І – Орхієрія

Жив-був в одній родині не великий і не маленький, не сіренький і не біленький котик. Звали його Дусь. Він був трикольоровим: жовто-білий із чорними цятками і з великими зеленими очима. Полюбляв рибу, м`ясо, тобто, як усі котики любив ласощі. А чому Дусем звали спитаєте ви мене. Усе дуже просто. Коли він «розмовляв», то крім «няв» у нього якось дивно виходило «дусь». Що воно означало, ніхто не знав, але це було так кумедно. То ж так його і назвали. Цей непосидючий і дуже цікавий до всього кіт завжди потрапляв у якісь халепи або пригоди, і йому завжди все сходило з лап. Але одного разу сталася така пригода, про яку ще й досі говорить усе містечко. Ось послухайте.

Усе почалося буденно, навіть якось нудно. Господиня Поліну вирішила випустити котика на прогулянку. Дусь був ще тим розбишакою, тому йому весь час хотілося «відкрити» нові землі, побувати у незвіданих далях. Саме через це, опинившись на вулиці, він вирішив діяти. Як вважав сам кіт, він вже засидівся вдома і час вирушати у подорож. Дусь вирішив податися до Проклятого лісу.

Це була дужа страшна частина мальовничого міста Орхієрія, де жив зі своєю господинею наш герой. Самі жителі міста кажуть, що в цьому лісі живе нечисть і його треба обходити десятою дорогою. Але Дусь рідко слухав людей. Із початку подорожі ніби все було добре, але потім почало щось відбуватися. Ліс почав густішати, а згодом і взагалі стало майже неможливо пробратися через хащі. Дусеві стало страшно, але свою подорож на цьому він не закінчив. Кіт наполегливо йшов далі. Через деякий проміжок часу він побачив багаття, навколо вогнища сиділи люди. Проте вони були якісь незвичайні. Люди були в чорному і говорили дивною мовою, зовсім незрозумілій нашому герою. Дусеві стало лячно і він дременув звідти чимдуж, куди лапи вели. Біг він довго і зупинився нарешті на якомусь полі. «Що ж це таке? – подумав Дусь – Усю Орхієрію бачив, карту вивчав, після лісу повинне бути озеро, а не поле.» А перед ним будинки. По довжині ліс неосяжний, я не міг його перебігти. Якщо це так, то де ж я тоді? Дусь почав передчувати своїм нутром щось негарне, але продовжував розмірковувати. Я ж уранці вийшов, то чому ж зараз ніч? Цікаво, що відбувається? Мабуть, треба відпочити до ранку, а завтра буду розбиратися.

ІІ – Прихований Світ

Коли Дусь прокинувся, як не дивно, він не відчував ні втоми, ні голоду, хоча для такої подорожі це були характерні ознаки, хотілося тільки пити. Підійшовши до першої ліпшої калюжі, Дусь помітив, що все навкруги було чомусь малинове. Він поволі пив воду, а в його голові почалися роїтися думки, що він щось чув чи читав про малинове довкілля. Дусь згадував усі легенди і міфи, які тільки знав. І нарешті згадав історію про Прихований Світ.

Колись давно існували Баярди. Вони мали роги, як у корови, крила, як у метелика, а сили у них було більше, ніж у ведмедя. Дуже довго вони жили пліч-о-пліч з людьми і навіть допомагали їм. Але сталося так, що люди почали винищувати Баярдів заради наживи, бо вони мали дуже цінні роги.

А найбільше славилися попитом крила цих істот. Як розповідала легенда  з крил робили найтоншу ниточку у світі, але вона була така міцна, що навіть найважчий вантаж можна було підняти на ній. І люди придумали із цієї нитки робити одяг для військових, адже його не можна було ні ножем порізати, ні прострелити. Коли Баярдів залишилося дуже мало, а люди не зупинялися і продовжували кровопролиття цих істот, вони вирішили втекти подалі і створити свій власний світ. Світ, куди не ступить нога людини. А якщо таке станеться, то Баярди поклялися вбивати і нищити всіх людей, хто стане на їхній дорозі. Прихований Світ – це їх домівка, і хто туди потрапить, повернеться вже зовсім іншим, бо Баярд забере його душу і подобу, і замість людини прийде у світ людей. Кажуть, що раз на сто років ці істоти виходять із Прихованого Світу і забирають данину у вигляді найдорожчого, що є у людини, за тих своїх родичів, яких колись знищили люди.

