Дощ… Я не люблю дощ. Небо стає похмурим, довкола все стає мокрим, взуття псується в багнюці… А зухвалі водії можуть ще й бризнути на тебе брудною дощовою водою з калюж на дорозі. Загалом, я не люблю дощ. І щоб там не вважали інші люди, я все одно не зміню своєї думки. Наразі мати власну думку дуже важливо, але водночас надзвичайно важко…
Швидким кроком я наближалася до школи. Сьогодні я прийшла на п’ять хвилин раніше, ніж зазвичай – все через дощ… Він змусив мене йти швидше.
Я увійшла в клас й швидким поглядом оглянула його. «Любі однокласники», як завжди, загіпнотизовано втупилися в телефони. Як же все це дістало… Я вмикаю «кнопочку» в своїй голові й переходжу в свій звичайний шкільний образ. На обличчі привітна усмішка, в очах грайливі вогники. Упевненим кроком я підійшла до свого місця, підготувалася до уроку, дістала телефон й стала наслідувати своїх однокласників.
Мене побачила Оля й сіла поряд.
– Привіт, – мовила вона. – Ксень, ти зробила геометрію?
Геометрія була сьогодні шостим уроком. Схоже, дівчинка вдома полінувалася зробити домашку й тепер сподівається швиденько списати в когось…
– Ні, не зовсім, – відповіла я. – Я не до кінця розібралася із завданням…
Та це була неправда. Я чудово розуміла геометрію, просто навмисне вдавала, ніби не дуже добре її знаю. Щоб менше чіплялися. Якби показала, що добре знаю предмет, то мені б спокою не давали – весь час би чула «дай списати»…
Взагалі, я чудово розуміла всі предмети, але не показувала цього. Вдавала з себе звичайну хорошистку. Я надаю перевагу спокійному життю.
– До речі, ти бачила новий пост Діани Горон в Інстаграмі? – запитала Оля.
– Так, звичайно ж, – мовила я й зробила зацікавлене обличчя.
Діана Горон – досить популярна. Вона блогер в Інстаграмі, її відстежують багато однокласниць. Та й більшість розмов серед дівчат пов’язані з нею… Я не цікавлюся цим, та старанно вдаю, що це не так. В нашому світі необхідно маскуватись. Якщо тобі не цікаво те, що цікаво іншим, то це не нормально. Так вважає більшість. Насправді, це не так. І я це розумію. Та оскільки інші не розуміють, то доводиться вдавати, що ти така, як усі. І вдавати, що тобі цікаво те, що й іншим. І ще багато чого вдавати, щоб не стати ізгоєм серед однолітків.
Я підтримала розмову. Оля захоплено ділилася новинами Інстаграму, показувала смішні картинки, а я думала, яка вона дурна… Оля нічим не відрізнялася від інших дівчат її віку. Все було ідентичним: фрази, сміх, думки, які вона висловлювала…
І це мене дуже сильно дратувало. Та я продовжувала мило посміхатися та підтримувати розмову. Я не бажала ще більше псувати й так зіпсоване своє життя.
***
В цьому світі не виживеш, якщо не вмієш брехати. Принаймні, для мене це вміння є найголовнішим. Якби я не вміла обманювати, то моє життя було б постійним кошмаром.
Це я зрозуміла ще в маленькому віці, коли ходила в дитячий садок. Я не була такою, як усі, тому не мала друзів. Мене не любили ні діти, ні вихователі. В мене було дещо нестандартне бачення світу, нестандартні уявлення, нестандартні смаки… Від усіх я чула, що це ненормально. Мене намагалися перевчити, казали, що «правильно», а що «неправильно». І часто мені доводилося чути: «Що за ненормальна дитина..?»
Для всіх я була дивачкою. Ненормальною. Поганою, неслухняною дитиною. Неуважною, тупою, дурною… Я ще тоді зрозуміла, що якщо не робитиму так, як мені кажуть, то моє життя буде справжнім пеклом. Знайти людей, що тебе зрозуміють, дуже важко. В моєму випадку це було неможливо. Всі люди, що мене оточували, вже були затиснуті в певні рамки, в їхні голови вже були вбиті якісь стандарти. Все, що не відповідало їхнім нормам, було неправильним. Тому для них я була ніби «помилкою природи».
Життя навчило мене брехати. Казати не те, що є насправді. Приховувати все, що коїться в моїй голові, в моїй душі. Вже довий час я живу в іншому образі, ховаюся за ідеальною маскою. І ніхто не повинен знати, хто я є насправді. Нехай краще думають, що я ідеальна, ніж дивачка… Так легше буде і мені, і всім іншим.
В школі мене вже одинадцятий рік знали як веселу активну дівчинку-хорошистку. Я добре спілкувалася з усіма однолітками, легко знаходила з ними спільну мову. Я – Данилюк Ксенія, учениця випускного 11-Б класу, чудова активна дитина, яку всі просто обожнюють… Ну, це я могла перебільшити. Загалом, у мене немає ворогів. Я знаю, що подобаюся хлопцям, дівчата завжди хочуть мати зі мною справу, адже я здаюся їм крутою.
