Я не маю чим похизуватися: за життя я не здобула ні надхмарного багатства, ні запаморочливої слави, та й красою не вирізнялася. Найбільший мій скарб – це те, що я йшла по життю на своїх умовах і змогла застосувати наповну власний дар. У мене вплетені зелено-лісові горіховозапашні нитки давнього віщунського роду, і часом, коли місяць проб’є у свій круглий блискітливий гонг, і зорі перестануть шепотітись і пліткувати, я мандрую. Пакую душу у свою скляну прозору валізку (це щоб краще бачити краєвиди), хапаюся за вишуканий ажурний парасоль ночі, напівкругло розкинутий над небом, і лечу в світи, залишаючи свою сім’ю мирно спати, перед тим ретельно розпалюючи вуглики в їхній крові, щоб було тепліше.
Так-от, цю історію мені розказала одна з підопічних королеви Астарти в царському дворі зорі Альдебаран. Звідки ця історія дійшла до неї – загадка. Але ясно лиш таке – небо для всіх одне. Тож слухайте!
***
То були довгі небеснополярні ночі й сонцевтомні дні над Ангельським містом. Усі знали: у такий час його жителі не сплять, а зосереджено готуються до Різдва. Цим займалася й сім’я Хлопчика-ангела, яка складалася з мами, тата, старшого й молодшого братів. Старший брат рахував передноворічні сніжинки, сидів у конторі так довго, аж поки його крила не забруднювались об чорноту сутінок, і все ніяк не міг вирішити, скільки сніжинок має випасти в Новому році, п’ять чи десять (рік передбачав бути надзвичайно безсніжним, і залишалося лише визначити чисельний обсяг його безсніжності). Старший брат Хлопчика-ангела був відповідальним, тому й посідав відповідну посаду. Молодший був ще зовсім малий, тому не робив нічого, лиш час від часу розбивав блакитну з хмарними переливами плитку в гостьовій залі, щоб подивитися на життя людей, які метушилися внизу. Така поведінка сина дуже розчаровувала маму, бо по-перше, то була блакитна з хмарними переливами плитка, яка продавалася тільки в центрі, по-друге, то все таки була плитка в гостьовій залі й, по-третє, як завжди слушно казав тато-ангел:
-Людей потрібно любити, а не цікавитись ними.
Але в ці передріздвяні дні ніхто не слідкував за плиткою. Мама мала багато роботи, бо була Реєстратором янгольських заслуг і підраховувала, скільки добра кожен володар німба вчинив за рік. Тато працював Небесним водопостачальником. Спитаєте для чого на небі вода? А сніжинки з чого роблять? Ось і відповідь.
Що ж до Хлопчика-янгола, то йому дісталося найбільше завдань, оскільки на роботу він ще не ходив, і міг прибирати їхній великий трикімнатний дім з трьома коридорами щодня, а ще готувати сніданки, обіди й вечері, а ще… І як полились на нього завдання, ніби зовсім не зима, а осіння злива. Тому хлопчик був дуже втомлений щодня. Щоб підбадьоритись, він їв перед сном цукерки зі святомиколаївських подарунків, яких в Ангельському місті була незчисленна кількість. Потім зітхав і лягав спати, одним рухом перемагаючи такого могутнього колись дракона вогняної лампи. І навіть сни у нього журилися. Крім монголо-татарської жорстокості навали справ по господарству, була ще одна річ, яка Хлопчика турбувала, – у нього були занадто великі крила. Вони не вміщались у жодні, навіть найширші двері, усі дивувались, як він узагалі тримає рівновагу. Хоча він не відчував жодного дискомфорту, крім одного – інші ангелята не приймали його в компанію. Здебільшого Хлопчик не звертав на це уваги, але в передноворічний час, коли його однолітки ходили гуляти з друзями, він був показовим прикладом самотності. Часом навіть почував себе дуже негарним і нікому не потрібним. Хвала Богу, він умів читати й дуже любив Ганса Крістіана Андерсена, автора «Гидкого каченяти».
Чи було в Хлопчика-ангела ім’я? Звісно, було. Але в будь-якому випадку, ні вам, ні мені не вдалося б його повторити. Чому? Там лише голосні, половини з яких навіть немає в нашому алфавіті. І якщо раніше ви думали, що ангели, а разом з ними й Бог, говорять латиною, то ви глибоко помилялись – під час одної зі своїх мандрівок я якось зустріла ангела й сказала йому з радісною посмішкою: «Nos habebit humus»*. Німбоносець не відповів, різко обернувся й полетів у протилежному від мене напрямку. Тому приходжу до висновку, що Бог і Папа Римський – це зовсім не одне й теж. Зрештою, усе це не має значення. Важливо лиш те, що однієї передноворічної ночі наш Хлопчик (надалі називатиму його іспанським іменем Анхель, що досить близьке до слова «янгол») забажав, щоб його крила зникли. Тієї ночі Анхелю все снилося, наче він кудись падає.
