2020 рік
А спомин – це таке щось неповторне,
таке щось невимовне і сумне,
що коли він крилом своїм огорне,
то це уже ніколи не мине.
Ліна Костенко
Життя – не прогулянка, не забава, а важка праця. Життя – як ріка. Глянеш на неї збоку – все ніби незмінно, ті ж самісінькі береги і те ж річище, але кожної миті свіжа вода, живий плин хвиль. І людина має бути схожа на ріку, а не на стояче озеро, заросле баговинням.
Ти народився у великому місті чи в затишному зеленому селі. Ходиш до школи чи на роботу битим шляхом. А, може, їдеш у метро. Вечорами читаєш вірші, танцюєш на дискотеці, або щось малюєш. Можливо, життя твоє видається тобі не надто цікавим, робота – малозначною, мрії – нездійсненними. Але рано чи пізно має статися диво – якщо тільки душа твоя і думка твоя не перестане трудитися, якщо ти намагаєшся зрозуміти світ і шукаєш у ньому своє призначення.
Одного разу ти подивишся на дорогу, що пролягла коло твого дому, неначе іншими очима, і вона, звична, поросла зрошеним споришем, посмугована великими тінями від дерев, сіра сільська дорога здається тобі дорогою історії, живої, нескінченної історії людей. Ти почуєш безмовне звернення тих, хто торував цей шлях і загинув на ньому до часу, хто жив, боровся і перемагав в ім’я твого щастя. Ти, може, не усвідомлюєш спочатку, що в цей ранок, в цій світанковій тиші народжується в тобі святе почуття Вітчизни. Його бережеш глибоко в собі. Але, живучи в тобі, на самій глибині твого серця, воно керує твоїми вчинками, відвертає від дріб’язкового, неважливого, спрямовує все твоє життя по справді гідному шляху.
Бути світлим променем для інших, самому випромінювати світло – ось найвище щастя для людини, якого вона тільки здатна сягнути. Лише тоді людина ходитиме по землі з розплющеними очима і все побачить, почує і зрозуміє, тоді тільки вона відчуватиме радощі і страждання всього людства і тільки тоді буде справді людиною.
Зустріч з незвичайною жінкою
Таким світлим променем для мене стала зустріч з незвичайною жінкою. Незвичайною і водночас простою.
Ошатний будиночок огороджено невеликим парканом. Голубенькі віконниці радують око. Біля воріт висока тополя. А під тополею стоїть невеличка старенька бабуся. Натрудженими, мозолистими руками опирається на палицю.
Лихе дитинство
Їх у батьків було четверо: Поліна – 1912 року народження, Степан – 1916 року, Марія – 1924 року, Михайло, наймолодший, – 1927 року. Хата Гапоненків красувалася на всю вулицю. Батько мав золоті руки, виставляв зруби на хату без жодного цвяха. То ж хату збирав для своїх дітей з особливою любов’ю. Мама займалася господарством та дітьми. Була доброю жінкою, дбайливою господинею. До неї, Єфимії Іванівни, часто зверталися за допомогою, порадою. Нікому не відмовляла. Так і жили. Батько, Сергій Костянтинович, сокири з рук не випускав, допомагав людям працею, мати – добрим словом, порадою.
Із самого дитинства привчала дітей мати любити землю, бо й сама дуже любила її, з повагою та святістю обробляла, жаліла кожну рослину, а свій двір та город перетворювала щороку в зелено-квітучий сад. Її невтомні руки з дванадцяти років не знали спочину: то вправляються в хаті чи коло худоби, курчат, каченят, а то й на городі. Чого тільки не вирощувала мати на своїй ділянці. Її руки були такі добрі, що кожна рослинка, посаджена нею, росла, квітла, раділа, давала врожай.
Мама була віруючою. Ходила до церкви і дітей водила.
Якщо вірити їй, то людина безсмертна: “Коли душа розлучається з тілом, тоді й тіло йде на покаяння, а душа летить, мов голуб, на суд праведний. Ось на цьому суді і запитають, як ти жив на землі, чи багато гріхів накоїв. Від того поводження на землі залежить життя душі на тому світі. Чи будеш ти в смолі кипіти, чи райські яблука рвати – все залежить від того, як на землі поведешся…”.