На щастя, ніхто не знає, яка я насправді. Це добре. За одинадцять років шкільного життя я навчилася чудово брехати. Заходячи в клас, я ніби перемикаюся в свій образ, одягаю маску. За довгий час вона в мене чудово відполірована…
***
Ненавиджу.
Терпіти не можу.
Як ви всі мене дратуєте.
Зникніть. Здохніть.
Уб’ю.
Я була сердита і з усієї дурі гамселила свою велику подушку. Вона якраз була призначена для таких цілей. Якщо я не в стані кидати дротики у своїх однокласників, тобто, їхні фото, то можу хоча б побити їх… тобто, подушку. Так добре вивітрювалися всі негативні емоції, що накопичилися за день.
– Фух, все… – зітхнула я й впала на ліжко.
Я терпіти не могла своїх однокласників. Вони були мені бридкі. В їхній мові через слово лунали мати, сміялися вони дико, наче коні, при цьому сіпаючись, як психовані… Цитували меми з Інстаграму, навіть особливо не заглиблюючись в зміст. Більшість не розуміли, що кажуть… Їх не цікавив сенс слів, їх цікавили прикольні фрази, які можна повторити.
Висміювали вчителів, перекривлювали їх… Та не тільки їх. Як і в будь-якому іншому класі, в нас теж були такі учні, на яких виливалося все лайно. Сіра мишка Аня, яка не могла нічого зробити своїм кривдникам, чемний хлопчик Діма, над яким усі підсміювалися, але якщо раптом контрольна – то підлещувалися до нього…
Мені було шкода їх, але я нічого не робила. Я намагалася не спілкуватися з ними, адже тоді мене почнуть вважати такою ж, як вони. А я не хотіла опинятися на їхньому місці. Те, що до них так ставляться – не моя помилка. І навіть якщо я спробую переконати однокласників змінити ставлення до них, то ви думаєте, мене послухають? Лиш посміються.
Мене дратувало лицемірство. Хоча я сама такою була… Мене дратувало те, що учні перед вчителями були такими-собі «ангелочками», а вже за спиною показували справжні зубки та пазурі, перетворювалися на звірів. Спостерігати за цим, бачити це було просто нестерпно. Бридко. В мене всередині вирували емоції, мені хотілося просто встати й прибити їх усіх підручником з біології. Хоча, краще з алгебри, він важчий.
Але я стримувала всі свої емоції. Вдавала, що байдуже спостерігаю за цим. Намагалася не звертати уваги на те, що Аня плакала за рогом, що Діма чимдуж тікав з цієї школи, щоб не бачити «любих однокласників»… Але від проблем так не втечеш. Якщо не навчитися виживати в суспільстві, то життя перетвориться на пекло…
***
Йдучи наступного дня додому, я й так була не в гуморі. Але те, що я побачила, роздратувало мене ще більше. В якомусь провулку група підлітків штурхали когось ногами. Нещадно били, знущалися, їх зовсім не хвилювало, що людина вже лежала на землі і не мала змоги підвестися.
В наступну секунду я зрозуміла, що це були мої однокласники. Вони обступили з усіх боків свого однолітка, який вже лежав на землі, і гамселили його по черзі ногами.
Тоді я згадала… сьогодні була контрольна з фізики, а Діма відмовився допомагати. Ось і має результат…
Я швидко минула провулок й зайшла в найближчий магазин неподалік. Купила води, трохи зачекала і вийшла.
«Любі однокласники» спокійно віддалялися. Глянувши в провулок, я побачила, що хлопець досі валявся там. Я підійшла до нього. Він був притомним, але все обличчя було в синцях, подряпинах, одяг – забруднений, з губи цівкою текла кров. Діма мав вельми жалюгідний вигляд. В моїй душі зросла ненависть до однокласників, серце охопила злість. Але я продовжувала зберігати свій звичайний вигляд.
– Ну що, добився того, чого хотів? – запитала я, нахилившись до Діми.
Хлопець лише скривився.
– Піднімайся, – мовила я, давши руку. – Як почуваєшся?
– Не дуже…
– Ще м’яко сказано. Води треба?
Діма кивнув. Я віддала йому пляшку води, яку щойно купила в магазині.
– Ти хороша дівчина, – мовив раптом хлопець.
– Чого ти так думаєш?
– Те, що ти мені допомогла, вже відрізняє тебе від інших.
– Не зважай. Я така ж, як і всі.
Я не хотіла, щоб хто-небудь побачив мене справжню. Не хотіла, щоб відрізняли мене від інших. Мені подобалося жити сірою тінню… копією суспільства.
– Я ж бачу, що це не так, – мовив Діма. – Хоча намагаєшся вдавати з себе казна-що. Звісно, інші не помічають особливої різниці, ти для них така ж, як вони. Якщо ти вже їм не заперечуєш, не відмовляєш, то ти їм не ворог. А інше їх не цікавить. Вони навіть спілкуються на автоматі, повторюючи репліки одне одного… Теми розмов кожного дня – одні й ті ж…
Мене здивувало те, що Діма не звернув уваги на мою відполіровану маску. Зазвичай усі люди ведуться.