Коли наступного ранку Анхель прокинувся, на небі вже зацвітали рожеві квіти на колючо-холодних хмарних кущах. Хлопчик простягнувся й був готовий вже виглянути у вікно, щоб побачити цвіт, який втикається прямо йому в підвіконня, зблизька, він робив це щоранку. Але раптом зрозумів, що немає його підвіконня, і лежить він навіть не на ліжку, а посеред площі якогось невідомого міста. І якщо це не встигло Анхеля налякати, бо він ще не повністю усвідомив, що вже не на небі, то вжахнуло те, що коли він піднявся на ноги, то не відчув уже колишньої рівноваги і сили. Він оглянувся назад – і не побачив за своєю спиною крил – там були лише обгорілі цурпалки спинних виростів, які отримали колись величезні парусоподібні конструкції.
Анхель кинувся до перших же дверей. Спершу постукав боязко, злякано, зламано, згодом – гучніше. Коли йому відкрив повний круглолиций небритий безкрилий(!) чоловік із завуальованими сном очима, то зразу ж після перших слів Хлопчика його ангельською журкітливою мовою, чоловік відповів коротке:
-No te comprendo. (Я тебе не розумію – ісп.)
Так Хлопчик зрозумів, що потрапив до Іспанії. Як добре, що ангели від народження знають усі мови, хоч і ненавидять латинську, яка спаскудила все їхнє життя. Та перш ніж Анхель встиг щось сказати, двері перед ним зачинились.
Намагатися достукатися до когось іншого не було сенсу. Місто спало, і навіть центральна площа ледь відкривала щілинки між сотнями бруківкових очей. Ось так Анхель і сидів на одній з лавочок, мерз у своїй шовковій ангельській піжамі з вирізами для крил на спині, які болем і, крім того, холодом нагадували про втрату. Так хлопчик просидів дві години. І все думав: «Якби я мав крила. Якби ж я тільки мав крила, повернутися додому було б набагато легше. Але як я потраплю на небо тепер?»
Коли прийшов обідній час і на площі з’явились діти, Анхель звеселився. «Може, хоч ці діти приймуть мене, коли я вже безкрилий». Але діти цурались дивно вдягнутого хлопчика з сумним лицем. (Насправді, я думаю, в обох світах його не любили зовсім не за великі крила, а за сумне лице. Сум не блищить, а люди і навіть ангели, напевно, мають у собі щось від сорок і ніколи на нього не кидаються). А потім була сцена, яка розбудила чаїні крики в маленькому портовому містечку. Старші хлопці побили бідного Анхеля, і тут насправді немає про що розповідати й що описувати. Якщо хочете читати про біль – читайте про війни, якщо хочете завдати болю – читайте про війни, якщо хочете розпочати війну – краще просто прочитайте про неї перед тим. Але болю не місце в дитячих казках.
Ось так Анхель і лежав під одним із кам’яних портових будиночків, і люди проходили повз нього, і часом оглядались назад у пошуках капелюха чи тарілки з глибоким денцем, як ті, в яких подають перші страви. Вони ж усі думали, що він жебрак, і відсутність певного «банку» турбувала їх. З іншого боку, те, що Хлопчик нічого не просив було великим полегшенням, вони би й так не змилосердились.
Анхель сидів так до сутінок, і навіть почав плакати, бо згадав, як чудово цвітуть плоди хмарно-колючих кущів за його вікном, а ще подумав про те, що мама засмутиться, коли побачить, що блакитна з хмарними переливами плитка ще не відмита і (це вже точно!) розбита молодшим братом. Про всі ці речі думав Анхель, коли до нього раптом підійшла дівчинка. Він готовий був уже кинутись їй в обійми, бо в сутінках було погано видно обличчя, йому навіть здалося, що чорний колір волосся видавав у ній Пошуковицю, яка знаходила ангелів і повертала їх додому, коли вони не могли знайти шляху самотужки. Але раптом світло у віконці над ним яскраво й тремтливо спалахнуло, і Анхель побачив, що це звичайна дівчинка. Він знову сховав своє обличчя, щоб плакати.
-Що сталося? – спитала вона. – Я не бачила тебе в нашому місті раніше.
