Із Князевих історій

***

Натиснувши на дзвінок, Саня Князенко очікував відповіді, але по ту сторону дверей жоден звук не видавав винуватця нічного візиту. Саня натискав ще і ще, та за дубовими дверима нуль реакції. Розчарувавшись, хлопець розвернувся і покрокував огорнутою в чорне простирадло вулицею. Як же все по-дурному вийшло…

***

А ще вранці все було більш-менш добре. Прокинувшись, Саня на прізвисько Князь погодував чорного кота Бетмена і навіть тарілку за собою прибрав зі столу, що зазвичай у нього не допросишся, а тут таке… Їхавши на мотоциклі до школи, хлопець не відчував навислої біди, а було все ось як…

Забігши в школу, Саня вловив на собі чіпкий погляд технічки баби Лесі. Нічого незвичного в цьому він не помітив, адже кожна технічка і кожен педагог знає: не було й дня, щоб Князь не вчудив чогось. Мабуть, баба Леся згадує вчорашній випадок з осою в головній ролі. Саня невинно посміхнувся, уявивши гасаючу по шкільних коридорах біологічку, Валентину Сергіївну. Сама винна. Треба було думати, перш ніж користуватися парфумами з насиченим фруктовим ароматом…

— Добридень вам, баб Лесь, — Князь усміхався на всі тридцять два.

— Добрий був, Князенко, допоки ти не намалювався!

— А про мене не запитували? — ніби мимохідь кинув хлопець.

— А що, вже поліція мала цікавитись? — єхидно відповіла запитанням на запитання технічка.

— Ну і жартики у вас, мадам, — знімаючи курточку, відповів Князь.

— А я так надіялась…

— Може, в іншому житті… — багатообіцяюче всміхнувся хлопець. — Так, повільно крокуємо до класу. Три… два… один…

— І патли свої розчеши! — кричить вслід баба Леся.

Ну нічого не змінюється. Кожен день однакові фрази стосовно його вигляду. Саня пишався своєю зачіскою. Волосся, яке спадало аж за плечі, хлопець часами збирав у хвіст. Воно робило його крутим, неподібним на інших. До потертих джинсів і розтягнутих, переважно чорних, футболок нещодавно додалася сережка–ікло. Тому в більшості вчителів синхронна алергія на зовнішній вигляд хлопця.

Хімію Саня не любив і тому в клас не поспішав. Але всі шляхи мають початок і пункт прибуття. Радує одне: пропустив приблизно двадцять хвилин уроку, перш ніж постукав у двері.

— Можна… — почувши дозвіл хімічки, Ліди Василівни, хлопець винувато прочинив двері.

— Вибачте за спізнення… — пробурмотів.

— А, з’явився, Князенку. Чи я не казала? — звернулася вона до притихлого класу. — Причина в тебе є?

Саня почав розповідати легенду, придуману заздалегідь:

— Все почалося вчора ввечері… — але його перебив роздратований голос учительки.

— Сідай, бо це надовго… І готуйся: будеш відповідати по заданому додому параграфі.

Хлопець демонстративно пройшов до своєї найостаннішої парти й недбало кинув рюкзак з єдиною книжкою. Пощастило сьогодні історії. Територію він ділив, як говорив сам, з «корешом» Вітьком. Поки хлопці перешіптувалися, пролунав дзвінок, і весь 9-Б сипонув на перерву.

Саня підняв голову і побачив Олега з паралельного класу. Той стояв біля їхньої з Вітьком парти і нервово переминався з ноги на ногу.

— Чого тобі? — невдоволено запитав. — Чи класи переплутав? Може допомогти з орієнтацією в просторі?

Вітько голосно засміявся, але Князь зупинив його помахом руки.

— Та ні, Князю, — зам’явся Олег, — я допомоги хотів попросити… в тебе.

Тепер Вітя, вражений такою сміливістю, чи, швидше, наглістю, зиркав то на Олега, то на Саню в очікуванні бурі. Але Саня сидів непорушно і обдумував перспективи ситуації, нарешті видав:

— Чого хочеш?

