К-037

Категорія: Проза
Вікова група: 11-13 років

Ти – не людина. Ніколи нею не була – і ніколи не станеш.

Все почалося з темряви. І тиші. Такої тиші, що ріже вуха. Неначе я оглухла.

Потім в очі ринуло світло. Наді мною схилилося багато людей. Я відчувала себе мурашкою, лежачи в якійсь капсулі. Мене за руку тримала жінка в масці. Вона щось казала чоловіку з пультом, але я нічого не розуміла. Вона виглядала схвильованою. Від мене йшло багато трубочок. Я була оточена екранами. Мої думки були заплутаними, але я розуміла одне:

Мені було страшно.

Жінка в масці закрила мою прозору капсулу, натиснула якусь кнопку на пульті і мені стало важко дихати. Моє тіло не слухалося мене. Я намагалася кричати, але нічого не виходило. Я знову поринула в сон.

Цього разу я прокинулася від болю. Здавалося, болить усе. Біля мене стояв лише один чоловік. Не зовсім біля мене – він дивився на один із сотні екранів і щось бурмотів до себе. Мені здається, мене тут не помічають.

Мій зір покращився. Я чула, що він казав, через тонкі стінки капсули. Звісно, не розуміла. Мій мозок наче відмовлявся працювати.

Якби я хоч знала, хто я.

Я прокинулася, коли вже було темно. Скільки часу пройшло? Чи, може, для мене вже немає часу. Або ще немає.

Боліла голова. На диво, я зрозуміла, що можу рухатися, але тіло пульсувало болем від кожного руху. Мої думки стали більш розбірливими.

Хто я?

Було тихо, лише дзижчали комп’ютери. По всьому моєму тілу стирчало багато голок, які були приєднані до трубочок, які вели до моніторів…

В пам’яті з’являлися якісь образи, думки, спогади… Але вони не в’язалися докупи.

Від цих думок голова боліла ще сильніше.

Наді мною схилився якийсь чоловік. Він теж був у масці. Він нахилився до жінки із записником і щось сказав. Він відкрив мою прозору капсулу і зазирнув всередину.

Повітря швидко поступило мені в легені. Я нарешті змогла дихнути на повні груди. Від цього відчуття я майже закашлялася, але не змогла. Екрани задзижчали сильніше. Жінка почала щось записувати. Чоловік щось довго говорив до неї. Я розчула кілька слів.

Життя. Мозок. Прогрес. Погано. План. Людина. Копія. Оце.

Він почав кричати. Щось не так… зі мною?

Мені дуже хотілося сказати, що все добре… але не вийшло. Мабуть, щось таки було не так.

Я не розуміла, що зі мною. Хто я? Де я? Що вони хочуть?

Про це я думала, засинаючи в капсулі… яку забули закрити.

Коли я знову прокинулася, яскраве сонячне проміння заливало кімнату і сліпило мої очі, які ще не звикли ні на чому фокусуватися. Цього разу моя капсула вже була герметично закрита. Знову стало важко дихати. Знову в ніс вдарив цей жахливий запах спирту і чогось дуже солодкого, до якого я вже звикла. Знову онімілі кінцівки не слухалися мене.

Знову було страшно.

Біля мене юрмилося багато людей. Всі вони кричали, махаючи руками.

Вперше за весь цей час я почала логічно мислити. Мабуть, щось зі мною таки не так. Може, вони знайшли того, хто був у цьому винний.

Закрити… Дурень… Зіпсував… Неправильно… Розвиток… Не по плану…

До мене долітали окремі слова і фрази. Більшість я не розуміла. Одне було ясно – щось не так. Зі мною.

«Не хвилюйся, сонечко. Те, що вони роблять, – то злочин. Я не одна з них. Я сюди за іншим прийшла. За це я можу легко позбутися роботи. В кращому випадку.»

Біля мене сиділа літня жінка в синьому одязі. Вона пахла чимось домашнім і безпечним. Вона тримала мене за руку – не для того, щоб перевірити голки. Вона заспокоювала мене. Здавалося, Вона дбала про мене. Хто Вона?

«Записи в камері підроблю легко. Хоча я впевнена, що роблю правильну річ. Це їм треба ховатися. Нелюди якісь. Жах, що прибиральниця в цьому місці – єдина, хто вважає вас людьми.»

Цікаво, про кого вона? А що, як це вона робить все «не по плану»? Може, саме вона мені все псує?

Але кому довіряти, як не їй… Це єдина людина, яка хоч раз сказала щось мені. Я вирішила і далі слухати – хоч у мене не було вибору.

