де вчора Радослав набрав кубикових дрів, і хлопець почав зводити будинок.
– Я з Білокрилкою ідемо у пошуках води. Можна, будь ласка, мапу?
– Але вона лише для нашого світу, а не для «Майнкрафту».
Проте Радослав подивився на карту й побачив, що пергамент з позначками пристосувався до «Майнкрафту». Дівчина взяла його й побачила, що неподалік протікає річечка.
Вона з Білокрилкою подолали близько милі, коли почули дзюрчання й побачили струмок. Мандрівниця набрала повне відро води. Вона була рада, що має мапу, бо вже заплуталась, у якому напрямку дім…
– Радославе, я знайшла воду! – радісно вигукнула, повернувшись.
– А ти знайшла лаву?
– Ні, мені здається що нам треба буде її довше шукати.
– Я вже майже закінчив будинок – повідомив побратим, показуючи на зведені стіни. – Залишилось тільки дах і двері.
– Я тобі допоможу!
Почулось бекання – Сріблошерстик накинувся на овечку, а на її місці постало десять блоків вовни. Маріанна підняла їх:
– Я зроблю два ліжка для нашого будинку!
Дівчина розрізала вовняний куб навпіл і замість білого блока стало два клапті теплого килима. Маріанна швидко поставила два ліжка, а потім почала робити ще і ще шматки килима, щоб не ходити по ґрунтовій хатній підлозі.
– Радославе, мені здається, що нам треба копати землю, щоб добути лаву.
– У тебе є мотузка?
– Так!
– Я буду спускатися на ній під землю. Але вже завтра, сказав він – вказуючи на сонце, яке котилося до заходу. Дівчина кивнула і швидко зробила двері, поклавши дерев’яний блок в отвір. Її друг почав будувати дах, поки вона руками зруйнувала чотири блоки у землі, щоб поставити на їхнє місце дерево, але раптом…
– Радославе, тут кам’яне вугілля!
– Що? – він підійшов ближче, – швидше збирай!
Маріанна ламала куби на підлозі й на їхніх місцях з’являлось вугілля:
– Я зроблю смолоскипи!
– Як, адже в інструкції до «Майнкрафту» не йдеться про них?
– Я знаю! Мене покійний тато навчив їх робити, може тут так само вони виготовляються?
Лісовичка вийшла на вулицю і підібрала із землі кілька дрючків. Тоді вона взяла вугілля і збиралась приєднати його до однієї із щойно знайдених товстих гілляк але воно саме з’єдналось із палицею. Маріанна тримала готовий смолоскип. Вона зробила ще кілька, а тоді зайшла всередину і прикріпила їх на стіни. Вони загорілись, освітлюючи дім, але, на щастя, полум’я не торкалось до стін. Маріанна дерев’яним кубом закрила ямку, у якій знайшла вугілля, а поверх дерева поставила ліжка. Тоді покрила всю підлогу вовняним килимом.
– Я спробую виготовити скло! – сказав її товариш.
– Як? У книжці про це теж не написано.
– Мій тато коваль, він показував мені як робити все, що треба нагрівати на високій температурі. – Радослав вийшов на вулицю із картою. Через кілька хвилин він прийшов до струмка. Там узяв собі кілька блоків піску і помітив кремінь і трут. Син коваля підібрав їх і поклав до сумочки, а тоді пішов додому.
Повернувшись, Радослав збудував квадрат із каменю і перед ним з’явилась малесенька піч. Малий коваль поклав її у сумку і зайшов у хату:
– Маріанно, дивись, що я зробив – товариш показав дівчині піч.
– Класно, а як?
– Випадково.
– А скло видув?
– Поки ні, у тебе є ще вугілля?
Маріанна дала йому кілька кубикових чорних шматків.
– Добре. – Радослав вийшов на вулицю і запалив у печі, використовуючи кремінь і трут, а тоді поклав туди блок піску. Із розжареної печі випав скляний куб. Він поклав інший пісок у вогонь, виготовляючи таким чином скло. Щасливий ковальчук зробив кілька проймів у хатній стіні й заповнив їх прозорими блоками.
– Класно, тепер у нас є вікна! – сказала Маріанна. Вона весь час була у помешканні й навіть трохи злякалась, коли зникали блоки із стіни. – Я думала, що це павук лізе.
Діти засміялися, а тоді Радослав легким дотиком руки зруйнував у кутку шматок килима і на його місце поставив вогняну піч, перенісши її до вже повністю готової хати. Запаливши вогонь, хлопець поклав готуватися м’ясо, здобуте Білокрилкою і Сріблошерстиком.