Думки про це налякали Дуся. Він знав, що Баярди не приходять у світ людей через угоду з котами, але річ у тім, що він був на території цих істот і йому було якось лячно. Усе таки Дусь опанував себе і вирішив іти далі. Він ішов тихенько і намагався не виходити на відкриті ділянки, щоб його не помітили. Дусь знав, що малиновий ліс скоро закінчиться, і він зможе видихнути з полегшенням. Котик уже побачив, що десь вдалині між деревами проглядається якийсь інший колір, та тривожне передчуття почало наростати. І тут десь за кущами, метрах в двадцяти від Дуся, щось наче заворушилося. Він ліг на землю і почав уважно слухати. Шурхіт повторився. Серце Дуся, наче зупинилося, він боявся дихати, щоб ненароком не привернути чиюсь увагу. Кіт розумів, що там щось відбувається і треба піти глянути, але здоровий глузд і страх не давали зробити цього. І тут Дусь, з того самого боку, де був шурхіт, почув якийсь звук. Це було схоже на плач маленького кошеняти. Страх де й дівся, Дусь чимдуж побіг на допомогу невідомій істоті, яка так жалібно просила про це. Та який же невимовний подив був у нього, коли він побачив, що зовсім маленька істотка, схожа на Баярда, заплуталася в павутині і не могла вибратися.

Це мале створіння плакало, наче кошеня і кликало на допомогу. Дусеві стало жаль цю безпорадну тваринку, і він вирішив визволити її із тенет злого павука, який уже виглядав зі своєї схованки. Кіт дуже грізно засичав, щоб налякати павука, а сам почав виплутувати маленького Баярда з павутини. Коли операція по спасінню була завершена, із кущів вискочив великий Баярд і чимдуж кинувся на Дуся. У думках наш герой вже попрощався з життям, бо тікати було нікуди. Та маленьке визволене створіння перекрило дорогу великому Баярду і не дало скривдити котика. Потім цей малюк розповів, як виявилося, своїй мамі, що Дусь врятував його, і, якби не він, то великий павук уже, мабуть, з’їв би його. Мама Баярд була дуже вдячна Дусеві за допомогу і вибачилася за свою надто жорстку реакцію. Річ у тім, що коли народжується Баярд, то він дуже довго залишається маленьким, як дитинча кенгуру, він дуже залежний від своїх батьків і може стати здобиччю для будь кого, трохи більшого за джмеля. Та коли проходить два роки дуже маленького існування, Баярди починають дуже швидко виростати, і тоді вже ніхто не в силах буде скривдити їх у цьому лісі. Мама Баярд була дуже вдячна Дусеві за спасіння сина, а тому вона вирішила допомогти йому вибратися з Прихованого Світу. Вона посадила їх обох собі на спину і тихенько, щоб не скинути їх, пішла туди, де виднівся інший колір – колір іншого світу. На межі двох світів Баярд ще раз подякувала Дусеві і сказала, щоб він був дуже обережним у дорозі, бо далі він повинен був іти сам. Баярдам виходити з Прихованого Світу не можна.

Дусь помахав на прощання лапою і пішов собі.

ІІІ – Вельветовий Ліс

Через короткий проміжок часу Дусь забрів до лісу. Там усе було фіолетове. Але дивним було те, що він там побачив свою маму, яка померла, як він вважав, уже п’ять років тому.