Здається Олег посмілішав, бо руки в нього вже не трусились, і він майже спокійно відповів:

— Один гопник, одинадцятикласник, кожного дня відмиває в мене гроші. Дуже треба поставити його на призначене йому місце…

— Хочеш сказати, ми будемо захищати тебе, а ти тихенько прикурюватимеш в сторонці? — замість Сані підсумував нетерплячий Вітьок.

— Ні-ні, що ви… — почав виправдовуватися хлопець, але тепер його перебив Князь.

— Що нам за це буде?

— Триста гривень — все, що я маю.

— Згода.

Олег, вочевидь задоволений собою, кулею вибіг із класу. В будь-якій іншій ситуації Саня не погодився б, але хлопцеві вкрай потрібні гроші. Він збирав на новий винахід: бездротові навушники. Ні в кого в межах школи таких не було, а те, чого не було в інших, обов’язково мало бути в Князя. Однак Вітя не знав про плани друга і здивувався таким змінам пріоритетів Санька.

— Ей, братан, ти часом не захворів?

— Ні, — коротко відповів Саня.

— То що це щойно було? — допитувався Вітя.

Але Князь вперто мовчав. Він не хотів видавати свої секрети, от потім здивуються, коли побачать…

З Вітьком він дружив з третього класу, коли той перевівся до них посеред року. Вільне місце було лише біля Князенка, і вчителька, не довго думаючи, посадила переляканого хлопця біля найбільшого шибеника молодших класів. В результаті отримала двох найбільших розбишак в історії школи.

Пролунав дзвінок, і підлога задвигтіла під десятками ніг. Вітько дістав зі свого армійського рюкзака біологію і ображено відсунувся на край парти. Коли учні повсідалися, в клас зайшла Валентина Сергіївна. Ліва щока вчительки була й досі запухшою від вчорашнього укусу. Діти перестали гомоніти і крадькома косилися на винуватця, тобто Санька.

— Відповідати буде… — вчителька на мить вдала, що задумалась,— …Князенко.

Ніхто й не сумнівався, що Валентина Сергіївна обере саме його, адже вона точно знала, хто випустив представницю осиного роду на її уроці. І помста не забарилася: Саня має розповідати надскладну тему. А хлопець навіть не торкався підручника з біології. Він почав шукати підтримки у друга, та Вітько сидів насупившись і не звертав уваги на важке становище сусіда по парті.

Постоявши хвилин п’ять у цілковитій тиші, з якої так і сочилась напруга, Саня отримав дозвіл сісти з цілком заслуженою двійкою. Біологічка переможно-злорадно посміхнулась і продовжила безупинний потік занудливої інформації. Доки дочекалися дзвінка, від численних пояснень голова розболілася навіть у відмінниці Насті.

На щастя, розпочалась обідня перерва. В їдальню Саня зазвичай бігав з Вітьком, але хлопець, вочевидь ображений, пройшов мимо з Костем, який навчається у 8-А. І так аж до фізри: Вітя навмисне уникав товариства однокласника. Та в спортзалі Санько не витримав і таки підійшов до друга.

— Щось не так, бро? — спокійно запитав Князь.

— Ну звичайно, в тебе все, як завжди, добренько, — не зовсім дружелюбно проказав той. — А на думку інших тобі начхати?

— Тихше, чого ти? Я ж просто спитав… Так що сталось?

— Він ще цікавиться, що сталось?! — Вітя аж зірвався на крик. — Пам’ятаєш, що було після того, як ми перший жарт розіграли?

— При чому тут це?.. — Саня не пам’ятав.

— А як поклялися, що будемо вірними друзями, і в нас не буде таємниць один від одного?

— А, ти про це…

— Так, я про це, — підтвердив Вітя. — А тепер в тебе від мене секрети. Про що ще говорити?

У Санька теж почало закипати, і він нарешті видав:

— А ти?! Подивися на себе: на біології мені не допоміг… Теж мені друг. А коли в їдальню йти… на Костю мене проміняв… ти…

Але Саня, так і недоговоривши та забувши про урок, схопив рюкзак і побіг якнайдалі від спортзалу. Та його ще наздогнали кинуті вслід слова Вітька:

— Ну й котися!

Ну ось: посварився з найкращим другом. У них і раніше були суперечки, але щоб так — ніколи. Ще й та стрілка з одинадцятикласником. Тепер прийдеться самому розбиратись. А завтра в Сані день народження.