-Якщо я розповім, ти не повіриш, – відповів він дівчинці її мовою.
-А ти спробуй. Яка твоя біда? Моя біда в тому, що я завжди всьому вірю. Тому діти завжди лякають мене страшними історіями, і я тоді плачу вночі в ліжку, і засвічую лампу ясно-ясно, щоб відігнати жахіття. Бо я дійсно відчуваю, що кожна історія реальна. Хіба життя, створене в голові людини менш цінне, ніж життя, створене в голові Бога?
І Хлопчик погодився. Не тому, що повірив їй, а тому, що дівчинка несла повний кошик апельсинів, а він, хоч і був янголом, усе ж відчував нестерпний голод, особливо після втрати крил. Він погодився розповісти їй про все за два апельсини, а дівчинка, очевидно, була ласа до історій, бо запропонувала забрати увесь кошик.
-Та-ак, втрата крил – це нелегко, – протягнула вона з задуманим поглядом голубих очей після того, як почула розповідь. – Я знаю, чим тобі зарадити! – раптом вигукнула вона.
-Справді?
-В сусідньому селі живе ворожка. Та ні, не ворожка, справжня відьма! Ніхто до неї не ходить.
-А ми підемо?!
-Звісно, підемо! Не маємо ж ми бути такими дурнями, як усі! І страхополохами.
-Мене сьогодні в місті побили. Вони не здавались мені страхополохами.
-О, ті, які б’ються, вони і є найбільші страхополохи! Хіба ти не знав?!
-Я ніколи раніше не бачив, щоб хтось бився.
-Ти ж ангел, хіба ти не слідкуєш за людськими життями?
-Ні, тато каже, що людей треба любити, а цікавитися ними зовсім не обов’язково.
-Як же це можна? Любити й не цікавитись? Тоді ти не любиш по-справжньому, – округлила очі дівчинка. – Коли любиш, усі твої думки спрямовані до цієї людини. От ти, думаєш про когось?
-Зараз я думаю про маму й братів.
-Ось бачиш. А коли не думаєш, ти зовсім не любиш. Лише вдаєш! Може, ангели – це лише великий костюмований театр для Бога. У вас там і свій Мольєр.., – засмутилась вона.
-Це просто так заведено. У нас свої справи.
-Які? Рахувати сніжинки? А я от уже десять років снігу не бачила! Як це ви там рахуєте? До ста хоч вмієте?
Ця фраза дуже образила родинний бік гордості Анхеля, і до кінця дороги він вирішив не говорити з наполегливою дівчинкою й не відповідати на її запитання. Коли вони дійшли до сяючого, як різдвяна свічка, будинку, з якого солодко пахло хлібом, дівчинка запитала:
-Ти мені хоч скажи, як тебе звати, бо як я поясню батькам, хто ти такий? До ворожки ми відправляємось лише завтра на світанку.
-Чому це?
-Ми ж не пугачі, щоночі до ворожки літати.
-Краще вже бути пугачем із крильми, ніж ангелом без них! – зітхнув хлопчик. – Скажи їм, що мене звати Анхель.
Дівчинка засміялась.
-Я – Арселія.
Хлопчик засміявся.
-Значить, ти невипадково зустріла ангела. Також пов’язана з небом (з ісп. ciel – небо).
-Це зовсім не смішно, – відповіла Арселія.
Якимось дивним чином сім’я Арселії ніяк не відреагувала на те, що дівчинка привела в дім незнайомця з обрізаними крилами. Сіли вечеряти так, начебто до доньки щодня заходили небесні посланці. Ніхто навіть не мучив Анхеля запитальними поглядами, хоча коли він сидів за святковим столом посеред ангелів, чужі очі все ніяк не давали спокою його величезним крилам. І ось вперше Хлопчик задумався над тим, що, можливо, люди нічим не гірші за його крилатий рід, і ангели зовсім не мають права вважати себе вищими чи кращими за них, хоч сонце й світить їм яскравіше. Вечеряли дуже довго, бо, як врешті-решт зрозумів хлопчик, сім’я збиралась за столом зовсім не для того, щоб їсти, а щоб говорити. А розмовляти з повним ротом невиховано. Таким чином їжа вистигала, а історії пливли потоком. У нього вдома все було б зовсім по-іншому. Але коли він сказав про це, йому відповіли:
-Може, ангели – це просто неговіркий народ, – хоч Анхель знав, що справа зовсім не в цьому.