Так і виховувала дітей.
Вчила трудитися, жити по правді, допомагати людям.
Діти підростали, ставали на ноги.
Усі пам’ятають своє дитинство, розповідають про нього – хто з гіркотою, хто із замилуванням та гордістю, – мовляв, які в мене були дитячі роки! Але Марії жодного разу не доводилося чути визначення межі дитинства. Не пам’ятає її вона. Чому? Мабуть, тому, що перший крок у дитинство був неусвідомлений і не залишив ніякого сліду в пам’яті, а перехід від нього до юності відбувся дуже швидко, з вантажем недитячих турбот. Діти в її сім’ї одразу стали дорослими.
У пам’яті Марії дитинство позначене матусиними словами, сказаними після арешту батька: “Тепер ти вже не дитина”.
В Яровій почали організовувати колгосп. Агітатори обіцяли “золоті гори” тим, хто приведе в спільну обору худобу. Та люди не дуже поспішали. Ще пам’ятали зняті дзвони із Святогірського монастиря та місцевої церкви.
Батько забожився, що до колгоспу не піде. І не пішов. Лишався “единолічником”. (Так його називали в сільраді). Казав: “Хай уже собі дуріють. Хай мені дадуть спокій святий. А я без них обійдуся”.
Та не вийшло так, як думалося. Не обійшлося. У 1929 році Гапоненків розкуркулили. А за що? До сих пір не можна зрозуміти.
- Це ж моє було, – вказував батько на поле зі зруйнованими межами, – за сто меж пізнаю.
На другий день активісти забрали коня і борону. Пішов татко до сільради шукати правди, ударив кулаком по столу, стіл і провалився. Увечері батька забрали, відвезли в Артемівськ. Просидів рік в тюрмі за “контрреволюцію”, п’ять років валив ліс в Сибіру.
Золоті руки батька показали себе і в далеких снігах. Там його цінували як гарного майстра. За п’ять років він тричі надсилав сім’ї виклики. Але дружина побоялася їхати в далечінь з дрібними дітьми. Важко жилося без батька.
Не встигли гепеушники вивести його з двору, як на ранок розібрали хату, повантажили на 15 підвод і відвезли в Лиман, там біля виконкому і зібрали.
Коли Єфимія Іванівна запитала активістів: “А де ж нам жити?” – показали на повітку. Туди й перенесли клунки. Де жила худоба, стала жити сім’я.
У повітці було просторо, бо і корівка, і конячина стояли вже в колгоспних сараях. Батько в колгосп не пішов, так худобу забрали.
Мама пішки ходила до міста дивитися на свою хату. І коли б треба було йти безкінечно, на край світу, і тоді йшла б. Поплакала біля чужого двору, зла не тримаючи. Ще й попрохала: “Грій добре своїми стінами людей, як і нас гріла”.
Залишилася сама з чотирма дітьми.
Руки господиня мала на диво сильні. Немов чоловічі, бо мусила копати, пиляти, рубати, забивати цвяхи. Де вона брала тих сил? Одному Богу відомо. А вистояла, все стерпіла.
Особливо гірко було в голодовку. У 1934 році їздили з такими ж, як вони, дітьми в п’яту їдальню паровозного депо міста Красний Лиман просити милостиню. Марії вже було десять років на той час. Брала за руку малого Мишка і разом з Меківськими хлопцями: Іванком, Василем та Павлом рано йшли на робочий потяг. На світанні він збирав робітників і їхав на Лиман. Пасажирських вагонів не було, самі “теплушки”. Ходили вони дуже тихо. Діти на ходу видряпувалися на підніжки, розсідалися навпочіпки на переходах між “теплушками”, як гороб’ята. До Лиману поїзд підходив обліплений дітьми. Тут були і новоселяни, і дробишевці. У ті страшні роки ці поїзди називали “голодними”.