Залишок дня можна було назвати пристойним. Князь розібрався з хлопцем, який силоміць забирав гроші не тільки в Олега, а й ще в деяких учнів. Сам упорався. Без Вітька. І зовсім йому й не самотньо. Он завтра буде весело. Прийдуть однокласники і друзі. Але не прийде найкращий з них.

Поступово оптимізм у душі хлопця витіснили совість і докори сумління. Адже Вітя таки правий. А він, Саня, забув… помилився… не розповів…

— Князенку! — хлопець почув оклик, стоячи в магазині комп’ютерної техніки й обираючи навушники, адже він таки отримав свої триста гривень.

Обернувшись на знайомий голос, Саня помітив свою класну керівничку, Лідію Степанівну. Тікати вже пізно, потрібно постати перед «страшним судом».

— Князенку, — відхекуючись, звернулась вона, — я побачила, як ти сюди зайшов і мушу спитати: чому пропустив останній урок?

— Ммм… — зам’явся хлопець. —… непередбачувані обставини.

— Завтра щоб була пояснювальна!

— Добре, як скажете.

Бездротові навушники хлопець таки собі купив і твердо вирішив: не йти завтра в школу. Не хоче він собі псувати настрій такими дрібницями, як відсутність поряд Вітька.

Але під вечір вранішній настрій остаточно пропав, і Саня Князенко власною персоною вирішив просити пробачення в друга. Хоч скільки він дзвонив у дубові двері, але відповіді так і не дочекався. Розчарувавшись, хлопець розвернувся і покрокував огорнутою в чорне простирадло вулицею.

***

День був погожий, і мама попросила Саню збігати в ближню крамницю за сметаною для святкового торта, тож хлопець, щоб розвіяти сумні думки про Вітю, вирішив прогулятися. Він ніяк не міг пригадати перший їхній жарт. Промучився над цим пів ночі, але безрезультатно.

Заходячи в під’їзд власного будинку, Санько необачно загнав у підошву кросівки щось гостре. Присівши на найближчу лаву, хлопець дістав звичайнісіньку металеву кнопку. І тут Саня дещо зрозумів. Він надзвичайно швидко побіг додому. Гайнувши у свою кімнату, сів за комп і почав строчити листа:

«Вітьку!

Розумію, ти не хочеш мене слухати, але прошу: дочитай до кінця.

По-перше: я згадав. Ми з тобою підклали вчительці кнопку. Це був наш перший жарт.

По-друге: я неправий, бо повинен був розказати тобі про навушники, на які збирав гроші. Я зрозумів, що мені тебе не вистачає. Був егоїстом і останнім дурнем. Неправильно до тебе відносився.

Прошу: повернись… Адже цінуєш лише тоді, коли втратиш… Якщо наша дружба ще існує, чекаю на дитячому майданчику о 14-й.

Саня Князь.»

Все. Повідомлення готове. Мить завагавшись, хлопець натиснув на «Відправити». Тепер лишилося дочекатися другої години.

Саня Князенко вперше в житті чогось боявся. Він найбільше боявся, що Вітя не прийде. Санько вийшов з будинку на пів години раніше, тож Вітька на місці ще не було. А може краще зізнатися — просто не було? Хлопець сів на одну з гойдалок, що зі скрипом рухалися від подуву весняного вітерцю.

Навколо все цвіло і щебетало. Терпкий аромат абрикосового цвіту проникав у найвіддаленіші куточки лабіринту з вуличок і провулків. Різноманітні птахи навіть не збиралися відпочивати після тривалого перельоту, а творили найкращий оркестр. Незрозуміло, як їхні голоси не утворювали какофонію, а гармонійно доповнювали один одного. Близько, дуже близько розправляло свої крила з сонячних променів літо. Саня згадав минулі літні канікули…

***

— Ну татууу, будь-ласка. Я ж ненадовго їду… — вже може з пів години канючив хлопець.

— Ні, навіть і не вмовляй, — втрутилась мама.

— Ми вже все вирішили: поїдеш до бабусі в село, там чисте повітря, ліс, озеро… — додав тато. — А що ти в Києві побачиш? Тим більше, ти вже там був.