– На перший погляд ти здаєшся такою ж, як усі, – продовжував говорити хлопець. – Такою ж гламурною красунею, веселою приколісткою, трохи пофігісткою, стандартною хорошисткою… непоганий образ ти собі обрала. Але якщо добре придивитися, то можна зрозуміти, що ти не така…
Мені злегка відібрало мову. Щоб ось так легко побачити справжню мене за ідеальною ілюзією… Здається досі я знала лише одну людину, яка не звертала уваги на мою маску. Бачила мене просто наскрізь.
Я не подала жодного здивованого знаку на обличчі, мій вираз залишався незворушним та байдужим. Та схоже, хлопець не звертав увагу на зовнішню оболонку…
– Я бачу, як поводять себе мої однолітки, – говорив далі Діма. – Я вже давно зрозумів принципи суспільства. І знаю, що ти теж зрозуміла…
– Якщо ти помічаєш це, то чому не використовуєш це в своїх цілях?
– В якому сенсі?
– Чому не покращиш собі життя, вдаючи, що ти такий, як усі? Ти ж досконало вивчив, як повинні поводитися підлітки нашого віку.
– Маєш на увазі те, що робиш ти? В мене, до речі, до тебе теж питання було… Навіщо ти це робиш?
– Що?
– Чому ти не є собою? Чому живеш не своїм життям? Чому вдаєш із себе не себе?
– Чому… Хороше запитання. Може не хотіла ось так валятися, як ти щойно?
Діма лише хмикнув, а я продовжила:
– Знаєш, я вибрала собі такий спосіб життя ще багато років тому. Коли зрозуміла, що справжню мене суспільство не сприйме. Якщо я буду собою, то моє життя буде справжнім жахіттям. Але якщо всі бачитимуть ідеальну дівчинку, що нічим не відрізняється від інших, то й ставлення до мене буде іншим.
– Та навіщо тобі це? Ставлення, якого ти не заслуговуєш?
Я різко зупинилася.
– Моя вулиця, – мовила я, опустивши погляд. – Бувай.
***
Безумовно, він відчуває майже те ж саме, що і я. Він помічає те, що коїться навколо. Але… продовжує залишатися собою. Він зазнає болю, як фізичного, так і морального, але не зраджує своїх позицій. Впертий і дурний. Він не житиме щасливо, доки не навчиться хоч трохи вигинатись під суспільство…
«На перший погляд ти здаєшся такою ж, як усі»…
«Чому вдаєш із себе не себе?»
Ці слова крутилися в моїй голові. Діма, можливо, кинув їх мимоволі, а мені вони нагадали минуле… Те, що я почула від нього, я не чула більше ні від кого, окрім… однієї людини. Лише він говорив мені це.
Пригадавши його, я швидко відмахнула всі думки. Ще не час… його пригадувати.
Метнувши дротик в ідеальний підпудрений носик Ліни Засєкіної, я сіла робити домашні завдання.
***
На даху був сильний вітер. Темне шовкове небо трохи затягнулося сизими хмарками, ясно світив блідо-жовтий місяць.
Спочатку після темного коридору очі засліпили чарівні вогники мегаполісу. Ці електричні сяйва затьмарювали прекрасне сяйво зірок. А я любила дивитися на загадкові далекі зірки…
Та не можна було сказати, що я не любила міські краєвиди. Мені подобалося дивитися на місто зверху на даху багатоповерхівки. Яскраві жовті, білі, зелені, блакитні вогники зливалися, переливалися, зачаровували мене…
Звісно, всю красу псували люди. Дратівливі сигнали автомобілей, запах вихлопних газів, шуми моторів… з темних дворів чулися п’яні вигуки мужиків, лайки…
Я скривилася. Краще б вони всі вимерли. Псують таку красу…
На краю даху, досить далеко від мене, стояла темна постать. Це був він.
Моє коротке волосся трохи куйовдилося. Якби я мала довші пасма, то вітер їх тут же б сплутав і на голові у мене було б казна-що. А так, я не сильно переймалася.
Висока чоловіча чорна постать, здавалося, не звернула на мене уваги. Але я була впевнена, що він мене відчуває.
Я повільно підходила ближче. Він не змінився з того часу, як я його бачила. Навіть одяг такий же, як і минулого разу: звичайна чорна толстовка, повсякденні джинси, сіро-зелені кросівки. І ті ж самі загадкові блакитно-бузкові очі, що дивилися вдалечінь… Я підійшла ближче і стала поряд.
– Привіт, Лука.
Вуста у хлопця здригнулися у легкій посмішці.
***
Я сиділа, спостерігаючи за шаленими, немов здичавілими, однокласниками. Вчитель всього лише вийшов за журналом, а вони вже подуріли. Верещать, б’ються, кидаються якимось сміттям… а ще щось дурніше придумати не можете? А, ну так, ще ми рюкзак у вікно не викидали. Тепер Сташенкові доведеться на перерві надвір бігти за рюкзаком… Хоча, чого це раптом на перерві? Можна й зараз вибігти… «Поважна» причина просачкувати алгебру.