Старші, Степан і Поліна, соромилися їздити. Та голод не тітка. І стануть голодні діти під їдальнею у два ряди, попростягають рученята з відкритими долонями і чекають. Виходять працівники депо після обіду: хто покладе картоплину, грудочку каші, хто – кришеник хліба. І ніхто їх звідти не проганяв. Знали, це діти з “голодного поїзда”.
Бувало, ще й додому щось приносили. Згадувала Марія, машиніст дав Мишкові шматок цукру. Загорнув братик цю смакоту в ганчірку, поклав до кишені, цілу дорогу додому мацав: чи не загубив. І коли вже під’їжджали до Ярової, поїзд загальмував, смикнувся, от тоді і сталося лихо – ганчірочка випала з Мишкових рук, а з нею і цукор. Ох і плакав же братик. Не для себе беріг, для мами. Їздили ціле літо. Так і ходили залізничники з обіду між двома шеренгами голодних дітей.
Коли в 1935 році повернувся з Сибіру батько, стало легше. Але клеймо “дітей ворога народу” трималося аж до 1958 року, коли батька реабілітували. Марія і до школи не ходила, не взяли. Навіть після повернення батько до колгоспу не пішов. Як вони вижили? Знову батьковими руками. Адже частину ярівських хат зводив він.
Перед війною стали спинатися на ноги. Знову завели худібку. Татко став зводити нову хату, бо шістьом у повітці було затісно. Працювали гуртом, з надією на краще майбутнє. Та жити фашист не дав.
На війні
Якщо тобі сімнадцять літ,
То море – по коліна.
В сімнадцять літ рожевий світ
І мрія безупинна.
Але було не до мрій. Здавалося, що всі водночас подорослішали. Тяжкі випробування закреслили всі надії на майбутнє.
З початком війни Марію та її подруг мобілізували на риття протитанкових окопів. З інструментів тільки кирка і лопата. Рови рили триметрової ширини. Чим більше вибирали землі, тим небезпечніше ставало працювати: могло і землею прикидати. Працювали з раннього ранку до пізнього вечора. Недоїдали, з питною водою було сутужно.
Страшнішою за смерть здавалося нелюдська втома. Копай, копай і копай. Втекти б хоч на мить у сон, у небуття. Хоча б трішечки поспати. Свинцем наливаються руки, ноги. Але поринути в солодкий морок не давала команда бригадира: “Копати!”
Одна радість: під час перепочинку співали пісень. Надія Солодашка та Оришка Фрузина було як заведуть. Та все сумної. Працювали ж в основному жінки. Увечері ледве ноги притягували до бараку, де ночували.
Але і рови не допомогли. Прийшлося повертатися в село. Окупація. Скільки лиха принесла. У 1942 році ще одне горе. Наймолодший з дітей, Михайлик, пас на лузі корову, підірвався на міні. Йому було всього п’ятнадцять.
Це ще більше підкосило матір. Здавалося, що не витримає: вдень працювала, а вночі, щоб діти не чули, плакала в подушку.
У 1943 наші війська тримали в Яровій оборону, а потім прорвали ворожі укріплення на правому березі Дінця і розпочали визволення Донеччини від фашистських загарбників. Маріїних подруг (Лукію Літвінову, Варвару Бибко, Тоню Бараннік, Ганну Іващенко) взяли випікати хліб. З ними була і її старша сестра Поліна. Тих, у кого не було дітей, офіційно зарахували до армії.
Марія працювала в польовому пересувному шпиталі (ППШ 4185), який базувався в приміщенні Ярівської церкви.
Головний лікар шпиталю, до якого підійшла з пропозицією допомоги доглядати поранених запитав: “А ти маєш уявлення, куди прийшла? Не на пляж для відпочинку, а в самісіньке горнило війни… Витримаєш?” Не розгубившись, відповіла: “Якщо витримуєте ви, значить, витримаю і я”.
Все, що відбувалося навколо, сприймала особливо гостро. Допомагаючи пораненим, вперше побачила мертвих, пролила перші гіркі сльози над ними… Цілими днями крутилася в цьому пеклі. Де почує стогін – туди і біжить.