«Називай мене тьотя Надя. Хоча, поки що в тебе не вийде. Голосу нема ще. Запам’ятай на майбутнє. Тепер дай гляну на оці голочки»

Тьотя Надя взяла мене за іншу руку і почала перебирати голки, які були вставлені в неї. Вона продивлялася трубочку кожної з них і висмикувала ті, що вважала за потрібне.

«Я, звісно, тут не лікар, але колись була. Тільки тепер їм треба не такі, як я. Я для них занадто добра. Їм треба бездушні роботи. Подай те, подай се…»

Біль пульсував у моїй голові щоразу, як вона виймала голку. Я відчувала, наче з кожною крапельницею вона відривала шматочок мене. Я не дуже їй довіряла, але в мене не було вибору.

«Ти знаєш, що вони роблять? Вони клонують людей. Бідну дівчинку привели сюди, ой, мені її так жаль! Здається, її звали Дарина. Вісімнадцять років, зовсім ще дитя… І забрали в неї багато клітин… А з них виростили вас. Ти єдина, хто розвивається і потроху стає людиною. Це якийсь збій системи.»

Хоч я ще не зовсім володіла своїм мозком, я зрозуміла, про що вона. Цього разу мені таки було страшно.

Я боялася їх.

«Нелюди. Вирощують людей за півроку, як ті рослини, не даючи їм розвиватися. Хочуть розбирати вас на органи. Наче-»

Далі я нічого не чула. Це був кінець.

Органи.

Для них я не людина, а колекція частин. Теплиця, що вирощує органи.

Мої очі наповнилися слізьми. Невже я плачу?

Все стало на свої місця. Я ніколи не мала прокинутися. Я ніколи не мала розуміти інших. Я ніколи не мала думати.

Я ніколи не мала існувати.

Але тепер нічого не змінити. Тепер я є. І я стану людиною, прямо як тьотя Надя.

Тьотя Надя приходила щодня, щоб відкрити мою капсулу, повитягувати голки з речовиною, що не дає мені жити. Але найголовніше – вона розвивала мене.

З часом в мене з’явився голос. Я могла дихати самостійно. Часто я зустрічала мою рятівницю радісними вигуками.

«Давай придумаємо тобі ім’я»- сказала вона одного ранку, сидячи біля мого ліжка. Це досі була капсула, але вона називала її ліжком. Від цього я почувалася безпечніше. «Ну, давай, К-037, скажи щось». Вона називала мене К-037. Це мій серійний номер. Але тепер в мене буде ім’я! Мою радість не передати словами. Я спробувала сказати їй про це, але все, що вийшло, було… «Іііаа а адіііі»

«Чудово!» – зраділа тьотя Надя. Вона знала, що я ще не дуже добре контролюю свій голос, але розуміла, що я казала. «В мене для тебе є ідеальне ім’я – Мирослава. Тобі підходить»

Мирослава. Це прекрасне ім’я. Хоча трохи довге. «Доохее», я сказала їй. Вона зрозуміла.

«Ну добре. Хай буде Мира. Подобається?»

Я закивала головою. Тепер, я не К-037. Я Мира, і я жива. До того ж, на відміну від моїх 99 ідентичних копій, у мене є майбутнє.

Пройшов місяць. Тьотя Надя приходила до мене щодня і говорила, розказувала про світ, про те, що тут роблять. Я вже почала нормально спілкуватися з нею. Вона каже, що це через «ті хімікати для швидкого росту», які під’єднані до мене. Я відчувала себе повноцінною людиною. Я боялася щоразу, як до мене приходили перевіряти показники. Вони розуміли, що я не така, як інші експерименти. Я жива.

Сьогодні Тьотя Надя прийшла раніше, ніж зазвичай. Вона виглядала дуже схвильованою. Я передчувала біду.

«Миро, справи недобрі. З камерами все нормально, і всі досі думають, що це збій в системі. Ти розвилася дуже швидко, не по їхньому плану… Тому вони пришвидшили план для тебе. Тебе «розберуть» через чотири дні. Всі інші будуть готові лише через два місяці. Треба тікати.»

Моє серце, здається, майже виривалося з моїх грудей. Я не думала про той час, коли я виберуся звідси. І точно нічого не планувала. Ми обидві були впевнені, що маємо ще кілька місяців, щоб усе налагодити.

«Що ми будемо робити?», я запитала. Хоч я і могла говорити нормально, мій голос затремтів.

«Нам буде важко вибратися звідси вдень. В лабораторії і надворі буде багато людей. До того ж… я не впевнена, чи зможеш ти жити без цього обладнання. Нам треба час-»

«Якого в нас немає», закінчила я.