Перед сном вони з Арселією з’їли декілька цукерок на солодкий сон і вляглися – Арселя в своїй кімнаті, а Анхель – у гостьовій, на ліжку під величезним вікном, що дуже його потішило. Мандаринові дерева під вікном нагадували йому хмарні кущі, зовсім як у нього вдома.
У цьому домі не було ні будильників, ні півнів, зранку Анхель зрозумів чому – його розбудив гучний крик Арселії.
-Анхелю, Анхелю, прокидайся, ми йдемо до ворожки, ми прямуємо на всіх пригодницьких вітрах! Не спи!
Таким чином, Анхель зовсім не зміг намилуватися усміхненими ранковими мандариновими деревами, Арселя підхопила його й поволокла до дверей, Хлопчик навіть отямитися не встиг. Здавалося, що крила були більше потрібні Арселії, ніж Анхелеві. Але насправді це просто такий тип людей: вони природжено-завзяті, зовсім як невтомне сонце, яке виблискує золотою медаллю на грудях неба-ветерана.
І вони подались у подорож крізь сонне місто й густе змієподібне боа південних хвойних лісів, де на старому облисілому мудрому пагорбі стояв не менш досвідчений будинок ворожки. Він усівся своїм круглим міцним фундаментом у землю й хитрим оком-вікном дивився на місто, яке чмихало шумом вулиць і віконним світлом унизу (поки Анхель та Арселя дійшли до будинку, всі вже встигли запакувати сон назад у подарункову обгортку ліжок). Той дім був схожий на стару чаплю, яка виглядає у воді жабеня, і місто лякливо пострибувало під пильним поглядом.
Двері відчинились ще до того, як діти встигли торкнутися до них.
-Заходьте, я давно знала, що ви маєте прийти. Це підказала мені моя магічна віхола.
-Ось так завжди з ворожками, – зітхнула Арселя. – Ви, напевно, побачили нас, коли ми проходили прямісінько під вашим вікном, а ви займались в’язанням при його світлі. Бо де ж ви зимою в Іспанії знайдете віхолу?
Але щойно мандрівники ввійшли, їм прямо в обличчя кинуло величезною грудою снігу. В Арселії очі загорілися так, наче сніг був іскрою, яка заразила вогнями все її тіло.
-Де ж ви його знайшли, тітко?! – спитала вона з радісним писком, округливши очі, як це завжди бувало, коли дівчинку чимось дивували.
-Не бійся, в ангелів не замовляю. Вони ж абсолютно бюрократизовані. Пам’ятаю, якось, кількадесят років тому вирішила замовити в них віхоли, і прийшлось підписувати стільки паперів і проходити стільки тестів, що я отримала її аж у квітні. Безсовісні! І що стало з тою віхолою?! Скільки вона мені послужила?! Так- так, я у тебе питаюсь, молодий чоловіче, – нарешті ворожка вийшла з-за зеленої, плетеної з плюща завіси, яка відокремлювала коридор від кімнат. Жінка ткнула в Хлопчика-Янгола пальцем. – Та віхола загинула в мене на руках! – почала голосити ворожка. – Вона захлинулась у власних сльозах. А все тому, що ангели живуть вічно, а віхоли ніколи не живуть у квітні. Так! З того часу їжджу на Північ Голландії, бо, бачте, їхні лісовики хоч і жадібні, зате там не треба паперів оформлювати, і жоден, повторюю, жоден закон не забороняє чесним ворожкам купувати собі знаряддя праці. Хоча в них там взагалі такі закони, які нічого не забороняють… Та менше з тим! Мені ж також треба на хліб заробляти. От сніжинки, от вітри – принесуть мені запах супу чи булочки свіжоспеченої – і ось я уже з запаху собі обід зробила. Бо усім треба жити! От-так!..
Жінка би продовжувала свою тираду, якби тільки Арселія її не зупинила.
-Це все дуже сумно, пані… пані ворожко…
-Я пані Санчес! І як тільки ангели продали мені ту віхолу аж у квітні з моїм святим, – вона наголосила на слові «святим», – святим, а не просто так, прізвищем! – (Санчес походить від ісп. Sanctus – святий).
-Ну й компанія в нас, – засміявся Анхель.
Варто також зазначити, що Ізабель Санчес була дуже некрасивою жінкою. Це була одна з причин, з яких вона ще в ранньому віці почала цікавитись магією. Але великих досягнень у цій галузі в сільської ворожки не було, хоч її й боялись усі жителі найближчих моряцьких поселень. Діти все дивились на її ніс, поки жінка продовжувала свою зловісну тираду. Річ у тім, що він був настільки гачкуватий, що нагадував різдвяний льодяник, один із тих, які в формі посоху Санти чи Діда Мороза, чи Святого Миколая чи будь-кого з різдвяних героїв, бо всіх їх об’єднують старість і нездатність пересувати без оленів і посоху. Аж раптом жінка захекано закінчила свою гнівну промову і сумно сказала.