Увійшов учитель, покричав на одинадцятикласників, полаяв їх, вони чемно все вислухали, дивлячись у стелю, покивали головами. Звісно ж, наступного разу все повториться!
На уроці лише троє чоловік слухали Степана Олексійовича, вчителя алгебри. Аня сумлінно все конспектувала, Діма ревно розв’язував задачки і я все уважно вкладала на полички свого мозку. Хоча старанно вдавала, що зацікавлено розглядаю вазон, немовбито не слухаючи вчителя. Звісно, за таку поведінку мене викликали до дошки, а я вдавано «бекала-мекала», щоб зробити ілюзію, ніби я й не так уважно слухала, ледве розв’язувала рівняння, хоча легко могла його вирішити, робила декілька помилок, отримувала вісімку і сідала за парту. Чудова маска звичайної старшокласниці!
Якщо в моєму випадку це була лише маска, то всі інші й справді такими були. Зі словами «я нічого не розумію», вони навіть не намагалися хоч щось зрозуміти. Їм ліньки було прикласти хоч якісь зусилля! Вони звикли, що завжди є Діма чи Аня, які дадуть списати… А що було б, якби вони зникли? Якби їх не існувало?
«Гальорка» безсовісно грала в карти. А чим ще можна зайнятися на уроці алгебри? Ліна фліртувала з хлопцями, дівчата тупо листали стрічку в Інстаграмі. Можна подумати, телефон за пеналом не видно… Вони думають, що вчитель дурний, та насправді ж це вони дурні, якщо так думають… наївні.
За дві хвилини дзвоник, всі вже зібрали речі. Вчитель диктував домашнє завдання, ніхто його не записував, окрім Олі та Діми. А навіщо записувати, якщо потім все одно все можна запитати у цих двох? Я теж не записувала, але з іншої причини – я все запам’ятовувала.
Дзвінок. Усі зірвалися з місць, хоча вже тисячу разів чули, що дзвінок для вчителя. А кого це хвилювало? Усі ж вони вважали себе чимось вищим, ніж учитель…
Я залишилася сидіти на місці. Останнім сьомим уроком була консультація, на яку майже ніхто не залишався. До мене підійшли двійко дівчат, які вважали мене своєю «подружкою».
– Ксень, ти ідеш? – запитала Оля.
– Ні, я залишуся, – мовила я, дістаючи телефон.
– На консультацію? – здивувалася Регіна. – Тобі що, немає чим зайнятися?
Пф, це якраз їй немає чим зайнятися… Пів дня в телефоні сидить.
– У мене четвірка за самостійну, – мовила я. – Хочу перездати.
– А-а, ясно…
– Дівчата, ви йдете? – пролунав голос Ліни Засєкіної.
– Уже біжимо! – гукнула Регіна. – Ладно, Ксень, пока тоді.
Дівчата обійнялися зі мною на прощання й побігли. Цікаво, куди вони так поспішають? Додому так само залипати в телефоні, як і до цього в школі?
Ліна Засєкіна – справжня фіфочка й гламурна красуня. Мене від таких, як вона, просто нудило. Та, по факту, мене нудило від усіх у моєму класі. Але найбільше – від Ліни та її хлопця Вадіма. Ще та парочка… Фліртують напоказ, вони типу такі круті, вже зустрічаються… Але навіщо це все? Якщо це не справжні стосунки, не справжні почуття, якщо це все на показ і для понтів, то який сенс у цьому?
Нині все було по-приколу. Все життя – ніби якийсь жарт. Була якась загальна думка, що поширювалася через соцмережі, яка зомбувала всіх, змушуючи думати однаково. Змушуючи вважати, що наше життя – прикол. Немає відповідальності, ніхто ніщо не сприймає серйозно… Вони не думають глобально. Або ж просто не думають.
Ні в кого не з’являється така думка, що все могло б бути інакше. Вони звикли до того, що є. І навіть не допускають, що може бути гірше. Адже ми зараз «живемо погано і наше життя – суцільне лайно». Насправді, завжди може бути гірше, ніж є. А те, як ми живемо, залежить лише від нас. Тільки чомусь це нікого не хвилює. Чомусь усі звикли, що має з’явитися якась хресна фея і перетворити наше життя на казку.
Як же мені набрид цей світ. Якби я могла, я б переїхала кудись подалі від цих дурнуватих істот, які величають себе людьми…
Незабаром усе зміниться. Мені цікаво перевірити, які вони насправді… Чи залишилося в них хоч щось від людини? Хоч мала частина?
З якогось класу на третьому поверсі долинав плач. Ніхто не чув, а я почула.
– Ненавиджу… – Аня схлипувала, схилившись на парту. – Як ви мені набридли… Будь ласка, зникніть. Зникніть з мого життя… Я не хочу вас бачити… Боже, чому все так погано?.. Чому я страждаю лише через те, що не така, як вони?
Скрипнула стара підлога, Аня підвела голову й побачила мене. В її очах застиг жах, неначе вона побачила привида. Вона зрозуміла, що я все чула. І до того ж, думала, що я така, як вони.
– Ти ще не пішла додому? – запитала я перше, що спало на думку.