Вечір. У палаті тихо. Безшумно рухаються постові в білих халатах. Розносять ліки пораненим, чергують біля особливо тяжких. Серед них і вона. Навчилася робити нескладні перев’язки, допомагати в операційній. Та найважче було їй, вертусі, непосиді, навчитися обережно й безшумно ходити поміж ліжками, стримувати свій голос.
А вдень намагалася хоча б гілочкою сосни прикрасити ліжко пораненому, писала листи, читала газети, книжки, прала бинти, розповідала почуті по радіо новини.
Жінки тільки молитви таємно шепотіли, дивлячись, як доглядала за тяжкопораненими, на яких дивитись було боязно, як допомагала ховати померлих бійців.
Інколи в шпиталі влаштовували концерти: співали пісні, читали вірші. Дівчата вкладали в концерти всю душу. Бувалі фронтовики втирали сльози. На все життя запам’ятала, як бійці непомітно клали “артистам” у кишені грудочку цукру зі свого солдатського пайка.
Разом із шпиталем поїхала спочатку в Слов’янськ, потім до Дніпра. Найдовше була при шпиталі у селі Руська Поляна Черкаської області. Там пригодилися руки сільської санітарки. Часто не вистачало ліків. Бувало, і трави збирали. Особливо виручала береза. Березові бруньки висушували, розтирали, додавали смальцю, парафіну – виходила чудодійна мазь, нею лікували шкіряні болячки. Щоб швидше загоювалися рани, додавали ще й декілька кришталиків марганцю. З березової кори добували дьоготь, вкупі зі смальцем та часточкою толу він заміняв мазь проти висипів, на які страждали солдати. Березове вугілля давали при отруєннях. Але найбільше пораненим подобався березовий сік навесні.
Як тільки випадала вільна хвилинка, дівчата бігли до березняка з пляшками, солдатськими казанками. В уявленні кожного воїна березовий сік асоціювався з соком рідної землі.
У червні збирали для поранених лісові полуниці.
На дівочих плечах лежало і обслуговування бані, прання білизни, штопка. А ще миття підлоги, допомога медсестрам… Щоденна рутинна робота.
Минали дні, поранені одужували, виписувалися і знову їхали на фронт. Їхні місця займали інші, нові.
Особливо запам’ятався Марії молодий лейтенант, якого привезли з бою під Каневом. Був чимось схожий на могутнього дуба, підпаленого блискавкою. Осколком міни йому відірвало руку.
На підступах до хутора Ковалі, коли ворожий танк розчавив польову кухню, лейтенант Іван Чемерис зопалу кинувся на нього і підбив гранатами. Там і руку залишив.
У палаті, відвернувшись до стіни, щось промовляв собі стиха. Марія прислухалась:
Борітеся – поборете!
Вам Бог помагає.
За вас правда, за вас слава
І воля святая…
Потім, постогнуючи, засинав і знову уві сні повторював: “Поборете, поборете…”
Коли пішов на поправку, вечорами декламував напам’ять Т. Шевченка. Від Шевченкової “Тополі”, прочитаної Чемерисом, не раз дівчата вмивалися сльозами. У мирний час працював у школі вчителем. Ніколи не думав, що доведеться змінити указку на автомат.
Згадував, що по-справжньому опам’ятався лише в медсанбаті. А то все повз і повз у безкінечність, загубив і грудочку рідної землі, що з дому в хусточці зав’язав. Все ввижався йому комбат із кулеметом то в контратаці, то за гранітним п’єдесталом біля постаті Кобзаря. Переслідував його гуркіт бою на Чернечій горі Канева. Іван все переживав, що, втративши правицю, не зможе посадити тополю на день народження Тараса Шевченка, як це робив щороку до війни.
Одного вечора, коли Чемерис лівою рукою перебирав пустий рукав шпиталевого халата, Марія підійшла до нього і тихенько сказала: “Не переживайте, тепер щовесни я тополі саджатиму Тарасові”.
Тижнів через два його виписали. А перед самою випискою воєнлікар дозволив Івану Чемерису та молодшому медперсоналу відвідати могилу Шевченка на Чернечій горі.