— У баби Ліни я теж був, а в Київ увесь клас їде, — не здавався хлопець.

— І не сперечайся. Їдеш у село, і крапка. — Батьки дали зрозуміти, що розмову закінчено.

Похнюпившись, Саня піднявся сходами до своєї кімнати. Замість того, щоб відвідувати відомі на всю Україну музеї і кінотеатри столиці, прийдеться два тижні нудитися в селі, де до найближчого клубу, як мінімум, три десятиріччя. Саня Князенко вирішив подзвонити Вітькові й розказати про раптове рішення батьків. Друга ця новина неабияк засмутила:

— Нічого собі, а ти шантаж пробував?

— Та спробував усі відомі людству методи, але вони не подіяли.

— Так. Складна ситуація, ну нічого, щось вигадаємо, чекай на мене вдома.

— А що ще мені лишається робити? — приречено зітхнув Саня і поклав слухавку.

Вітько примчав через хвилин десять, усміхаючись від вуха до вуха.

— Ти чого? — з насторогою запитав Санько.

— У мене просто епохальна новина, — і, витримавши невелику паузу для годиться, продовжив, — я їду з тобою, мої старі вже погодились.

— Куди їдеш? — не зовсім второпав Князь.

— Куди, куди, на Кудикіну гору, — перекривив його Вітя, — з тобою, в село до баби.

— Чесно? — не вірив почутому хлопець.

— Лишилося просити твоїх, щоб одобрили.

Круто, круто, круто! Якщо Вітьок їде, то не все так погано. От він справжній друг: пожертвував фантастичною поїздкою в Київ заради нього, Санька. Лишилося елементарне: попросити дозволу в Саниних батьків. Порадившись, тато і мама оголосили рішення:

— Ми згодні, але щоб нічого не натворили і ні в що не вплутались.

— І бабуся щоб жива лишилася після вашого гостювання, — додала, усміхаючись, мама.

— Урааа! — і хлопці обійнялися.

***

До села Світязь можна доїхати автобусом, а от до села, де живе бабуся Ліна, треба йти пішки через поле. Водій кинув недбале «Далі не везу. Вам туди» і, обсипавши хлопців хмарою дорожнього пилу, тицьнув рукою в бік безкінечного простору. Наче змійка посеред поля петляла дорога. Хлопцям нічого не лишалося, як піти у вказаному їм напрямку. Навколо цвіло і пахло безкінечне покривало гречки і ще якоїсь невідомої міщанам культурної рослини. Сонце було вже височенько, коли друзі добралися до старезного дуба край шляху, який служив перепочинком для подорожніх, щедро даруючи прохолоду під своїм густим гіллям. Саме те в палючий літній день.

— Ще далеко? — нетерпляче запитав друга Вітько.

— От передихнемо тут, заліземо на дерево — і сам все побачиш, — відповів Саня.

З височини було видно всі навколишні території: озеро, яке поблискувало під грайливим сонячним промінням, село, що нагадувало хаотичне скупчення будинків, садків і городів. Як давно Саня тут не був. Років зо три пройшло. Не дивно, що дорога до баби Ліни видалась йому такою довгою.

— Ну що, йдемо до баби, чи відразу на озеро? — поцікавився Вітя. — Он бачиш: там якийсь пацан. Давай спитаємо в нього, як там вода сьогодні.

Не дочекавшись відповіді, хлопець почав спускатися з дуба. Санько помітив здалеку сумно знайому постать. Це був Назар. Завжди хитрий і підлий Назар, який старався зіпсувати його перебування в селі. Коли хлопець наздогнав друга, то було вже надто пізно:

— Ну привіт, Князю,— протягнув Назар. — Нарешті згадав про наше забуте Богом село?

— А, ви знайомі? — здивувався Вітя.

— Ой, — вдавано схопився недруг, — я Назар, двоюрідній брат Санька.

— Я Вітько.

— От і ви теж знайомі, — втрутився Саня. — Нам пора йти.

І потягнув збентеженого друга подалі від Назара. По дорозі до знайомого дому, Князь розповів, яким підступним може бути його так званий родич. Бабуся Ліна зраділа, побачивши внука, і, як завжди, понаставляла на стіл різноманітної смакоти.