За вікном почулось гавкання і крізь відчинені двері влетіла сова і вбіг вовк. Радослав помітив за тваринами зомбі з мечем. Він швидко зачинив двері й подивився у вікно:
– На небі вже зірки сяють – повідомив він.
Мандрівники полягали на ліжка. Все стало чорним і сонько прокинувся наступного дня. Маріанна відгукнулась зі свого кутка:
– Доброго ранку!
– Ага! Нам треба сьогодні добути лаву! – Ковальчук вийшов на вулицю, а подруга за ним. Лісовичка дала товаришеві мотузку, яку він обв’язав навколо пояса й почав рити руками. Копалолсь досить швидко і коли хлопець підвів очі вгору, то побачив маленький синій прямокутник розміром як поштова марка – так виднілось небо. Радослав забрав куб під ногами, думаючи, що побачить камінь чи лаву під землею, а помітив щось синє і впав у нього. Він подивився нагору й не побачив нічогіснінько. Знизу була порожнеча і синій туман. Ліворуч і праворуч теж нічого не було, тільки густа імла. Мотузка ще була прив’язана, але зникала в тумані, і Радослав не бачив, куди вона вела: «Здається, я випав». Він смикнув мотузку, щоб Маріанна його витягнула. Хлопець почав підійматись вгору крізь синій туман, але не був впевнений, що рухається догори, бо нічого не бачив. Наріште імла зникла і він побачив клаптик синього неба.
– Що сталось? – запиала Маріанна, коли побратим виліз із ями.
– Здається, я був випав із цього світу. Треба копати в іншому місці.
Радослав відійшов на відстань двадцяти блоків звідти, і знову почав рити, а Маріанна тримала прив’язану до нього мотузку, повільно опускаючи. Хлопець помітив кубикову печерку праворуч й узяв блок з-під своїх ніг та швидко відскочив у неї, схопив відро, що мав із собою, і набрав у нього лаву. Тоді він двічі потягнув за мотузку і через дві хвилини вже був на поверхні.
– Я її дістав! – Радослав показав Маріанні відро з лавою.
– Чудово! – Маріанна розв’язала мотузку на другові, – я сама тебе не могла витягти, але вовчик допоміг. І з туману теж він тягнув зі мною.
Радослав виколупав блок із землі. Тоді пропустив один куб і викопав ще один. Хлопець в одну ямку налив лаву, а Маріанна налила воду в іншу і зруйнувала блок посередині. Почулось шипіння – замість води і лави утворився фіолетовий куб:
– Це ключ, щоб вийти із «Майнкрафту»!
– Сріблошерстику, сюди!
Вірний друг підбіг до Радослава і господар взяв його за лапу. Він подивився на товаришку і побачив, що Білокрилка була в неї на плечі. Маріанна кивнула і вони взялися за руки. Радослав торкнувся фіолетового блока і мандрівники дуже швидко полетіли вгору, вгору, вгору… Хлопець бачив усі кольори веселки, що миготіли перед ним. Вони почали опускатись униз і Радослав впав на землю, а дівчина біля нього.
Подорожуючі подивилися навколо і з полегшенням зітхнули, коли побачили нормальні дерева, звичайну землю і себе не у вигляді кубів. Сріблошерстик впав біля Радослава, а Білокрилка пурхнула на плече Маріанні.
– Куди тепер? – запитала дівчина.
Радослав витягнув карту, подаровану чарівником, і уважно розглянув її. Золота лінія вела з лісу до пустелі. Хлопець торкнувся до піщаної території, а коли забрав палець, на його пучці був пісок.
– До пустелі! Нам іти сюдою. Шкода, що немає коня…

Пустеля

…Почулось «І-го-го!» і з-за піщаного пагорба вийшов білий кінь.
– Друже! – вигукнув ковальчук й осідлав жеребця, а Маріанна сіла позаду – і вони вирушили в дорогу. Вовк і сова попрямували за ними…
– Нам треба іти пішки – запропонував Радослав. – Кінь втомився, він забагато блукав піщаними дюнами під пекучим сонцем, чекаючи нашого повернення.
Діти продовжили пішу подорож.
Почулось шипіння і неподалік з’явилась велетенська змія, а за нею прямував гігантський павук і Віротер.
– Нам треба тікати! – злякано вигукнув Радослав.