«У нас є чотири дні. Вночі втечемо. Обладнання візьмемо з собою.»

Це звучало нереалістично, але що може бути гірше того, що трапиться, якщо не втечемо?

Тьотя Надя проводила різні маніпуляції з «тою хімією що в мене вливають». Вона багато про це знала. Тепер я ростиму ще швидше. В мене вже навіть трохи виросло волосся! Я виглядала зовсім як людина.

Я прокинулася посеред ночі від того, що мене хтось тряс за плечі. Коли я розплющила очі, наді мною стояла тьотя Надя. Вона приклала палець до рота, показуючи, що шум нас видасть. Я швидко вилізла з ліжка і стояла, похитуючись, біля нього, поки тьотя Надя збирала пакуночки з різними речовинами, що висіли наді мною весь цей час.

Те, про що я мріяла, збувалося.

Ще вдень моя рятівниця повідомила, що вона має добрих друзів в службі безпеки. Камери з 3 до 3:15 ночі нічого не помітять, а служба безпеки спокійно хропітиме. Потрібно діяти швидко. Все йшло за планом. За нашим планом.

3:02

Із допомогою тьоті Наді я одягнула те, що вона принесла. Джинси і кофта з капюшоном – видавати обличчя небезпечно.

3:04

Коли ми виступили в коридор, там було темно. Здавалося, це лабіринт. Але тьотя Надя знала всі повороти, всі шляхи. Вона йшла дуже швидко і у мене не було вибору, окрім як іти за нею. Це був перший раз, коли я встала на ноги, не те, щоб ходити. Я похитувалася, але йшла далі.

3:09

Ми добралися до задніх дверей. Через них нам потрібно буде втекти. Якщо йти через передні, нас можуть побачити. Тьотя Надя подивилася на годинник і почала бігти. У нас ще є час, щоб втекти з території. Ми встигнемо.

3:14

Час майже закінчився, а ми ще не дійшли. Мені стало страшно. Тьотя Надя побігла ще швидше, і далі тягнучи мене за руку. Раптом я перечепилася. Над нами засвітилося яскраве світло. Я подивилася на годинник на будівлі.

3:15.

Звідусіль, як мурашки, бігли люди. Всі мали однаковий одяг і ліхтарики.

Служба безпеки.

Я заціпеніла від страху. Я чула голоси, що кричали «К-037». Раптом, мене хтось потягнув. Це була Тьотя Надя. Вона продовжувала бігти, тримаючи мене за руку. Головне – вибратися за територію. Там, можливо, буде краще.

А може і ні.

Вона різко штовхнула хвіртку плечем. Зламався замок, і ми вибігли на вулицю. Повз нас їхали машини. Чого стільки людей не сплять?

Раптом тьотя Надя потягнула мене до машини з якимось написом. Там теж були люди в формі, але не такій самій, як в лабораторії.

Поліція.

Раптом, мені стало важко дихати. Останнє, що я пам’ятаю – крики, сварку, і як мене посадили в машину.

Я прокинулася в ліжку. На мить мені здалося, що це все був сон. Але ні – я була в іншому місці, в справжньому ліжку. Події минулої ночі заповнили мою голову. До мене знову були приєднані голки, але цього разу я не боялася. До мене підійшла жінка в білому одязі. Я сподівалася, що це була тьотя Надя, але ні – ця жінка представилася як медсестра Люба. Вона запитала, як мене звати.

-Мира.

-А повністю?

-Мирослава.

-Ні, я маю на увазі ім’я, прізвище і по батькові.

Я пам’ятала, що тьотя Надя щось про це говорила. Але у мене їх немає. Я вирішила, що медсестрі Любі можна довіряти.

-Нема.

-Що ти маєш на увазі?

-Я не існую. Офіційно. Мій номер – К-037, якщо це вам про щось говорить.

Вона дивилася на мене здивованими очима, як дитина, яка дізналася всю правду про Зубну Фею. Здавалося, в її голові рухалися шестерінки, і все раптом стало на місця.

-Ти – клон Дарини?! Це правда?! Всі ці новини – правда?!

-Так, але я не люблю про це говорити.

Вона задумалася. Спливла хвилина тиші.

-Я про це багато знаю. Ти не перша, хто тікає, але ті, що тікають, зазвичай довго не живуть. Тобі дуже, дуже пощастило.

-Я знаю.

-Мені казали, що тебе підібрали на вулиці з жінкою і якимось обладнанням. Тобі ще пощастило, що ти не у в’язниці за крадіжку з тією жінкою.