Аня пронизала мене ненависним поглядом. Я одразу зрозуміла, що дівчата знущалися над нею, а мене дівчина подумки відносила до їх компанії. Вона вважала, що я сюди прийшла лиш посміятися над нею…
– Аню, – зберігаючи спокій, я підійшла до неї, – вже час іти додому.
– Яке тобі діло до мене? – різко запитала дівчина. – Що я тобі зробила?
– Нічого.
– Тоді відчепися від мене!
Аня хотіла вибігти з класу, але я встигла вхопити її за руку.
– А що я тобі зробила? – запитала у відповідь я.
– Відпусти, – прошипіла Аня.
– Не відпущу, доки не заспокоїшся і не поговориш зі мною.
– Та залиште мене усі в спокої! – голос Ані зірвався й вона вихопила руку. – Я просто хочу побути сама! А ти така, як вони!
– Чому ти вирішила, що я така?
– Якщо ти вже спілкуєшся з ними, якщо вважаєш їх своїми друзями, то ти така ж! Ти нічим не краща за них!!!
Я посміхнулася кутиком вуст. Отже, на неї це спрацювало… Після спілкування з Дімою, я вже почала боятися, що моя маска перестала діяти.
– Аню, що сталося? – запитала я.
Дівчина зіщулила очі та глянула на мене. Цей погляд, сповнений ненависті, розпачу, гніву, викликав холод по шкірі… Мені стало не по собі.
– Ще й питаєш?! – пирхнула Аня. – Вони вважають мене своєю підданкою! Маріонеткою, безглуздою лялькою! Все у мене списують, без краплі совісті чи співчуття до мене! Я ночами не сплю, роблю цю кляту домашку, а вони просто переписують собі! Ще й вважають, ніби я їм зобов’язана!
– Чому ти даєш їм списувати? Чому коришся?
– А що я маю робити?! Я навіть не можу їм заперечити! Я одна, а їх багато…
– Вони залякують тебе?
На обличчі дівчини застиг розгублений вираз. Звичайно ж, її залякують. На що лише не здатні сучасні підлітки, щоб досягти свого… Ліна – дочка досить відомого бізнесмена. Тому й поводить себе відповідно – нахабно, вульгарно, пихато… Загалом, ще та стерва. Розпещена змалечку дитина, яка звикла, що їй все легко дається. Вона вважає, що їй всі щось винні. І до всіх, навіть до своїх подруг, ставиться зверхньо.
У Ліни впливовий батько. Тому не важко було залякати нещасну Аню, що була з багатодітної й не дуже забезпеченої сім’ї.
– Я розумію твоє становище, – співчутливо мовила я.
– Ні… – цей голос був просто насичений злістю та ненавистю. – Ти не розумієш… Ніхто не розуміє! У мене теж є почуття, я не лялька, не іграшка! Вони просто використовують мене, а коли я зламаюся, то знайдуть собі заміну! Наприклад, тебе!
Моє серце стривожено йокнуло. Це було те, чого я боялася, те, чого мені не можна допускати. Я боялася бути використаною.
– А мені ні з ким ділитися почуттями! – продовжувала Аня. – Мені доводиться мовчати, придушувати біль, коритися! І плакати вночі…
Спокій на моєму обличчі зник, я з острахом дивилася на дівчину. Вона неначе перетворилася на жахливу істоту… З милої тихої сірої миші перетворилася на розлюченого пораненого вовка.
Спокійні й тихі люди не справжні. Це фальш. Вони просто навчилися стримуватися, подавлювати емоції. Та згодом вони все одно вириваються назовні…
Аня кричала, плакала ридала. А я мовчки дивилася на це, не в змозі щось сказати…
– Що, нічого вже не скажеш? – скривилася Аня, дивлячись на мене. – Тобі шкода мене, чи не так?
Так…
– Але ти ж нічого не скажеш? – продовжувала вона. – Далі мовчатимеш, дивитимешся на мене?
Так…
– Мені ти можеш нічого не казати! Але ж я знаю, що ти розповіси усім! – вона різко розвернулася.
Ні…
– Ну і нехай! Нехай усі знають, яка я насправді! Можете сміятися, скільки влізе!
І вона побігла геть. Я залишилася стояти на місці геть збита з пантелику. Як то кажуть – бійся гніву тихої людини.
Але тепер я точно визначилася. Тепер лише потрібно дочекатися зустрічі…
***
– Привіт, Лука.
Його вуста здригнулися в легкій посмішці. Так, він теж був радий мене бачити.
Після того, як я «поспілкувалася» з Анею, вона не з’являлася в школі. Але я нікому нічого не розповідала. Нікому.
Було темно й гарно. Я любила ніч. Особливо, коли стоїш на даху багатоповерхівки… Весь міський шум далеко-далеко, ти почуваєш себе відірваним від усього світу. Нарешті в спокої.
Дах цієї багатоповерхівки став місцем нашої зустрічі. А ще я любила приходити сюди сама й насолоджуватися проведеним тут часом. Це було єдине місце, де я добре себе почувала.