Проте змія і павук були набагато швидші, ніж подорожуючі. Раптом молодий воїн помітив серед піску світло. Він пригнувся, аби придивитися до нього, і побачив сліпучо-білий камінь. Радослав його підняв і відчув, що він дуже добрий і міцний.
– Радославе, тікаймо! – вигукнула Маріанна.
– Ні, не треба!
– Що ?
– Немає часу говорити, просто візьми свою зброю!
Вояк підняв свій меч, тримаючи магічний камінь в іншій руці. Подруга зняла зі спини лук і наготувала стрілу.
– Радославе, ти думаєш, що ми можемо побороти гігантського павука і змію, не рахуючи найгіршого чарівника за всю історію?
– Я знайшов камінь, що може перемогти Віротера, але він він не дурний і не буде його торкатись навмисно, навіть якщо ми йому скажемо, що це найсмачніша цукерка у світі.
Радослав узяв щит і, поклавши собі на руку, прикрився ним. Почулось клацання і на хлопця напав великий павук. Молодий воїн зрубав йому одну лапу мечем – і той відсахнувся, вертаючись до Віротера. Неподалік зашипіло – і Маріанну ледь не вжалила змія. Але дівчина вчасно влучила в неї стрілу. Злий маг наблизився до них:
– Навіть якщо ви вийшли із «Майнкрафту», у вас немає шансу побороти ме… – Віротер не встиг закінчити, бо Радослав накинувся на нього, пробуючи торкнутися до нього каменем, але не зміг, бо підступний чаклун, вигукнув:
– Атакуй!
У руку Радославові вп’ялися ікла змії. Холоднокровна помічниця Злого відповзла, залишаючи свій гостир зуб у передпліччі хлопця. Маріанна цілила стріли на змію і павука, щоб вони її не атакували. Радослав вирвав із себе отруйне ікло і кинув його на землю. Він став почуватись сонним. Але треба було боротися! Хлопець підняв камінь і знову спробував торкнутись ним Віротера, але маг зник і через мить опинився дев’ять футів попереду нього. Радослав побіг за ним, знаючи, що має торкнутись каменем чаклуна, аби його перемогти. Але Віротер завжди зникав і неочікувано з’являвся в іншому місці. Вояк хотів лягти на пісок і відпочити, але не було часу. Кожного разу Злий з’являвся за дев’ять футів перед ним або позаду. Сонний Радослав припустив, що цього разу чаклун з’явиться дев’ять футів позаду нього. Коло він відбіг дев’ять футів назад, Віротер з’явився, а хлопець був вже готовий.
– Ні! – закричав чарівник, коли камінь торкнувся його. На його грудях з’явилась дірка, з якої вийшов чорний дим. Через кілька секунд Віротер зник. Молодий воїн розвернувся, щоб вбити змію і гігантського павука. Але вони теж зникли – переможець здогадався, що їхні життя залежали від Віротера. Хлопець хотів побігти до Маріанни, але зупинився. Його долав сон. Він присів на кілька хвилин.
– Я маю не спати – сказав собі. Я маю… не спати… не спати… не спати…
У нього затуманилося в очах і він став ще більш змореним, але неочікувано сон почав відходити від нього. Радослав знову почав бачити чітко.
– Радосолаве, Радославе! – до нього припала Маріанна, – я так хвилювалась! А куди тепер?
– До палацу. Князь і Віробільш не знають, чи в нас все вийшло.

Драконеня

Переможці прибули до замку. Вони постукали у ворота і їм відчинив генерал, який швидко вискочив за браму і спробував зачинити її за собою.
– Хто ви? – поцікавився він. Тим часом хтось за воротами закрив їх на засув.
– Впустіть мене! Впустіть мене! Впустіть мене! – загорлав воєвода, лупцюючи кулаками ззовні брами та сильно стукнувшись об неї чолом. Він упав на землю, міцно забившись і знепритомнівши.
Солдат, почувши горлання генерала, відчинив вхід до палацу:
– Хто ви? – запитав він, дивлячись на дітей.
– Ми помічники князя.
– Його величність згадував про молодих героїв – промовив військовий. – Як вас звати?
– Радослав, а це – моя подруга Маріанна.
– Добре, ви можете зайти – запросив солдат, переступаючи через неприитомного генерала. – А цього дур… я відправлю до лікаря. – Він пішов гукати інших вояків.
Діти зайшли до замку.
– Нам треба бачити князя – сказав Радослав до одного зі слуг.
– Він у тронній залі.
Молоді мандрівники поспішили туди. Біля дверей стояв Віробільш.
– Радославе, Маріанно, як гарно вас бачити!