-Тьотя Надя у в’язниці?!

-Не зовсім у в’язниці, але під арештом. Ще й на перших сторінках всіх газет. Ось, глянь.

Вона показала мені газету, що смерділа вулицею. Там я побачила фото тьоті Наді. Моєї тьоті Наді.

-Читати вмієш?

-Я знаю літеру А і цифри від одного до п’яти. Серед цих великих літер – чотири літери А.

-Доволі добре для тебе. Надія Олександрівна Лікар. Цікаве прізвище.

Я повторювала у себе в голові цю фразу тисячі разів. Мирослава Лікар. Мира Лікар.

-Мені просто цікаво… Як ти думаєш? Як ти вчишся? Розкажи свою історію… будь ласка.

Я розказала їй про все. Вона слухала дуже уважно. Вперше в своєму житті я так довго говорила. Коли я закінчила, медсестра Люба схопила якийсь шматок металу і почала стукати по ньому, нічого не кажучи. Точно – то був її телефон.

Декілька хвилин спливло в незручній тиші. Хоча, незручною її не назвеш – нам обом треба було трохи подумати. Я досі не можу повірити, що тьотя Надя у в’язниці. Звісно, ми вкрали обладнання… Але ж ми не хотіли нічого поганого!

-Слухай… А що ти думаєш робити далі? Ну… коли виберешся звідси?

Я про це ніколи не думала. Всі мої мрії і плани закінчувалися на «втекти». Чомусь я думала про все, що за межами лабораторії, наче про рай. Ми втечемо, і житимемо довго і щасливо. Я не знала, що відповісти.

-Спершу… спершу я хочу допомогти тьоті Наді. Потім… можливо, жити з нею.

Якщо в мене взагалі буде майбутнє.

-Взагалі, це дуже дивний випадок. Влада не знає, людина ти чи ні. Такого раніше ніколи не було, тому законів для цього немає. Ніхто не знає, що з цим робити. Якщо туди влізти, може, щось і вийде.

-Давай вліземо.

-Ти ще не можеш. Треба підтримувати здоров’я. До тебе зараз стільки людей рвуться для інтерв’ю… Але ще не можна. Ще треба трохи зачекати.

-Ні. Зараз. Я маю щось змінити. Я мушу допомогти. Тьотя Надя врятувала мене. Тепер моя черга.

-Не говори дурниць. Не треба поки що.

-Треба. Я почуваюся чудово.

Це була неправда, адже моя голова боліла, і я почувалася, наче я не спала роками. Але я мусила. Мусила допомогти.

-Пускай їх.

Медсестра Люба зітхнула і підійшла до дверей. Там висів старий телефон. Вона набрала номер і сказала щось тихенько в трубку.

Через кілька хвилин я сиділа на ліжку і відповідала на питання інтерв’ю. Так пройшов весь день. Під вечір я почувалася виснаженою. Я хотіла спати понад усе на світі. Коли 31-ше інтерв’ю закінчилося, я скрутилася на ліжку і солодко позіхнула.

Я вчуся насолоджуватись життям.

Наступний день почався з того, що медсестра Люба принесла мені багато газет. Мої фото були на всіх перших сторінках. Всюди було написано про мене.

-Ну що, починаємо сьогоднішні інтерв’ю? – я запитала, повна сил і натхнення творити дива. Або безлад. Може, щось середнє.

-Ні. Я відмовила всім, хто хотів сьогодні взяти інтерв’ю. Ти вже достатньо нашуміла. Тепер, в цьому безладі, треба діяти.

-Як?

-У тебе сьогодні особлива гостя. Вона – детектив Віра Олександрівна. Віра – моя колишня однокласниця, вона професіонал у в своїй роботі. Віра взялася розслідувати твою справу.

Ого. Детектив. Справа. Не знаю обидва слова, але звучить серйозно. Може, ще щось вийде.

В мою кімнату зайшла висока худорлява жінка. Вона виглядала стомленою, але посмішка грала на її обличчі. У неї в руках було дуже багато різних паперів і незрозумілих приладів. Вона сіла біля мого ліжка і поставила щось з кнопками на столик.

-Це – диктофон. Я мушу записати нашу розмову і все, що ти скажеш, може завадити тобі пізніше. Або допомогти. Розказуй правду, інакше буде важче нам обом.

Вона говорила впевненим голосом. Я розгублено кивнула. Побачивши, що вона вказує на диктофон, я чітко вимовила:

-Так.

-Ти – Мирослава? К-037?

-Так.