– Привіт, Ксеню, – його голос був теплим і приємним, як і раніше…
Ми зустрілися, ще коли я була у шостому класі. Він бачив мене такою, якою я була насправді. І здається, більше ніхто не бачив. Ми просто спілкувалися, а незабаром стали друзями.
– Ти обрала? – запитав Лука, відірвавши мене від спогадів.
– Так.
– Хто?
– Залужна Анна, 16 років.
– Ти впевнена, що саме вона?
– Так. На сто відсотків.
– В який спосіб?
– Самогубство.
– Ох, жорстоко… Ну, добре, як скажеш.
***
Наступного ранку у школі всі довкола були якісь збуджені й вражено обговорювали новину. Побачивши мене, підбігли мої «подруги».
– Ксеню, ти чула? – прошепотіла Оля мені на вухо.
– Що саме? – зацікавленим голосом запитала я, хоча вже знала, яка новина ошелешила всіх…
– Аня… – промовила Регіна. – Вчора вона… покінчила з собою.
Я зробила дуже здивований і наляканий вираз обличчя.
– Як? – розгублено запитала я. – Чому?
– Я не знаю… – пробурмотіла Оля.
– Сьогодні нас просто повідомили, що її знайшли мертвою під багатоповерхівкою, – мовила Регіна, опустивши погляд вниз.
– Може, в неї щось в сім’ї трапилося? – стурбовано запитала я.
– Не знаю, – Регіна стиснула плечима.
– Ви з нею не спілкувалися останнім часом? – продовжувала я. – Ой, здається, ви з нею балакали про щось після математики…
Я побачила, як нажахалися мої «подруги». Звичайно ж, вони тоді з нею так «по-дружньому» поговорили. Бідна дівчинка аж на мені зірвалася.
– Ми не винні… – першою здалася Оля. – Це все Ліна… Вона нас підмовила… першою накинулася на Аню… Це все вона.
– Так, вона її шантажувала, – додала Регіна. – Вона їй погрожувала…
– Та знаю! – я перебила дівчат. – Тут все ясно, що ще говорити?!
Різко розвернувшись, я повернулася в клас. Звісно ж, хто буде брати вину на себе? Дівчата ніколи не визнають, що вони теж були причетні до того, як Аня себе почувала… Ніколи. Усі будуть довкола винні, але не вони.
***
– Лука, скажи… ти людина?
Запала мовчанка. Чулися лише далекі голоси великого вечірнього міста, що ніби ожило після важкого трудового дня.
– Давай розберемося з визначенням, – він повернувся до мене обличчям й примружив свої прекрасні бузкові очі. – Що таке людина?
Я не відповіла.
– Жива істота, двонога тварина? Homo sapiens? Якщо вирізняти людину за цим критерієм, то звичайно ж, я людина. Принаймні, ззовні.
– Ні, я мала на увазі не біологічно…
– А як же тоді?
Я знизила плечима. Лука зітхнув й відвів погляд в далечінь.
– Якщо люди – це ті істоти, що там, внизу, в місті, – мовив хлопець, – то я не людина. Якщо люди – це переважно ті, хто навчаються в твоєму класі, то не лише я не людина, а й ти також.
– Скоріше, навпаки, – я посміхнулася. – Вони… нелюди. Істоти.
Знову запала мовчанка. Я ретельно обдумувала те, що хотіла сказати.
– Те, що ти робиш… – врешті мовила я. – Через це ти не схожий на людину.
– Що саме ти маєш на увазі? Наприклад, зараз я стою, розмовляю з тобою… Це не схоже на людину?
– Ні-і, – я засміялася. – Я не про це. Те, що ти можеш робити силою думки. Це не притаманно людям.
– Помиляєшся.
Я здивовано глянула на нього.
– Хочеш сказати, я теж змогла б робити це? – запитала я.
– Я хочу сказати, що люди також можуть впливати на свою долю. Взагалі, вони і мають бути її володарями. Але лінуються. А потім жаліються…
Лука – вкрай дивна особа Я це зрозуміла ще тоді, коли почала з ним спілкуватися. Одного разу він запропонував мені виконати будь-яке бажання. Звісно, я розгубилася… мені тоді було всього дванадцять років. Можна було побажати, наприклад, єдинорога. Адже він сказав, що може виконати будь-що. Що ж побажати, коли можна все? Що вибрати найважливіше? І я… побажала щастя моїй родині. Щоб вони не сумували й сильно не переймалися мною. Банально, так? А я скажу, що це важливо. Коли вони почуваються нещасно, то й мені тоді невесело… Це лише зайві проблеми.
На диво, бажання здійснилося. Я стала помічати, що родина щаслива. Це значно полегшувало життя. І відбивало бажання батьків хвилюватися за мене, якщо їм достатньо було лише фрази «все добре».
Спочатку я думала, що це всього лише збіг обставин. Випадковість. Але потім я зрозуміла, що Лука не звичайний… В ньому весь час крилося щось загадкове, неясне для людського розуму. Він міг керувати долею людей, долею цього світу.
– Ти обрала наступну… жертву? – від роздумів відволік мене голос Луки.
– Так.