-Я не можу тобі нічим допомогти, Анхелю, Хлопчику-Янголе. Це не через мою ворожнечу з твоїм родом, просто… я дуже часто хочу бути кращою, ніж я є, часто я дуже хочу бути не собою, але є речі, які ми не можемо змінити. Правда в тім, що я не володію достатньо чарами для того, щоб повернути тобі втрачене. Я недостатньо вміла. Я можу хіба що сплести тобі нові крила з сяйного павутиння моїх чарівних фолькусів і ниток коконів земних сором’язливих шовкопрядів, і ще, може, додам у них хрустких листочків-пір’їнок. Якщо хочеш, я можу це зробити. То будуть дуже красиві крила, і всі ангели будуть тебе любити, хоч, може, тобі й прийдеться оформити декілька сотень дозволів на те, щоби їх носити.
-Ні, пані ворожко, – сумовито відповів Анхель. – Я стільки років жив поміж ангелів, і так ніколи й не бачив, які вони насправді, хоч я і є одним із них.
-Що ти маєш на увазі, Анхелю?
-Я думаю, ангели не приймуть жодні з моїх крил, у них надто специфічні уявлення про красу, і я не знаю, чи знайомі їм взагалі такі прості й звичні поняття, як краса чи любов. Вони холодні, як небо. Тим більше, я не хочу інших крил, я не хочу чужих, бо, якими б жахливими ми собі не здавались, якими б відмінними від усіх, це більше схоже на дар, ніж на прокляття – відрізнятися від інших. І ви не сумуйте, бо річ не в тому, який носик ви маєте, це зовсім неважливо, коли вже ви знаєте, як сплести крила з тендітних ниточок чарівних фолькусів, коли ви вмієте живитись кольором і запахом, коли ви дружите з віхолами й вмиваєте небо щоранку. Зовсім неважливо, які ви, поки ви залишаєтесь собою.
-Який ти добрий хлопчик, Анхелю! І ти найбільше заслуговуєш на крила, хоч і живеш без них! Я дам тобі одну пораду. Думаю, вони десь у небі, можливо, навіть літають над Янгольським Містом. Вилізь на найвище дерево, ось там, на краю лісу, й прохай у кожного, хто лиш буде пролітати над ним, щоб підкинув тебе до твоєї домівки. Може, ти знайдеш доброго духа, який на це згодиться.
-Дякуємо, пані Санчес! До побачення, пані Санчес! – кричали діти, коли виходили з двору, аж поки вбогі дерев’яні двері не закрилися, ховаючи постать ворожки.
А сама пані Санчес сіла біля вікна й довго тужно дивилася на місто, яке тупцювало своєю жаб’ячою ногою посеред болота людських думок і вчинків. Хлопчик-Янгол здавався їй чимось неймовірним і неможливим тут, наче неторканим снігом на таємних доріжках. Тоді віхола вхопилася за поділ її довгої вовняної одежі й вибралась ласицею їй на плече. Вони заснули – жінка й її сніжна холодна улюблениця.
Тим часом діти вже дійшли до високої сухої сосни на краю лісу. Здавалося, вона росла тут довше, ніж усі інші, хоч Арселя й запевняла, що всі дерева були посаджені одночасно. Хто зна, може, це гігантське дерево було такою ж дивиною для лісу, як і крила Анхеля для інших янголів. Хто зна, може навіть, усі дерева не хотіли передавати цій сосні шурхітливих секретів своїх гострих лукавих верхівок. Отож, дерево стояло в сумі й невіданні, чимось дуже схоже на хлопчика, що саме підкорював його стовбур з таким же героїзмом й завзяттям в очах, який, напевно, був у перших людей, які піднялись на Еверест. Річ у тім, що на відміну від Арселії, яка ще з дитинства тільки те й робила, що шукала пригод, Анхель завжди мав крила, і якщо йому потрібно було кудись піднятися, то він, звісно ж, користувався ними. (Мусимо визнати, крила роблять із янголів величезних лінюхів!) Тож коли Арселія за п’ять хвилин видерлась на верхівку, їй залишалось лише підбадьорювати Хлопчика наступні дві з половиною години, які пройшли в спробах і муках.
-Давай, Анхелю, ще трохи! Ти майже на верхівці! – кричала вона, коли хлопчик подолав лиш п’яту гілку. А місто злісно фиркало димом із шоколадної фабрики. Мовляв, не заважайте моїм солодким снам.