Було незвично чути своє ім’я від когось, крім тьоті Наді. Згадка про неї наповнила мої очі слізьми, але я швидко опанувала себе.

-Ти мусиш знати, що це трапилося не вперше. Люди… тобто… ну… такі як ти… вже тікали з тієї лабораторії. Раніше, ще до твого створення. У неї не дуже хороша репутація. Але довести нічого не змогли – всі помирали до того, як до них добиралися.

Мені стало страшно. Я теж помру?

-Але ти – унікальний випадок. З тобою зловили Надію Олександрівну Лікар. Вона допомагала тобі втекти, підтримувала твоє життя, відправила тебе сюди… і вкрала обладнання. Це правда?

Я злякалася, але… Вона таки вкрала, незалежно від цілі.

-Так.

-Тепер розкажи все, що трапилося тієї ночі, під час вашої втечі. Пам’ятай, ведеться аудіозапис. І говори правду.

Я трохи боялася цієї жінки, але у мене не було вибору. Я хотіла врятувати тьотю Надю. Я вважаю, що вона не зробила нічого поганого. Може, вони теж так подумають, почувши мою історію. Тому я продовжила. З часом мені здалося, що це просто інтерв’ю. Чесно кажучи, так воно і було – тільки від нього залежало все.

Віра уважно слухала, задаючи мені додаткові запитання. Я розслабилася і більше не боялася. Я зрозуміла – вона просто хоче допомогти. Коли я закінчила, вона почала говорити.

-Чесно кажучи, тут все трохи заплутано. Красти обладнання і псувати їх експеримент – протизаконно. Лабораторія каже, що в експерименті вирощують лише органи, які не живі самі по собі… Але, якщо вірити тобі, це не зовсім так, і те, що вони роблять – теж нелегально. В такому випадку, Надія Олександрівна Лікар зробила щось протизаконне, щоб зупинити щось ще гірше. Тут ми і можемо вступити.

Вона встала, збираючи всі свої речі.

-Дякую за розмову. Поки що сфокусуйся на своєму розвитку. Може, потрібно буде виступати в суді. Може, дуже скоро. Май віру у краще.

З цими словами Віра Олександрівна вийшла з моєї кімнати.

Суд?

Я не знала, що це таке. Але здавалося, від нього залежить все.

Вечоріло. Час йшов так швидко. Тіні ставали довшими, доки сонце повністю не заховалося за дахом сусіднього корпусу клініки.

Все ж таки, світ прекрасний.

Детектив ще поговорила з медсестрою Любою, директором клініки і головним лікарем. Вони всі говорили про якийсь експеримент, який змінить все. Спершу я намагалася вслухатися в їх розмову, але потім вирішила – поки що, я піду спати. Завтра буде новий день.

Наступних кілька днів щось було не так з медсестрою Любою.

З першого погляду, нічого не змінилося. Вона все ще приходила щодня, щоб поговорити. Вона пояснювала мені речі, які були незрозумілими, вчила нових слів, понять, почуттів. Все здавалося звичним і буденним, але в мене була купа часу і цікавості – я все частіше помічала, що медсестра Люба йшла раніше або приходила пізніше, і весь час здавалася стомленою. Одного разу, в суботу, вона прийшла з темними колами під очима. Я вирішила її запитати.

-Чого Ви настільки схвильовані? Чого Вам боятися?

Вона зітхнула. Здавалося, вона думала, що сказати, щоб не розказати забагато, але при тому ж задовольнити мою цікавість раз і назавжди. Зрештою, вона підійшла ближче.

-У мене проблеми з донькою. Вона весь час погано себе почуває. Дарині ледь виповнилося дев’ятнадцять, і її здоров’я гіршало з тих пір як…

Вона затнулася. Було видно, що вона забагато сказала. Дві хвилини спливли в тиші. Не було чути нічого, крім тихого гудіння мого обладнання.

-Що я тобі розказую. Не треба тобі цього. Не хвилюйся через це.

Звісно, хвилюватися я стала ще більше.

Вона продовжила вчити мене. Тепер я вже вміла читати і рахувати. Медсестра Люба каже, що я дуже швидко вчуся і, можливо, я зможу вчитися по програмі шостого класу через два місяці.

-З такими темпами ти станеш студенткою через кілька років!

Вона завжди була біля мене. Останнім часом я вчуся весь день. Математика, письмо, читання, і, як всі це називають, «базові поняття про все на світі». Мій мозок вбирає інформацію, як губка. Мені цікаво вчитися, особливо цікава математика. Я б вчилася безперестанку, але, на жаль, це неможливо.