У мене давно було бажання змінити цей світ. Іноді хотілося просто повбивати всіх людей і виростити заново. Красивих, чемних, вихованих, відповідальних… Таких, щоб в них було багато гарних якостей, які не притаманні людям наразі. Але на жаль, таке було неможливим навіть для Луки.
Але було можливе інше. Я хотіла перевірити, чи здатні люди змінитися. Чи справді є ще надія на порятунок цієї сірої маси? Лука погодився допомогти мені.
Тож я вирішила провести експеримент на своєму класі. Саме він є чудовим прикладом безнадійно запущених підлітків… Я мала тут чудовий образ такого ж представника. Уважно спостерігаючи, я мала обрати двох жертв. Тих, хто має померти. А далі залишалося лише споглядати за реакцією «любих однокласників».
Першою жертвою стала Аня Залужна – ні в чому не винна дівчинка, що стала об’єктом насмішок однокласниць, залякувань Ліни та безпомічною маріонеткою. Для неї чудовим способом смерті було самогубство. Саме про це я й попросила Луку. Це було в його силах – керувати розумом та долею Ані.
Поспостерігавши за поведінкою однокласників, за слідом, що залишився після смерті Ані та обставинами, що склалися, я обрала наступну.
– Ліна Засєкіна, – чітко вимовила я ім’я особи, яку ненавиділа всією душею.
– Цікавий вибір. Сподіваюся, ти обрала її заради того ж експерименту, а не з власних почуттів до неї.
– Ні. Я б ніколи так не зробила. Вона – ідеальний варіант.
– Що ж, добре… А що з нею має трапитися?
– Це буде замовлене вбивство. Її батько, Олександр Засєкін, відомий бізнесмен, що має кілька великих фірм не лише в нашій країні… У нього є багато недоброзичливців, тож не дивно, якщо його почнуть шантажувати. Олександр не сприйме серйозно цих залякувань, тому… незабаром його донька розпрощається з життям. Як тобі такий хід подій?
– Неначе детективних серіалів передивилася.
– Я не люблю серіали. Краще вже книги.
– З цим погоджуюся… Що ж, нехай все буде так, як ти описала. Вбивство Ліни Засєкіної відбудеться через кілька тижнів.
– Добре. Я зачекаю.
Вітер трохи розтріпував моє волосся. Унизу, під багатоповерхівкою, лунали сигнали машин, стукіт трамвайних колій. Шуміли люди… Ми стояли на даху, мовчки втупившись униз.
***
Усі були шоковані. Справді шоковані.
Мої однокласники сиділи тихо на своїх місцях, втупившись у якусь точку. Ніхто не галдів, не кричав, не галасував, не дурів… Усе тихо і спокійно. До жаху тихо.
– Що трапилося? – запитала я, підійшовши до Олі.
Це запитання було лише для порядку. Насправді я знала, що відбулося…
– Ліна… – ні живим, ні мертвим голосом прошепотіла Оля. – Вона теж… загинула.
Так. Саме так. Вона померла. Її вбито. Я це прекрасно знала. І це зовсім не було для мене новиною. Проте, я зробила шокований вираз обличчя:
– Як?..
– Я не знаю… – ось Оля і справді була в шоці. – Вже друга… Розумієш, це вже друга?! Як так..?
Яке ж різне ставлення до їхньої смерті… Коли Аня покінчила з собою, то всі сприйняли це як сенсацію, що через декілька днів згасла. Звісно ж, Аня була ізгоєм. Не такою. Не мала друзів, товаришів, її весь час лише цькували. Інша справа – Ліна. Перша красуня в класі. Трохи вульгарна, зухвала… Яскрава штучка… У неї море подружок, вона з багатої сім’ї, весь час стильно одягається. Вона – імідж класу, бо робить усе так, як вони хочуть, як вони знають. Тому її смерть – це шок. Трагедія.
Цього дня нас усіх відпустили додому.
***
Я стояла на даху і думала…
Що дав мені цей експеримент? Для чого він був? І які ж результати?
У кожному суспільстві є свої кумири і свої ізгої. І їх по-різному сприймають. І де ж тут «всі люди рівні»? На жаль, іноді це лише слова… Ніколи люди не ставитимуться до всіх однаково. У всіх свої смаки, свої вподобання… Для нашого суспільства характерна «більшість».
Тому й смерть Ані та Ліни сприйняли по-різному. Але нічого особливо не змінилося. Однокласники залишалися бути собою…
Найближче до серця сприйняла цю новину Оля. Навіть, через два тижні, вона не вірила, що таке могло трапитися.
– Двоє… – говорила вона мені, – Я повірити не можу, що це сталося. Як?.. Чому?! Я не розумію… Ліна була хорошою дівчиною, вона нічим нікому не завинила… Чому знаходяться такі люди, що здатні вбивати? Чому вона померла, чому?..
Я не знала, що Оля така близька була до Ліни.
– Ліна… – пробурмотіла я, закинувши голову. – Все одно її вже не повернеш…
– Саме так. І я вже ніколи…
На цьому слові Оля тихо схлипнула і замовкла. Я обернулася до неї:
– А чому тебе так сильно схвилювала саме її смерть?