• Мамо! Це ти? Як ти тут опинилася? Що ти тут робиш?
• Сину, тікай! Ти не зможеш повернутися додому, якщо будеш тут занадто довго!
• У чому річ? Поясни, будь ласка!
• Це ліс мертвих. Сюди потрапляють душі домашніх тварин після смерті. І якщо ти будеш занадто довго, твоя душа навіки залишиться тут, а тіло буде неприкаяно блукати різними світами. Допомогти тобі вибратися з цього лісу тоді зможе тільки любов будь-якої живої істоти, якій ти не байдужий.
• Але куди іти? Я не знаю дороги.
• Іди на шум водоспаду.

Дусь чимдуж побіг в той бік, де чувся шум та плескіт падаючої води. Дорогою він зустрічав дуже багато котів, собак, навіть левів і тигрів. Він розумів, що це душі померлих або тварин, що випадково забрели в цей ліс, та поки він нічого не міг вдіяти. Він біг і біг, усе далі віддаляючись від місця зустрічі зі своєю мамою. А в голові не переставали повторюватися її останні слова: «Допомогти тобі вибратися з цього лісу зможе тільки любов будь-якої живої істоти, якій ти не байдужий». Не зупиняючись, він тікав до самого вечора, і, коли, нарешті, вибіг із нього, то, знесилений, упав біля водоспаду і заснув дуже міцним сном.

ІV – Водоспад Життя

Прокинувшись зранку, Дусь почав ходити біля водоспаду з одного боку в інший, наче його хтось тримав. Блакитно-біле дзеркало водоспаду прив’язало кота біля себе і не відпускало.

• Привіт! – пролунало десь за спиною. Дусь аж підскочив від несподіванки – Я тутешня, а тебе бачу вперше. Ти, часом, не з лісу мертвих прийшов?
• Привіт, так, саме звідти. А що?
• Тобі треба з водоспаду води напитися, щоб знищити «зараження» мертвого лісу. А тебе ж Дусь Звати?
• Так. А хто ти і звідки мене знаєш?
• Я, Діра, – ліпша подруга Поліну і господиня Міри – твоєї мами.
• А чому ти тут? Чого ти хочеш?
• Розумієш, мені не можна в ліс мертвих, а я хочу повернутися і врятувати Міру.

Дусь згадав Діру та її домівку. Діра ніколи не цікавилася наукою, а нині в неї сила-силенна баночок, скляночок, пробірочок та іншого лабораторного посуду. І як вона сюди потрапила? Вона ж не може зайти в ліс мертвих, то як вона збиралася врятувати Міру? Він ще довго дивився на неї і, розмірковував та пригадував. І нарешті наважився спитати.

• А як ти сюди потрапила? Ти ж не можеш увійти у Вельветовий ліс, то як ти збиралася врятувати Міру? Ти ніколи не займалася наукою і навіть не цікавилася нею, то навіщо весь цей посуд? Ти не та Діра, яку я пам’ятаю і знаю! Кажи, хто ти насправді? – Дусь випустив пазурі і пригрозив ними.
• Зупинись! Що думаєш, якщо ти кіт, то тобі все можна?! Відійди від мене! Ти правий. Я, дійсно, не та Діра, яку ти знав. Я Баярд. Ми хоч і не можемо відкрито ходити у світ людей, та все ж дуже часто навідуємося до них. Коли я в котре збирався у світ людей, я побачив, що Діра прийшла до Проклятого Лісу. Вона так упевнено йшла, що було зрозуміло, – вона знає шлях у цих непрохідних хащах, і вона впевнено до когось прямує. Діра була одягнена в чорне, що мене дуже здивувало. Я вирішив пошпигувати трішки і пішов за нею. Я був свідком, як вона підійшла до людей у чорному, яких ти бачив на початку подорожі, і віддала їм якийсь пакунок. Після цього вона раптом зникла. Я, буває, спілкуюся з цими людьми в чорному (вони ще ті людокради). І коли я поцікавився у них, де ж ділася молода панянка в чорному балахоні, вони зареготали і сказали, щоб я шукав її у своєму світі. Отож вона потрапила до Прихованого Світу.
• А скажи, її якось можна визволити? Чи вже час минув? Ти можеш її врятувати?
• Я чув, що ти дуже сміливий кіт, і що ти врятував одного із нас, тож я виконаю твоє прохання. Залишайся тут біля водоспаду, а я повернуся у свій світ і спробую розшукати Діру. Якщо через 2 години вона не з’явиться біля водоспаду, то вже її ніхто не поверне, і тобі треба буде тікати додому, поки хоч сам живий. Зрозумів?