Лежачи в ліжку, я подумала – крім того, що в медсестри Люби хвора донька, все ідеально. Як би мені хотілося, щоб так було весь час. Але це неможливо. Переді мною важкі завдання – врятувати тьотю Надю з в’язниці, вчитися, щоб вступити до університету, стати людиною. Не зовсім звичні речі для тієї, котрій ще немає і року.

Я усміхнулася.

Все в мене вийде.

Сьогодні мене розбудили. Спершу я подумала, що це медсестра Люба, але ні – я не знала цієї жінки. Вона представилася як медсестра Тетяна, ‘краще просто Таня’. З вигляду їй було трохи більше двадцяти.

-А де медсестра Люба?

-Людмила взяла відгул.

-А коли вона повернеться?

-Не знаю.

Голос Тані був втомленим. Я вирішила не розпитувати її далі. Ми сіли вчитися, навіть не поївши. Що сьогодні не так?

Сьогодні вона вчила мене множити і ділити числа. Множення таке цікаве! Ділення трохи важче, але математика все одно залишиться моїм улюбленим предметом.

Потім був урок мови. Я читала і переписувала історії з товстезної книги, потім трохи подрукувала на комп’ютері – як і щодня. Але сьогодні все було інакше – зі мною не було медсестри Люби. Хоч Таня і намагалася подружитися, я хвилювалася.

Таня пішла о першій годині дня. Зазвичай я вчуся до третьої, тому це мене насторожило. Вона сказала мені залишатися в кімнаті і чекати приходу лікарів. Я залишилася одна.

Мені стало страшно.

Через десять хвилин до моєї кімнати зайшло троє медсестр на чолі з Танею. Вони сказали, що зроблять аналіз крові. Мені їх робили часто, але зазвичай зі мною була лише медсестра Люба.

Навіщо їх троє?

Вони взяли так багато крові, що я хвилювалася, чи не заберуть всю. Вони взяли десять пробірок, хоча зазвичай беруть лише одну.

Тут точно щось задумано.

Я запитала в Тані, навіщо ця кров. Єдина відповідь, яку я отримала – «Це для експерименту. Потім зрозумієш.»

Це той експеримент, про який говорила детектив Віра?

Після аналізу я пішла їсти. Моя їжа завжди трохи незвичайна – різні вітаміни, таблетки, батончики , пасти… Але краще, ніж нічого.

Після обіду я продовжила вчитися, але не дуже уважно слухала. Я все хвилювалася за медсестру Любу, тьотю Надю, цей експеримент…

Раптом, Таня потрясла мене за плече.

-Ти взагалі слухаєш? Це дуже важливо!

-Вибач, я просто трохи задумалася.

-Повторюю ще раз. З сьогодні ти будеш займатися дебатами і вчитимеш все про суд і закони. Тобі треба це знати.

-Навіщо?

-Пригодиться. Тобі потрібно готуватися.

Я відчувала, що тут щось не так, але ніхто не давав мені ніякої відповіді.

До того ж, я чула, що медсестра Люба скоро повернеться.

Хоч щось радує.

Дебати мені здаються жахливо нудними. Ну от навіщо мені вчити всі правила, важкі слова, формати? Навіщо мені щодня дивитися довжелезні відео, де засуджують злочинців і виправдовують невинних? Всі навколо мене думають, що це найважливіші речі в світі. Вони навіть замінили дебатами математику!

Пройшов тиждень, а медсестра Люба так і не з’являлася. Щодня Таня проводила мої уроки. Але Таню не порівняти з медсестрою Любою, яка справді любила мене, як доньку.

Щодня я читала новини під наглядом Тані. Вона казала, що «клініка хоче щоб ти знала новини, але не всі.». Над лікарнею все одно було поле, яке не давало доступу до інформації, яку мені «не варто знати».

Одного дня комп’ютер, яким я користувалася, зламався. Я читала новини на телефоні Тані, поки вона вийшла в туалет.

Раптом я побачила посилання на іншу статтю. Там було моє фото. Але… це точно не я! Я майже ніколи не виходжу за межі клініки, не кажучи вже про якийсь сад. Фотошоп, може якась сторінка для шанувальників? Я ж наче відома…

Але це не так важливо. Я подивилася на підпис…

«Смерть Дарини Степанко…»

Моє серце забилося з шаленою швидкістю.

Що це?

Скоріш за все, ця стаття не відкриється.

Це схоже на щось, що мені «не варто знати».

Може, то несправжні новини?

Може, мені справді не варто знати?

Я все одно натиснула на посилання.