– Як – чому? Вона ж була нашою однокласницею…
– Аня теж була нашою однокласницею. І теж померла. Лише тоді ти не почувалася аж такою схвильованою.
– Та звідки тобі знати, що я почувала?! Я тоді теж засмутилася… Але то було її рішення. А Ліну вбили, – Оля схлипнула. – Розумієш?! Ні за що… Просто так! Через батька! Через той клятий бізнес…
– Думаєш, Аня дуже хотіла вмирати?
– А чого б тоді їй кидатися з багатоповерхівки?!
– Не припускала, що її на це щось наштовхнуло?! Невже їй надто добре жилося, що вона аж вирішила позбавити себе життя?! – мій голос зірвався на крик. – Жодна людина не бажатиме позбавити себе життя, якщо її все задовольнятиме! Чи помітив хтось, що Аня дивно поводиться? Чи поцікавився у неї хтось, чи все гаразд?! Чи підтримував її хтось у важку хвилину?! Ні! Ні і ще раз ні! Ніхто навіть пальцем не поворухнув, щоб хоч якось допомогти їй! Ви все лиш вимагали від неї чогось! Ви робили їй боляче і взамін хотіли, щоб вона вам ще послуги робила! Чи я не права?! Чи не так усе було?
Оля нажахано дивилася на мене. Та й інші однокласники теж.
– Не обов’язково людину фізично вбивати, – кинула я наостанок, перевівши подих. – Іноді достатньо вбити її морально. А тоді все… піде своїм ходом.
На щастя, одразу продзвенів дзвінок.
Та залишалося питання… Заради чого був цей експеримент?
Так, я достатньо поспостерігала за своїми однолітками. Зробила власні висновки. Але чого це коштувало? Життя двох людей…
Чи варто було?
Чи варто було бажати смерті лише заради власного бажання? Адже смерть людини – це не дрібниця… Це ціле життя. Зруйноване. Відібране майбутнє. Це коли щось стало нічим.
Звісно, людей на світі багато, але кожна – особистість. І всі мають лише одне життя…
Чи мала я право бажати їм смерті? Чи мала я право просити в Луки про таку послугу? Лука… Якщо він керує долею, то він керує і життям людей. А всі вони згодом помирають. Отже, для нього смерть – повсякденна річ… Дивно, правда?
А я… я ж людина. Так… саме так! Я – людина. І я… така ж сама. Чим я краща від Ліни? Вона була зухвала і вважала себе кращою за інших… Чи можна так сказати про мене? Так! Я теж вважала себе чимось вищим, кращим за своїх однокласників.
Позаду я почула кроки, а тоді знайомий голос:
– Я так і знав, що ти будеш тут.
– Привіт, – мовила я тихо.
– Тобі шкода? – запитав він.
– Чого?
– Свого вибору…
– Можливо…
Так, я вже шкодувала, що взагалі затіяла цей експеримент. Але його вже зроблено… І це, навіть, Лука не має змоги виправити.
– Задоволена результатом? – лукаво проговорив хлопець.
– Важко сказати… – я зітхнула. – Цей експеримент погубив життя двох людей… Так, це було заплановано з самого початку. Але тепер я вагаюся… Чи варто воно було цього? Чи був у цьому якийсь сенс?
– Сенс є у всьому.
– Так… я зрозуміла… Щойно. Я думала, що разюче відрізняюся від своїх однокласників. Що вони – суцільні покидьки, які мають лише жахливі вади.
– То що не так?
Я нервово засміялася.
– Тепер я зрозуміла, що така ж, як і вони. Я така ж людина, як усі інші. І теж маю вади… Я протягом усього свого життя спостерігала за людьми, а себе вважала чимось іншим…
– Усі не можуть бути ідеальними. І ти в тому числі.
– І саме це так дратує… і розчаровує. Те, що ідеального світу, про який я так мріяла… Його не існує!
На мить запала тиша, а тоді Лука додав:
– Але ж погодься, і тут доволі непогано.
Я мовчки стенула плечима.
– Прояви терпіння. І прошу – не роби остаточних висновків. – продовжував Лука. –Почекай ще трохи…
***
Був кінець навчального року. І мушу визнати, що так нічого й не змінилося…
Смерті однокласниць майже ніяк не вплинули на мій клас. Минуло якихось два місяці і все повернулося на свої місця. Учні продовжували поводити себе легковажно. Вони так само гаяли час і не цінували життя. Ніхто так і не зрозумів, як все раптово може закінчитися…
У класі з’явився новий лідер і та, яку стали ненавидіти.
Першою красунею в класі і популярною дівчиною стала Регіна. Так би мовити, зайняла пост Ліни… Ззовні вона була гарненькою, слідкувала за собою, але розуму в неї… як у курки. Та вона вміла привертати увагу. А сірою мишкою стала Оля. Дивно, так? Хоча вона й не навчалася старанно, а сиділа на задніх партах сама, весь час занурена в якісь роздуми.
Так цікаво все склалося: дві колишні подруги стали… неначе ворогами. Регіна тихо підсміювалася над Олею разом з іншими. Яка іронія долі…
Я все ж зробила певні висновки, але Лука просив мене ще почекати. Що ж, я почекаю…