Їхали туди підводою. Їздовий все намагався підбадьорити лейтенанта: “Ти ще молодий, головне, що живим залишився”. Під’їхали на місце увечері. В сутінках ночі зустрів їх на Чернечій горі Тарас. Стурбовано поглянув на втомлених жінок та безрукого військового. З побожністю вклонилися Тарасу. До підніжжя пам’ятника поклали віночок, сплетений з волошок. Музей Тараса Григоровича був повністю розграбований німцями, які ще в серпні 1941 року зайняли Канів. У спустошених залах фашисти влаштували казарму для солдат, а потім перетворили його в концтабір. Навколо все віяло пусткою. І знову від Чемериса почула Марія вже знайомі слова:
Борітеся – поборете!
Вам Бог помагає.
За вас правда, за вас слава
І воля святая.
З сумом поверталися в шпиталь. Нічне небо затягли хмари. Услід миготіла блискавка, і здавалося, що то Чернеча гора спалахувала й гуркотіла громовицею. Тієї ночі дівчина поклялася собі щовесни саджати Шевченкові тополю. А уві сні бачила безрукого лейтенанта та своїх подруг-санітарок біля гранітної постаті Кобзаря.
Довгими темними ночами думала, чи повернеться вона до свого споришевого дворика, до сумирної блакиті неба?
В Руській Поляні згадувала, як пахне ярівська земля. Пахне картоплинням, листячком молодої моркви, буряковою гичкою і ще чимось надзвичайно солодким, медвянистим, ніжним, мабуть, домівкою.
Додому повернулася 5 травня 1945 року.
Сім’я
Перед очима постала Ярова.
Село, мов поранений птах, розкинуло свої крила. Нещадно прокотилася по цих вулицях війна, залишила свої криваві сліди по полях, пошматувала все довкола. Як сироти, поодиноко стояли будинки.
А через чотири дні святкували Перемогу. Із сльозами радості на очах поздоровляли один одного цим найчарівнішим і ще не зовсім звичним словом. Яким безпечним, надійним, просторим зробився одразу світ! Вже смерть не загрожує тобі на кожному кроці, вже перед тобою відчинилися прекрасні брами в радісне, світле майбутнє. Таке велике сонце ще ніколи не світило тобі. Таке синє небо ще ніколи не височіло над тобою. Така неосяжна, всепроникаюча весна ще ніколи не йшла над землею. Кожним своїм стеблом, кожною випростаною гілкою вона посилає тобі свій зелений салют.
Тієї весни Марії не вдалося посадити Тарасові тополю, бо було вже пізно. Коли повернулася, все навколо вже буяло, цвіло.
І посадила першу тополю весною 1946 року. Сімдесят чотири років оце перебігло з того дня. Поглянули б ви, яка гарна тополя, струнка та весела! Марія Сергіївна якось сказала: “Ось послухайте старої жінки, – нехай люди в цей празник тополі садовлять. Хто тополю, а хто, може, вишню чи яблуню. Багато дерев посадила я з тієї весни. Ой, як багато! Саджала і за однорукого лейтенанта, і за себе. Хай люди дивляться на них і радіють. І хай ідуть отим садом. І Кобзар з нами йтиме поки і світ сонця…”
У 1947 році вийшла заміж. Семена Фомича, чоловіка Марії Сергіївни, раніше називали “ровесником революції”, бо народився в 1917 році. 1937 року він був призваний на строкову службу. У лютому 1939 року розпочалася радянсько-фінська війна. Воював на Карельському перешийку. Згадував, що в умовах морозів часто виходила з ладу техніка, не вистачало зимового одягу, стрілецької зброї. У грудні 1940 року звільнився зі строкової служби, пішов працювати в паровозне депо м. Красний Лиман. Коли почалася війна, паровозне депо евакуювали на схід. Семен Фомич відмовився евакуюватися, бо вдома залишалася старенька мати. Але коли у червні 1941 року мобілізували на фронт, на це не подивилися. У матері їх було п’ятеро, Семен – найстарший. У школу не ходив, бо після смерті батька треба було годувати сім’ю.