— А як виріс, а як змужнів! Мабуть, від дівчат відбою нема? — її останні слова змусили Санька почервоніти.

Розповівши про батьків, школу і навіть кота Бетмена, Саня врешті отримав волю. Хлопці побігли до тутешнього друга Санька, Слави. В дитинстві, ще до знайомства з Вітьком, вони дружили. Часто пасли разом різнобарвних корів. Славкова мама повідомила, що хлопець побіг на озеро. Там вони справді знайшли його, і Саня представив їх один одному:

— Вітя, це Слава.

— Привіт, братан, — радісно потис руку Вітя.

— Славко, це мій найкращий друг Вітько.

— Дуже приємно.

Хлопці купалися, доки не зголодніли. На прибережні верби кидало проміння призахідне сонце, покриваючи їхні віти рудуватою іржею. Коли його останній промінь згас, друзі вирішили розійтися по домівках.

Повечерявши, на жаль, в присутності Назара, який приїхав до баби Ліни на два тижні раніше, Саня і Вітя, втомлені таким насиченим днем, потонули в пухкій перині.

Ранок настав неймовірно швидко, адже сон хлопців перервала місцева перекличка півнів. Поснідавши, друзі вирішили допомогти Саньковій бабусі годувати курей. Сама вона пішла в магазин по хліб.

Відкривши курник, хлопці не розрахували, що його мешканці розлетяться по всьому подвір’ї. Їх збентежили незнайомі досі обличчя, тож хлопцям довелося ловити і заганяти птаство назад. Ой, нелегка це була справа, зважаючи ще й на те, що Назар спостерігав за хлопцями і підсміювався з їхніх марних спроб. З часом це йому набридло, і він подався геть з подвір’я.

Врешті позаганявши курей, хлопці порахували їх і недолічилися однієї зозулястої. І, як справжні Шерлок Холмс і доктор Ватсон, зайнялися пошуками пропажі.

— Он бачиш: дірка в паркані! — вигукнув Вітько.

— Ой точно… Може, вона в ліс побігла? — запитав у друга Саня.

— Перевіримо.

І справді: біля входу в ліс, розгрібаючи землю в пошуках поживи, розгульно походжала втікачка. Угледівши хлоп’ят, вона чимдуж чкурнула в хащі. Друзям нічого не лишалося, як бігти за нею.

Висока кропива жалила незахищені руки і ноги, але хлопці безстрашно прокладали шлях крізь зарослі. Густі крони дерев повністю прикривали землю від сонячного проміння. Орієнтувалися друзі на шурхіт серед кущів, тому ще не втратили слід.

Через хвилин п’ять вибралися на порослу густою травою галяву, серед якої височів дерев’яний будинок. Очевидь, вже давно покинутий, бо й дошки подекуди провалились, і вікна розтрощились. Моторошне видовище. Зозуляста більше не тікала, а стояла, повернувши голову в бік будинку, ніби щось видивлялась. Саня тихенько підкрався і схопив її в дужі обійми. Курка, не потерпівши такого ставлення, здійняла страшний лемент. Відразу в будинку щось гупнуло, а у вікні прошмигнула чорна тінь. Хлопці, злякавшись, вереском побігли в напрямку дому.

Тяжко дихаючи, Саня, а за ним Вітько, спинилися лише на подвір’ї.

— Ти це бачив? — збентежено спитав Саня.

— Не тільки бачив, а й чув, — підтвердив товариш.

— Потрібно в Славка розпитати про цей будинок. Заодно і на озеро разом сходимо, — запропонував Князь.

***

— Вибачте, пацани, та на озеро я не піду — мама не пускає, — з винуватим виразом обличчя відповів на запрошення Слава. — А про будинок знаю тільки те, що там лісник жив. Мені треба йти. Бувайте.

Хлопці зостались ні з чим, тож вирішили запитати про дивний дім в баби Ліни. У воротях вони розминулися з Назаром, який кудись явно поспішав. Навіть не кинув жодної єхидної фрази в їх бік. А вираз обличчя мав стривожений і переляканий. Це видалося друзям підозрілим, тож вони вирішили за ним прослідкувати. Але бабуся покликала всіх до столу. Пообідавши смачно, як ніколи, хлопці вирішили, що саме нагода розпитати про будинок.