Саме тоді, коли Арселя вп’ятнадцяте задумалась над тим, як їй хочеться вечірнього шоколаду, Анхель нарешті дістався останньої соснової гілки. Саме тоді, на щастя, над їхніми головами пролітала запізніла американська хмара, в якій заплуталось декілька американських зірок. Вона все сперечалась з ними, бо зірки були ще маленькі, не надто сяйні, зате дуже колючі. Хмара хмурилась. Хмара хмарилась. Хмара надимала велике черево й зіщулювала очі. Вона з дитинства була інфантильною маніпуляторкою. Любила плакати, щоб її пошкодували.
-Хмаро, хмаро! – закричав Анхель. – Куди прямуєш?
-Та-от, мені з Центру Циклонів повідомлення прислали. У Польщі давненько не дощило зимою. А моя колега, яка якраз над Польщею й висить, захворіла смертельно.
-А хмари хіба хворіють? – запитала Арселя, округливши знову очі.
-Ну звісно. Вона, бачте, у Сніг закохалася, дурненька. Що ж вона в ньому знайшла? Як на мене, якщо закохуватись, то в Місто – низеньке, міцне, металеве. Скажу по секрету, тоді можна спадати на нього туманом. Ох, яка романтика! – зітхнула Хмара. – Що не кажи, а Місто не таке гордовите й зовсім не таке колюче, як ці примхливі Зорі. Де ж це бачено, щоб Зорі в Хмару пхалися?! Тільки в Америці! В них там, бачте, лібералізм! Налібералили президента, а тепер під Хмарами ховаються! А місто ж, напевно, навіть сяйніш буде, ніж зорі, – у відповідь на цю фразу Зорі завовтузилися.
-Але подумай, Хмаро, що тобі до зоряного болю, що тобі до міст і президентів, якщо ти можеш літати? – спитав Анхель. – Хіба це не найбільший дар?
-Ох, дурненький хлопчику, це не дар, це робота! Під небом зовсім нудно з роками стає, а відпускних все меншає! Коли ж я в Мічигані останній раз купалася?! Століття тому!
Раптом Арселя штурхнула Хлопчика й прошепотіла:
-Ну, скажи їй! Вона ж зараз полетить!
-Хмаро! – крикнув Анхель. – У мене є до тебе прохання!
-Яке?!
-Зміни свій маршрут на одну днину! Підкинь мене, будь ласка, до Ангельського Міста. Я загубив крила й хочу їх повернути!
-Хлопчику мій! – набурмосилась дощовито Хмара. – Ти лиш подумай, що там твої крила! Що там твої крила, у мене от Польща цілий грудень без дощів скніла через недогляд колеги! Вибач, спецзавдання.
Хмара розігналась і полетіла, розрізавши небо вітряком свого пропелера. А зорі, як котячі блохи, продовжували її гризти. Хмара полетіла геть, бо не знала, як це радісно – мати крила, і як це боляче – їх втратити.
Поночіло. У небі зачеширилося місяцем.
-Ох, буду я сьогодні небеситися! Ох, небо й земля мною не наситяться! – співав він, пропливавши усмішкою повз дітей. Місяць навіть не помітив їх.
-Пане Місяцю! – крикнув Анхель. – Пане Місяцю!
-Що, маленький хлопчику? – нахилився Місяць по-змовницьки до нього.
-Які у вас плани на сьогоднішню ніч?
-Ну звісно, небеситися!
-А як це, небеситися, пане Місяцю? – спитала здивована Арселя.
-Ось це я так візьму якусь молоденьку Сосну за руку, – пристрасно промовив місяць, – як оцей ваш джентльмен зараз вас за руку тримає, юна пані, і піднесу її до неба й буду кружляти так, що всі Зорі заздрити будуть. Бо набридли мені Зорі! Набридли! Я за зближення! Зближення землі з небом! Бо як це, Зорі мої, а Сосни – не мої?!
-Але ж пане Місяцю, якщо Земля підсунеться до Неба надто близько, то не буде вже нічого, ні Землі, ні Неба, ні ваших облюбованих Сосен, ні навіть вас, пане Місяцю, – сказала повчальним тоном Арселя.
-Не розумію, про що ти говориш. Я буду небеситися в будь-якому разі, – підняв свої кутики Місяць.
Арселя зітхнула.
-Хіба ж вам ваших Зір не вистарчає? – спитала вона. – Хіба вам не вистарчає неба, того, що ваше по праву?