Всю війну пройшов рядовим. Сірі від пилюки, обвітрені суховіями, піхотинці пройшли всю Європу і Перемогу зустріли в Берліні. Серед них був і Семен Фомич Недоступ. Багато випробувань випало на його долю.
Побачивши страшний початок війни, Семен вірив, що побачить і кінець її. Стиснувши зуби, стиснувши болі, він знав одне: треба битись, і битись не тільки за себе, а ще й за того бійця, що наклав головою.
Згадував часто, як на крихітному, оточеному житом пероні двійко білоголових дітей – видно, брат і сестра, винесли круглий кошик з першими черешнями і пригощали солдат. А потім налетіли німецькі бомбардувальники. Опісля дітей вже ніхто не бачив, тільки їхні черешні на кров чавили солдатські чоботи та біля самого станційного дзвона лежав перевернутий кошик.
Улітку 1945 року поверталися з Німеччини додому. Всі раділи, що скоро побачать рідних, близьких. Дивлячись у вікно поїзда, Семен сказав товаришам: “Везуть не додому”. Йому не вірили. Але, пройшовши пішки всю Європу, рядовий Недоступ був правий – з поїзда вийшли вже на Далекому Сході, повоював ще й з японцями. Додому повернувся аж в 1947 році.
Мати довго не могла повірити, що син живий, бо всі очі прогледіла, чекаючи. Коли він ішов на війну, мати ще була чорнокосою. А прийшов – цілував материну сивину. Сам заплакав, почувши її слова:
– Присядь, Семене, дай хоч подивитися на тебе, бо вже навіть і в снах мало бачила.
У Семена Фомича один запис у трудовій книжці: “Оглядач вагонів”. У цьому записі – дві перерви:
1 – строкова служба (1937 рік – грудень 1940 року);
2 – Велика Вітчизняна війна та війна з Японією.
Відслужив 9 років.
Семен Фомич відпочивав, сидячи навшпиньки. Така вже звичка, бо на роботі сідати ніде, весь час на вулиці.
До війни Семен з матір’ю жив у старій – престарій хатинці, замшіла покрівля якої ледь не сягала землі. Несміло визираючи вікнами – очицями з вишневого саду, вона така схожа була на бабусю. Така ж низенька, приземкувата і щира. Від хатини пахло звіробоєм і висушеним цвітом липи, а ще – шелестом років і мудрістю.
Коли молодята одружилися, на сімейній раді вирішено було будувати нову хату. Статки невеликі, от і будівництво розпочали з толоки: гуртом залили фундамент. Хату виставляв старий батько – Сергій Костянтинович. А мазали – знову на толоку людей погукали.
На широкій селянській садибі серед густого споришу починалася робота. Сусідський парубок, що повернувся з армії, парою коней місив розкопану чоловіками глину.
На толоку зі всього кутка прийшли люди. Марія розпочала першою. Стала на коліна перед глиною, взяла в руки цього в’язкого матеріалу й почала вимішувати разом із соломою. Ніби хліб місила.
Ось і готовий перший вальок. Солома вже чіпко трималася глини, і жінка тричі кинула свій витвір назад через себе. Після цього, перехрестившись, урочисто промовила:
- Господоньку Боже, допоможи!
А Семен поставив на середину замісу стільчик, застелений рушником, на якому лежала хлібина з сіллю. Біля хліба поставив пляшку, налив чарку і звернувся до людей:
- Добрий день, люди! Спасибі, що прийшли до нас на толоку! За ваше здоров’я!
На цьому урочиста частина толоки закінчилася. Жінки заходилися місити глину. Біля них почали виростати прямо-таки фортечні стіни .
Чоловіки, розділившись на бригади, теж приступили до роботи: одні носили вальки до хати по дерев’яному трапу, інші працювали на горищі. Брали вальки і з розмаху жбурляли на стелини. А поруч троє найспритніших негустим розчином глини вирівнювали площину горища. Робота кипіла. А невдовзі на місці великого замісу залишилася жовта пляма. Люди помилися і чепурними сіли до столу, що стояв на причілку хати прямо у траві. Ось і закінчилася толока – справжнє наше диво безкорисливої допомоги. І дай Боже, щоб звичай цей вічно жив поміж нами.