«Смерть Дарини Степанко: мати звинувачує експериментальну лабораторію №14»

«Вже кілька тижнів лікарі день і ніч боролися за життя Дарини Степанко. На жаль, їх зусилля були марними – сьогодні, о 13:34, вона покинула наш світ. В інтерв’ю її матір Любов Степанко повідомила нашим журналістам, що її донька захворіла після відвідування лабораторії №14, де в неї брали біологічний матеріал для наукових досліджень…»

Рипнули двері, і я швидко повернулася на попередню статтю.

Мої думки заплуталися в голові.

Раптом, я зрозуміла все.

Дарина – донька медсестри Люби.

Дарина – мій «оригінал».

Дарина померла.

Через мене.

Сльози заповнили мої очі. Пазли в моїй голові склалися.

Я в усьому цьому винна.

Таня намагалася заспокоїти мене, але вона не розуміла проблеми. Я не могла нічого сказати. Вона викликала інших лікарів. Всі питали, що трапилося. Я розуміла, що не заслуговую такої уваги.

Я вбила людину.

Доньку медсестри Люби, яка любила мене весь цей час.

Пізніше, я пояснила всім, що просто хвилююся за медсестру Любу і скучила. Лікарі переглянулися, але нічого не сказали. Здивувалися моїм сльозам, але вирішили залишити мене одну.

До кінця дня я плакала.

Всі думають, що я якесь диво. Що я комусь роблю краще. Що я важлива.

Насправді я лише все псую.

У тьоті Наді тепер немає роботи. Вона у в’язниці. Померла Дарина. Клініка витрачає багато грошей на мене.

Вони думають, що я нічого про це не знаю. Я чула, як Таня говорила з іншими медсестрами про те, що на мене йде величезна частина бюджету – все це обладнання, тести, їжа, ліки, догляд… Навіщо я всім заважаю?

Не зовсім я, а скоріше моє існування плутає всім карти.

А що, як я втечу?

Та ні, не вийде. Система безпеки зловить. Буде ще більше проблем.

Поки що – спати. Завтра побачу, що робити.

На наступний день медсестра Люба повернулася. Я не могла дивитися їй в очі. Їй, мабуть, дуже важко дивитися на обличчя, ідентичне до її мертвої доньки.

Ми далі вчилися. Раптом, вона зупинилася і зітхнула.

-Ти ж знаєш про Дарину, правда?

Звідки вона знає?

-Вже вся лікарня знає, що ти прочитала ту статтю. Це знайшли в телефоні Тані. Мені жаль, що ти про це дізналася.

Мені стало важче дихати. Я знала, що зараз заплачу. Я розуміла, що винна в смерті Дарини. Що медсестра Люба зла на мене. Раптом, вона пригорнула мене до себе і почала заспокоювати.

-Я розумію… ти маєш право знати. Я вже кілька тижнів розуміла, що Дарина не вилікується. Вона була дуже доброю і просто хотіла допомогти експерименту для створення органів. Розумієш… Її подруга має хворе серце. Дарина хотіла допомогти… А вийшло так. ЇЇ серце передали її подрузі сьогодні зранку. Вона зробила все, що могла.

Сльози полилися, як річки. Я сказала, що я в цьому винна. Що було б краще, якби я взагалі не народилася. Точніше, не була створена. Я ж не людина.

-Про що ти? Звісно, її імунітет погіршився після експерименту, але твоєї вини в цьому немає. Ти якраз і допоможеш нам зупинити ту лабораторію. Ти виступиш в суді свідком. Ти і твоя рятівниця Надія.

Раптом я все зрозуміла.

Я можу помститися їм.

Людям, що заперечують моє існування.

Я мало що пам’ятаю про цей день.

Машина… Дорога… Будівлі… Сирени ..Охоронці…

Сьогодні буде суд.

Я і Таня сиділи в коридорі, доки нас не покликали всередину.

Моє серце калатало.

Під поглядами присутніх я ввійшла в залу і підійшла до свого місця. Всі камери повернулися до мене.

Я побачила всіх.

Побачила медсестр, що боролися за моє життя.

Побачила тьотю Надю, вперше за останній місяць. Вона дуже схудла і виглядала стомленою, але трималася гідно. Побачивши мене, вона встала, але її зупинили.

Побачила людей в однакових костюмах. Цього разу я вже роздивилася форму служби безпеки лабораторії, в якій народилася.

Побачила лікарів, що експериментували зі мною. Я пам’ятала всі обличчя.