— А чий це дім у лісі? — розпочав Саня.

— Звідкіля ви знаєте про нього? — з підозрою поцікавилася бабуся.

— А нам Славко розповів, — викрутився Вітя.

— Ну добре, — погодилася баба Ліна, — жив там колись лісник. Хорошою був людиною, проте нажив ворогів, і згодом його знайшли мертвим у власному житлі. Кажуть, що його привид і досі блукає вночі лісом… Але ніхто напевно не знає, хоча люди бачили чорну тінь.

Після цієї розповіді у хлопців пропав апетит. Бо вони теж бачили чорну тінь у вікні! Невже це привид вбитого лісника? Друзі перезирнулись, і ці промовисті погляди означали тільки одне: вони більше і близько не підійдуть до страшного місця.

— А ви мого Назарчика не бачили? — стурбувалася бабуся.

Але відповісти хлопці не встигли, бо роздався розпачливий крик. По дорозі бігла їхня сусідка, баба Глашка, і кричала тільки одне:

— Вкрали, іроди! Вкрали!!!

За нею вже гналося чимало люду, бо кожен хотів дізнатися, що ж сталось. Баба вже років з десять жила сама, і єдиним її скарбом був бичок. Мабуть, це його вкрали, інакше Глашка так би не побивалась.

І справді: коли ми добігли до лавки і просунулися крізь щільну юрбу, баба, плачучи, розповідала:

— …зайшла я значить в хлів, а там шворка перерізана, а мого чорненького нема. Ой біда! Ой горе мені!

Співчутливі жінки почали заспокоювати бабу, а обізнані чоловіки заговорили про «кражу зі зламом» і «участкового».

За істерикою сусідки бабуся забула про Назара, а він не з’явився і на вечерю. Зате вже ближче до ночі навідався дуже дивний гість. Прийшов сільський поліцейський, Григорій Перепічка. Почав розмову зразу з причини свого візиту:

— Тітко Ліно, я стосовно вашого онука і його товариша. Після того, як я отримав свідчення від баби Глашки, повернувся у свою контору і знайшов на робочому столі анонімку.

— А до чого тут мої хлопці? — стривожено запитала бабуся.

— Не перебивайте, тітко, — роздратовано наказав Перепічка. — В листі йдеться про те, що ваші хлоп’ята обікрали вище вказану бабу Глашку й заховали бичка.

— Ми нічого не робили… — пробелькотів ошелешений Вітько.

— Вони цілий день були зі мною, — підтвердила бабуся.

— Ну-ну, дивіться мені. Я завтра після обіду зайду, отоді й розберемося, — пригрозив поліцейський, розчинившись у сутінках.

Ще хвилин за п’ять забіг схвильований Славко. Обличчя в нього було розпашіле, так і світилося цікавістю:

— Мама мене тільки щойно відпустила до вас на кілька хвилин… Як думаєте, хто злодій?

— Не знаю… — відповів Санько. — Я ще над цим не задумувався, але пару хвилин тому приходив поліцейський, щось винюхував тут. Про листа якогось говорив…

— Нічого собі! А я цілий день вдома просидів… — зітхнув Славко. — А де Назар, чи він спати одночасно з курми лягає?

— А й справді, ми його від обіду не бачили, — скуйовдив волосся Вітько.

— Тоді бувайте, хлопці!

Славко почимчикував додому, а друзів серйозно стурбувала тривала відсутність Назара. Добре, що Санина бабуся пішла до сусідки і не здогадувалася, що її онук ще не повернувся додому. Санько і Вітько вирішили пошукати бичка баби Глашки, а заодно може і той противнючий Назар знайдеться. Якщо вони головні підозрювані, то чи не краще самим розплутати справу? Але наговоритися хлопці не встигли: їх зморила чорнюща ніч.

***

Прокинувшись і поспіхом поснідавши, друзі вирушили на місце злочину, тобто до хліва. У бабусі дозволу просити не зважилися, тому що вона, помітивши зникнення другого внука, помчала до лейтенанта Перепічки.

Після тривалих пошуків хлопці таки натрапили на помітні сліди копит. Видно, що бичок опирався: в деяких місцях земля була аж сильно поорана. Але це не саме страшне, адже сліди вели до лісу.