-Така вже природа. Нікого не влаштовує те, чим він володіє.
-Але від цього так часто починаються війни й так часто зникають крила, – відповіла дівчинка.
-До речі, про крила! – підхопив Анхель. – Допоможіть мені, будь ласка, пане Місяцю, долетіти до Ангельського Міста. Я там свої крила загубив.
-Що мені до крил! – хмикнув Місяць і зник, так само, як раніше з’явився, зовсім наче усмішка Чеширського кота.
Місяць полетів геть, бо ніколи не мав крил і не розумів, як це боляче – їх втрачати.
Була глупа ніч. Заснуло навіть небо й лиш час від часу буркотіло зоряними снами. Арселя й Анхель також дуже втомилися. Дівчинка схилилася Хлопчику-Янголу на плече й сказала:
-Ти не сумуй, ми ще знайдемо твої крила, Анхелю, Хлопчику-янголе.
-Хіба твої батьки не турбуються через те, що ти досі не вдома?
-Ні. Вони знають, що для декого не шкода пожертвувати теплом і постіллю, і навіть безпекою, особливо якщо цей хтось має крила.
-Але ж у мене більше немає крил.
-О, Анхелю, я впевнена, ти їх маєш, просто вони вже не на спині.
-А де ж тоді?
-Звісно ж, що в серці. Кожен має крила в серці. Навіть ті, які не вірять у польоти. Одного дня я стану великим лікарем. Тоді я винайду апарат, який міг би знаходити крила десь там, усередині людського нутра, в тому місці, яке називають серцем чи душею. І я навчусь лікувати крила. І навіть створювати їх для тих, хто народився без них.
І Арселя схилила свою чорняву голівку Анхелю на плече. Анхель тієї ночі довго не міг заснути. Він усе думав, і от уперше в своєму житті він думав про людину.
На світанку дітей розбудив тужний зойк, зовсім такий, яким кричить пшениця перед тим, як її жнуть. Першим його почув Анхель, він з дитинства був чутливий до суму. Тоді він побачив, що це квилила Птаха.
-Птахо, Птахо! – сказав Анхель, розбудивши своїм голосом Арселю. – Чому ти плачеш?
-Ми летіли в Африку ключем, і от, мої діти відбилися від зграї. Тепер я шукаю їх.
-Бідна Птахо! – зітхнула Арселя. – Тоді, Анхелю, ми зовсім не можемо в неї нічого просити. У неї важливе завдання.
-А про що ви хотіли просити, діти? – спитала Птаха.
-Мій друг загубив крила в Ангельському Місті, і нам потрібен хтось, хто б допоміг нам дістатися туди й повернути пропажу.
-Тоді ви можете полетіти на моїй спині, діти.
-Але ж тобі треба шукати своїх дітей, – заперечили Анхель та Арселя в один голос.
-Коли я була пташеням, моя мати сказала мені: «Мати крила дуже важко, але той, хто ними обдарований, завжди зможе знайти місце в цьому світі, бо він – іскра дива, бо саме диво крилате. Тому ніколи не переймайся за себе. Ми маємо допомогти знайти щастя безкрилим, бо наше єдине щастя – в польоті, і коли немає їжі, води, тепла – ми завжди маємо небо. А тепер подумай, наскільки важче тим, які не знають цієї надмрійної висоти».
Птаха погодилась допомогти, бо мала крила й знала, наскільки вони важливі. Діти всілись на її широку спину, покриту хвилями пір’їнок, які накочувались одна на одну, й полетіли крізь новонароджений ранок до Ангельського Міста. Цікаво також те, що до Ангельського Міста є два входи, і ні, жоден з них не в Ватикані. Усім відомо, що входи до поселення Ангелів розташовані з двох країв світу, і на щастя, один з цих країв – в Африці. Птаха схопила давній бородатий вітер мавританських завоювань, який саме пролітав повз Іспанію, і саме він підкинув мандрівників до місця призначення. На кришталевих сходинках Янгольського Міста, засипаних африканським піском, Арселя та Анхель попрощались із доброю птахою.
-Великого щастя тобі й твоїм дітям! – закричали вони.
Потім наші герої ввійшли крізь арку Ангельського Міста. Вони бродили цілий день, і всі ангели здивовано обертались на них, безкрилих, а потім гордовито побрязкували позолотою на пір’ї.
Після багатогодинного пошуку діти не знайшли й сліду пропажі. Наприкінці дня зморений Анхель безсило сів на чийсь ганок і глибокодумно засумував. Арселя вмостилася біля нього.