– Як Ви знаєте моє ім’я? – запитала Маріанна. Добрий маг загадково посміхнувся.
– Проходьте до зали. Ваша величносте, Радослав і Маріанна тут!
Діти поклонились перед Любомиром.
– Ходімо до кімнати Віробільша, – запросив князь.
…Оселя чаклуна виглядала так само як раніше, тільки цього разу завзято пурхав навколо маленький дракон.
– Вітаю! У вас все вийшло! – радісно вигукнув Віробільш, коли вони зачинили за собою двері.
– Так! Звідки Ви це знаєте? – Радослав вийняв із сумочки сліпучо-білий камінь, подаючи його чарівникові.
– Дякую! – Цей магічний камінь може зробити багато злого, якщо він не в тих руках. Але, на щастя, він потрапив до тебе. А що ви перемогли Віротера, мені показала чарівна куля. Вона недавно тріснула і розлетілася на друзки – саме коли збулося пророцтво про Радість-і-Славу!
– Звідки Ви дістали дракончика? – поцікавився Радослав.
– Білий Вогонь кудись полетів і повернувся з драконицею. Наступного дня я знайшов біля її ніг драконеня. Ти можеш його назвати, Радославе. А ти, Маріанно, дай ім’я дракониці. Ходім, подивимось на неї. Батьки-дракони живуть за замком. Тут є магічний тунель, завдяки якому можна прибути туди через кілка хвилин. Хочете?
Діти кивнули головою і чарівник, зловивши рухливе драконеня, відкрив шафку, яка виявилась проходом до підземного тунелю.
Через дві хвилини усі прибули до виходу на іншому кінці. Коли вони вибралися назовні, то одразу побачили Білого Вогня, а біля нього трішки меншу драконицю. Потужні звірі зраділи, коли побачили свого синочка. Маріанна подивилась на драконицю: у неї були рожеві крила і світло-синій тулуб.
– Рожевокрилка – найменувала її дівчина. Білокрилка радісно ухнула, бо господиня вибрала ім’я, схоже на її. Радослав подивився на енергійного дракончика і назвав його Срібний Вогонь на честь його батька-дракона. Віробільш із доброю посмішкою подарував Срібного Вогня дітям:
– Хай живе із вами! До речі, Радославе, час повертатись додому! Твої батьки переживають. Маріанно, а куди ти хочеш?
– Я б хотіла познайомитись із Радославовою родиною, а потім мушу іти до дядька і тітки, які живуть у лісовій хатині.
– Добре – кивнув маг. Сподіваюсь, ми колись знову побачимось! Перемістос!
– До побачення! – попрощівся князь.
Радослав відчув наче він знову випав зі світу. Раптом він з’явився біля дверей своєї хати. Білокрилка, Маріанна, Сріблошерстик та Срібний Вогонь опинились поруч. Переможець постукав у двері й мама відчинила:
– Синку! Де ти був? Я так хвилювалась за тебе! А хто це?
– Це моя подруга і вся компанія!
– Заходьте і все мені розповісте! До нас князь прислав багато свіжої води. Усі залишились живі. А тепер у криницях та озерах з’явилася солодка вода. Ой, Радусику, Ліліанна дуже заскучала за тобою!
Радослав зайшов у свій рідний дім і почув:
– Асяв! Асяв! – його майже збила з ніг сестричка, намагаючись осідлати дракончика, який тим часом вже весело скакав по хаті. За нею вийшов тато.
– Радославе, де ти був!?
Син розповів їм усе, що сталось.
– Неймовірно! Це ти таку історію придумав? Ти багато чого можеш, але я не знав, що ти вмієш складати казки!
– Та ніяка це не казка!
– Що, справді існує країна «Майнкрафт»? Тоді покажи мені її на карті!
– Тату, це магічне місце, а не те, куди можливо дістатись на човні або на коні.
– Добре, я тобі вірю! Я не пам’ятаю, щоб ти колись неправду казав, навіть коли був такий як Ліліанна. Маріанно, а де твої батьки?
– Їх вбила гігантська змія.
– Тоді з ким ти живеш?
– З дядьком і тіткою у лісовій хатині.
– Вони, мабуть, переживають, куди ти поділась?
– Якщо я повернусь, то вони будуть розчаровані, що я прийшла назад і що мене навіть не умудрилась вжалити змія. Вони мене замкнуть у темній коморі на кілька місяців.
– Тоді лишайся з нами і будь нам за дочку! – переглянувшись запропонували мама і тато одночасно.