Побачила представника лабораторії. Директор. Старий. Огрядний. Неприємний чоловік. Мені хотілося кинутися на нього. Мої пальці мимоволі стиснулися в кулаки.

Це все через нього!!!

Побачивши, як я схвилювалася, Таня взяла мене за руку.

Я тихо зайняла своє місце.

Першим заговорив представник.

«Наша лабораторія №14 експериментує з новими технологіями, що допомагають людству. Ми працюємо над виробництвом методів вирощування органів людини з її ж клітин. Дарина Степанко була волонтером і знала про це. Ми не несемо відповідальності за її смерть. З її клітин ми виростили дуже багато різних тканин, які рятуватимуть життя. Нам вдалося зробити багато органів, які ми надаємо прямо зараз для тих, хто не може чекати. Кілька днів тому ми продали свій перший орган – серце. Уявіть собі дівчину, яка отримала нове серце, створене з клітини Дарини за невеликі гроші. 18 років – у неї ще все життя попереду. І це лише початок – подумайте лишень, скільки бідних життів ми врятуємо. Ці органи, вирощені в пробірках і теплицях, – наше майбутнє.»

Представник зітхнув і витер сльозу.

Непоганий актор.

Мої кулаки знову стиснулися.

«Пане Володимире, Ви кажете, що вирощуєте органи в пробірках і «теплицях». Як ви поясните нашого сьогоднішнього свідка, пані Мирославу? Вона стверджує, що Ваша лабораторія вирощує клонів Дарини Степанко і розбирає їх на органи. Також вона стверджує, що є однією з клонів – К-037.»

Очі пана Володимира запалали люттю. Він дивився прямо на мене. Дивився з ненавистю.

«Мирослава? Вибачте, але я вважаю її звичайною дівчиною. Так, вона дуже схожа на Дарину Степанко, але де докази?»

Раптом заговорила жінка, яку я впізнала.

Це була детектив Віра.

«Я займалася цією справою. В лабораторії №9, що в цьому місті, був проведений експеримент. Вони замовили серце у вашої компанії, наче для 18-річної дівчини. Взявши кров у Мирослави для аналізу, вони порівняли показники ДНК. Ось результати.»

Вона перевела файл на екран. Там було багато цифр і незрозумілих термінів. В залі запала тиша.

«Як ви бачите, ДНК Мирослави і серця однакові. Це означає, що Мирослава і Дарина ідентичні. Мирослава – клон Дарини.»

Представник лабораторії напружився. Я побачила, як він стиснув кулаки.

Суддя зрозумів, що тиша затягується.

«Тепер давайте дізнаємося, що про це думає Мирослава.»

Мене попросили представитися.

«Я Мирослава, прізвища у мене немає. Поки що. Взагалі, мій номер – К-037, а Мирославою мене назвала Надія Олександрівна. Мене створили 3 місяці тому.

Так, я справді клон. Я – копія Дарини. Я не знаю, що відбувалося до мого створення, але я впевнена, що не зовсім те, про що вам розповідають.»

Раптом, директор лабораторії зірвався з місця і кинувся на мене. Я до сьогодні пам’ятаю його розгніване обличчя. Його зупинили охоронці. Він кричав і пручався.

«Як ти могла! Ти не мала прокинутися! Я створив тебе! Ти зіпсувала мені все життя! Я десять років вклав в ці дослідження! Десять! Все було ідеально! Ти – просто органи! Ти – мій заробіток! Ти копія!

Ти не людина!

Ти ніколи не була нею!

І ніколи не станеш!!!»

Він кричав далі, але я не слухала. Всі в залі заметушилися і почали перешіптуватися.

Нарешті, директор заспокоївся. Запала німа тиша.

«Я жива. Я маю почуття. Я людина. Я завжди була нею. А Ви – Ви лише народилися людиною, але перестали нею бути. Там, у лабораторії…»

Суд продовжувався ще три дні. Щодня були якісь зустрічі, докази, папери.

Я тепер офіційно людина. У мене є паспорт. Було вирішено, що мені 16 років, хоч мені лише 3 місяці.

Лабораторію закрили. Керівників компанії затримали. Тепер справу про неї передали іншим. Виявляється, я була лише вершиною айсберга – на їх совісті десятки експериментів клонування.

Тьотю Надю відпустили. Вона влаштувалася на роботу в лікарні. Я часто провідую її.

Я стала жити з медсестрою Любою. Вона – мій офіційний опікун. Я її дуже люблю – тепер вона моя мати.

Я далі навчаюся. Мама планує віддати мене в десятий клас наступного року. Це важкий шлях, але воно того варте.

Я – людина.

Меню