У кінці городу Семен викопав криницю, поряд з нею посадив вербу. Стала верба високою, гіллястою. А віти до самої землі похилила, як дівчина коси. Дивиться на неї Марія і згадує материну пісню:
Ой вербо, вербо, де ти зросла,
Що твоє листячко вода знесла?
Ой знесла, знесла бистра вода.
А я молода, як ягода.
Вода в криниці холодна, прозора і смачна. Такої не купиш у магазині, бо їй ціни не має.
Вже будучи на пенсії, любив Семен Фомич сидіти за двором. Спокійний, неговіркий, упевнений у собі. Марія Сергіївна поховала чоловіка в 1997 році.
Опорою їй все життя є діти: Віктор та Раїса.
Марія Сергіївна вчила своїх дітей, що честь слова вище за все. Сказав – зробив, а інакше жити складно, якщо довкола неправда і безпросвітний морок. Життя має бути яскравим, правдивим, щоб кожна людина завжди бачили отвір у тунелі, через який треба пройти впродовж відведених природою років.
Все життя в роботі
Скільки жила – все пом’ятала себе в роботі Марія Сергіївна.
Двадцять років разом з іншими жінками мазала хати, потім працювала прибиральницею в Святогірську. Коли вийшла на пенсію, у відділі соціального забезпечення запропонували перейти на пенсію померлого чоловіка (так виходило більше). Відмовилася: “Вистачить і того, що сама собі заробила”.
П’ять останніх років взимку їздить відпочивати в Святогірський шпиталь для ветеранів війни. “Побувала як у раю”, – сказала минулого року, коли повернулася. 14 грудня цього року знову поїхала, в соцзабезі дали путівку. Розповідала, що там пропонували трішечки полежати в лікарні, щоб дати інвалідність, пенсія стане більшою. Знову відмовилася: “Я і так таких великих грошей ніколи в руках не тримала. Куди я з ними”.
Я милуюся нею і разом з тим дивуюся: як у цьому старенькому, висушеному роками, негараздами і важкою працею тілі збереглася любов до всього чистого, живого? І як не схилитися перед її мудрістю і сивиною?
- Нажилася я на цьому світі: і голод, і війну спізнала. Ким тільки не довелося мені працювати: і буряки в ланці сапала, і підлогу мила, і бинти прала, і дітей доглядала. Он і свічечки вже купила, готуюсь у далеку дорогу. А що поробиш, треба й про той день думати, мені вже скоро 95, людина ж не може жити вічно.
Слова цієї святої жінки вражають чистотою і правдою.
Тиха, лагідна, спокійна. Марія Сергіївна розповідала про своє життя так, неначе тільки вчора була молодою, сповненою енергії й сили. Ось такі вони – сільські жінки – трудівниці, мадонни ХХІ століття, які в куфайках, хустинках…
Скільки пережили і вистраждали, скільки сил віддали землі, на якій народилися і виросли!
Історія невпинна. У її калейдоскопі одні події змінюються іншими, і кожна неповторна. За всі часи бачила Ярова багато трагічного і радісного. Але ж радісного було все-таки більше. На дверцятах старенької шафи Марії Сергіївни висить вишитий рушник. На ньому в два ряди пришпилені нагороди.
У першому ряду чоловікові: 2 медалі “За відвагу”, “За звільнення Варшави”, “За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 років”, “За бойові заслуги”.
У другому її: “За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 років”.
“Мало надбала”, – сміється жінка.
Немає людини без таланту. У Марії Сергіївни – талант бути людиною. Їй довелося багато чого перетерпіти і пережити в дитинстві, юності і зрілому віці. Та назавжди лишилася Людиною.
Про одне жалкує Марія Сергіївна – не довелося побувати більше на Чернечій горі, вклонитися праху великого генія. Та часточка Шевченка завжди поруч із нею – росте біля двору тополя, посаджена 74 років тому.