Дусь мовчки закивав головою на знак згоди. Баярд зник, а наш котик цілих півтори години не знаходив собі ні місця, ні спокою. І коли вже надія почала покидати серце Дуся, Діра випірнула із води біля самісінького берега. Дусь не тямив себе від радощів від того, що господиня його мами залишилася живою і, як виявилося, неушкодженою.

Діра ще не встигла оговтатися після Прихованого Світу і купання у Водоспаді Життя, як Дусь почав засипати її питаннями про людей у чорному, про те, що вона хотіла зробити, і взагалі, що сталося. Виявилося, що люди в чорному, або людокради (так називав їх Баярд) прикриваються тим, що вони – охорона порталу,  порталу у Прихований Світ. Люди приносять їм подарунки, а вони за це відправляють їх на неминучу погибель. Адже люди не знають, що мало хто повертається із того світу, бо мало хто знає, що допомогти повернутися може тільки вода із Водоспаду Життя. Діра була не виняток. Вона дуже сумувала за своєю кицькою і хотіла повернути Міру. Дівчинка заплакала, але швидко опанувала себе і продовжила розповідати. Щоб повернути її, треба знайти головного над цими всіма світами і попросити його про це. Якщо він побачить у серці любов, то виконає прохання, а якщо ні, то загубить і того хто просить і того, кого хочуть врятувати. Звати його Чарлі, а шукати його треба біля помаранчевого озера, яке знаходиться у зелених горах. А ще вона знала, що вкрай необхідно взяти в дорогу воду з водоспаду, бо без неї вони ніколи не потраплять додому.

Вислухавши таку довгу розповідь Діри, Дусь вирішив, що вже час діяти і запропонував іти у зелені гори і не розсиджуватися тут. Але Діра заперечила: «Спочатку треба набрати води, бо без неї ми на віки-вічні залишимося блукати по цих світах». Дусь не заперечував. Вони почали шукати якусь посудину для цього.

• Я знайшла якусь записку! – вигукнула Діра. – Ось послухай: «Кіт з’явиться – Карта знайдеться».
• Зачекай, можливо, он вона, – Дусь ткнув лапою під дерево. Там виднівся шматок паперу і якась пляшечка.
• Це й справді вона. А ось дивись ще й посуд на воду знайшовся! Значить записка була правдива.

Вони з Дірою забрали карту, набрали води і вирушили у Зелені Гори до головного над світами.

V – Зелені Гори

Ішли довго, і, щоб було не нудно, розповідали один одному різні історії. На виході з країни водоспаду друзі побачили якийсь напис, нехарактерний для цього світу. Він був написаний звичайними орхієрськими літерами, і було схоже, що це назва містечка. Грінстоун – що це таке? Цікаво.

• Діро, що це? Глянь на карті, будь ласка.
• Дусе, це Грінстоун. Ось дивись, – тицьнула дівчинка пальчиком в мапу, – що в перекладі означає зелений камінь. Мабуть, ми вже на місці. Цікаво, чому вивіска написана на орхієрській?
• Тоді давай підемо у це містечко і дізнаємося, а ще знайдемо місце, де можна переночувати.

Коли друзі ввійшли у Грінстоун, вони дуже здивувалися. Тут жили люди! Вони підійшли до якоїсь гарненької жіночки і запитали: «Доброго дня. Підкажіть будь ласка, а де в цьому місті можна переночувати?». Миловидна панянка відповіла, що з такими питаннями у них звертаються до Чарлі.

• Зачекайте, – здивувалася Діра. – Чарлі живе тут? Я думала він живе біля Помаранчевого озера.
• Ні, він живе у місті. У нас є хмарочос – «Помаранчеве озеро» називається. Ось там він і живе, і працює. Ходімо, я вас туди проведу.