-Я був такий дурний, – засмучено сказав Анхель. – Я все лаяв свої величезні крила за те, що вони здавались мені завеликими й занадто потворними. Але, виявляється, я жити без них не можу, мені пусто в серці без них. Арселю, чому ми так часто перестаємо цінувати найдорожче?
-Я не знаю, Анхелю. Можливо, тому, що ми встигли помаркувати цінниками все, крім того, що справді вартісне. Можливо, тому, що всі дива ми сприймаємо, як даність, і нам потрібні ворожки, щоб бачити справжній світ.
Аж раптом щось усміхненим кутиком моргнуло за будинком навпроти.
-Ось вони! – закричав Анхель. – Арселю, я їх бачу!
Сірі, непоказні, без позолоти крила стрепенулись на цей звук і взялися летіти до самого краєчку Ангельського Міста. Діти кинулись наздоганяти їх. Аж раптом крила покивали пір’їнками за аркою Міста. Арселя та Анхель погнались за ними. І от, коли Анхель вже майже дістав до своєї пропажі рукою, він побачив, що Арселя послизнулась на прозорому кришталі й скоро упаде з усієї надхмарної висоти побудови, із самого краєчку світу. Хлопчик, не вагаючись, кинувся до Арселі, залишивши крила висіти в повітрі й подав їй руку якраз перед тим, як дівчинка ледь не впала. Коли він витягнув свою супутницю, крил і сліду не було. Вони подались мандрувати по землі.
-Які пригодницькі крила, – кинула Арселія, швидко отямившись від шоку. – Але ти не бійся, ми не гірші. Ми їх іще знайдемо, – додала вона. А якщо ні, повернемося додому, ти можеш жити разом зі мною.
-Це було б чудово, Арселю, – відповів Анхель.
-Почекаймо до вечора. Я впевнена, вони повернуться. Бо з крилами чи без, ти й справді Хлопчик-янгол.
Ось так вони сиділи на окраїні цього святого Міста. Повз них майже ніхто не проходив, бо закінчення, навіть закінчення міст, мало кому потрібні, бо вони завжди криштально печальні, а люди не люблять суму. Анхель навчав Арселю плести вінки із гарячих кольорових квіток, які росли на хмарах. Тоді можна було кидати сяйні ліхтарики в океани, і вони, гойдаючись на хвилях, освічуватимуть шовкові шляхи мореплавцям.
Аж ось Арселя за спиною почула тихеньке вибачливе тріпотіння.
-Анхелю, твої крила повернулись, – з тихим усміхом сказала вона.
Крила радісно кинулись до Анхеля, кинули його на землю й борсались, аж поки міцно не пристали до спини. Тоді Арселя побачила, що вони справді величезні, більші за самого хлопчика, і це здавалося таким неймовірним, як море призахідного сяйва в небі, яке більше за саме сонце, що його народжує.
-То що, я тепер негарний, – із сумовитими очима спитав Анхель.
-Ні, ти найгарніший з усіх ангелів, – відповіла Арселя. – Ти мій улюблений ангел!
-То залишайся зі мною. Арселю, я довго думав. Пам’ятаєш, ти колись казала, що треба не лише любити, але й думати про того, кого ти любиш? Тільки тоді почуття можуть бути справжніми. І от, я думаю про тебе весь час, то значить, я тебе люблю? Може, тоді ти залишишся зі мною.
-Анхелю, я теж люблю тебе, але є речі, яким ніколи не статися. І є мрії, які краще не здійснювати. Ти ж також мріяв про те, щоб позбутися крил, а потім як шкодував. Анхелю, я людина, а ти янгол, і цього ніколи ніхто не зрозуміє. Тим більше, так само, як твоя доля – у крилах, моя доля – в моїй домівці, в моїй землі. Тому нам час прощатись. Але ти завжди можеш прилітати до мене.
-Завжди?
-Ну, звісно. У будь-який час дня й ночі. В людській домівці завжди має бути місце для крилатих і окрилених.
-Дякую тобі, Арселю.
-Ні, це я тобі дякую за все.
Вони обнялись на прощання. А потім Анхель змахнув своїми величезними крилами, і пісок зі сходинок Ангельського Міста полетів униз, до свого дому, на африканські слонотопні землі. І Арселя повернулася назад до свого міста з сірими очима, але апельсиновим запахом. Це тому, що всі ми маємо місце у світі й крила за спиною.
*«Nos habebit humus» – рядки з середньовічної студентської пісні «Gaudeamus», які в перекладі означають «Вкриє нас могила». Саме через дивний зміст цієї фрази ангел не відповів.