Друзі йшли розлогими вуличками. Усе було таке зелене, що аж сліпило очі. Усі будинки були багатоповерхові, крім одного. Це був височезний хмарочос, і він був помаранчевим!

– Ось ми і прийшли, – сказала жінка, підвівши їх до споруди.

– Дякуємо Вам, вельмишановна пані, – розкланявся Дусь.

Жіночка навіть не здивувалася, що кіт розмовляє. Як виявилося, у цьому містечку комахи, і ті вміють говорити, а коти і собаки навіть на музичних інструментах грають.

Друзі зайшли у середину хмарочоса і дуже довго намагалися знайти Чарлі. Та все було марно. Він наче крізь землю провалився. Ніхто його не бачив, а один із працівників сказав, що навіть ніколи про нього не чув. Наші герої були дуже здивовані і вкрай збентежені тим, що не можуть знайти того, хто зможе допомогти повернути Міру. Вони ще довго блукали нескінченними поверхами і коридорами цієї будівлі і тільки на останньому поверсі змогли найти Чарлі Головного.  Він сидів у шкіряному кріслі, за дубовим письмовим столом, у просторому і світлому кабінеті. А на стінах були дуже яскраві картини незнайомих людей і їхніх улюбленців. Чарлі був такий грізний, що спочатку Дірі і Дусю було лячно розпочати розмову з ним. Але любов до Міри і бажання повернути її пересилили всі страхи. Вони навперебій почали розповідати, чому прийшли і що хочуть від нього. Чарлі уважно слухав. Потім довго мовчав. А потім почав свою промову: «Я слідкував за вами ще від початку ваших подорожей. Я намагався зрозуміти, що привело вас сюди. І тільки тепер я збагнув, які чисті у вас думки і люблячі серця. Я допоможу вам повернути Міру. Але є одна умова! Але дізнаєтеся ви про неї трішки пізніше». Друзі були згодні на будь-які умови. Чарлі кудись зателефонував і вже через декілька хвилин Міра зайшла до кабінету і почала дякувати і Дірі з Дусем, і Чарлі Головному за те, що дозволив їй повернутися.

І тут Дусь згадав про умову, яку вони повинні будуть виконати, і завів про це розмову з Чарлі. Але все виявилося дуже просто. Головний попросив їх сфотографуватися разом, щоб поповнити свою настінну галерею щасливих картин. Друзі зраділи і дуже швидко виконали умову Чарлі. Фото Діри з Мірою вийшло напрочуд чудовим і милим.

• Дякуємо вам ще раз за допомогу, – сказала Діра. – Але як ми потрапимо додому?
• Не турбуйтеся, – відповів Чарлі, – випийте води з водоспаду і лягайте спати у сусідній кімнаті, і вже завтра ви будете вдома.

Вони розпрощалися з господарем цих магічних світів і пішли відпочивати. На ранок друзі вже були вдома в Орхієрії.

Тут час іде набагато повільніше. Через це після зникнення Дуся не минуло і години. Поліну навіть не встигла здогадатися про його зникнення, адже він часто любив гуляти сам. Діра, Міра та Дусь одразу пішли до Поліну і розповіли їй усю свою пригоду.  Вони всі четверо довго обговорювали, що сталося і пообіцяли один одному, що ця історія залишиться тільки між ними. До речі, після подорожі і Дусь, і Міра могли розмовляти мовою людей, але робили вони це винятково із своїми господинями, щоб ніхто не здогадався про їхні котячі надможливості. А через деякий час до них навідалося мале Баярденя зі своєю мамою, звичайно ж, у подобі людей, бо їм у своїй подобі не можна з’являтися в нашому світі. Ось так і закінчилася пригода відважного Дуся в Прихованому Світі.

А  від себе хочу додати: якщо у вас нещирі наміри і не добре серце, то ви ніколи не зможете бути ні справжнім другом, ні просто щасливою людиною. Ви не будете жити, а будете існувати. Тільки теплі стосунки зможуть розтанути лід буденності і допоможуть у здійсненні ваших чистих намірів.