— Я туди не піду, — закляк на місці Вітя.

— Але ж, очевидно, злодій повів чорного в ліс.

— А, може, це привид викрав бичка? — тихо запитав Вітько.

— На тебе погано діє сільське повітря, — відказав на те Саня.

— А знаєш, що я подумав?

— І що ж?

— Бичка вкрав Назар, — переможно усміхнувся Вітя. — Коли ми його зустріли, він явно був переляканий, потім щез і не повернувся. Переховується. А бідолашну тварину завів у покинутий будинок.

— Ти геній, Вітю. Як я не додумався? Дай п’ять, братан. А ще нам треба йти до лісу і рятувати тварину.

— Згода, але нам потрібно вразі чого захищатися. Треба знайти зброю.

Але де ж у селі взяти зброю?

Неподалік від хлопців гралася дрібнота саморобними рогатками. Бій був саме у розпалі. Саня потягнув товариша до цих завзятих воїнів.

— Можна позичити у вас дві рогатки? — запитав Князь у найголовнішого.

— От городські… — засміявся хлопчик. — Це не рогатки, а бульбомети.

І він всунув руку в чималий мішечок, діставши звідти пригорщу дрібної картоплі. Взявши одну з них, зарядив свою зброю і влучно поцілив у чорного кота, що мрійливо грівся на сонечку. Підбита мішень з голосним нявкотом вилізла на найближче дерево.

— Круто! — не витримався Вітько.

— Ага! Просто так не позичаю. Що взамін?

Санькова рука пірнула в кишеню і дістала звідти ігрову приставку — подарунок батька:

— Міняємось на день. Згода?

— Згода. — Очі хлоп’яти загорілися в передчутті гри.

Отримавши два бульбомети і прихопивши ліхтарика, хлопці пішли в ліс. Через хвилин десять топтання хащами, вони таки добрели до будинку. Той був ще непривітніший, ніж минулого разу. Дерев’яні двері легко піддались, і друзі потрапили всередин — в похмуру кімнату, вкриту товстим шаром пилу. На підлозі важко було не помітити відкритої ляди. Хиткі на вигляд сходи стрімко вели в темінь. Очевидно, це був підвал.

Аж раптом з його недрів почулося протяжне мукання. Це ж викрадений бичок! Саня, не довго думаючи, почав спускатись, а відразу за ним Вітько.

В підвалі було ще темніше, і хлопці ввімкнули ліхтарик. Промінь на мить завис на стіні й упав на чорне, як ніч, теля. Біля нього на старому лахмітті лежало щось… живе. Та це ж Назар!!!

І справді: зв’язаний, з кляпом у роті їхній Назар. Санько з Вітьком кинулись вивільняти йому руки, але хлопець промичав щось незрозуміле й злякано дивився за спини хлопців. Друзі й самі обернулись і від побаченого оніміли з жаху. В кутку причаїлася примара. Огорнута в чорний плащ із каптуром на голові, тяжко дихала і незворушно дивилася на дітей.

Першим оговтався Вітько і, зарядивши зброю картоплею, почав обстрілювати потвору. До нього приєднався Санько. Один особливо великий снаряд влучив привиду туди, де має бути лице. Примара моторошно зойкнула і впала на кам’яну підлогу. Друзі звільнили Назара й швидко ринули до виходу. Але той раптом набрався сміливості:

— Стійте!

Назар підійшов до переможеного привида й рвучко відкинув капюшон. Санько і Вітя хотіли відвернутися, але їх погляди застигли на знайомому лиці. Під чорною маскою ховався… Славко. Хлопці заціпеніли, але вже від подиву. А Назар, взявши мотузку, спритно зв’язав йому руки. Отоді Слава й очуняв.

— Розв’яжіть мене! — наказав бранець.

— Ага, вже… — з сарказмом процідив Назар.

— Чому ти це зробив? — оговтавшись, запитав Саня.

— Ніби не ясно: я хотів тобі помститись, — насміхаючись, сказав Славко. — Ти ж мене проміняв на Вітю, а до того я був твоїм найкращим другом. А я не люблю бути третім зайвим, ось і придумав свій план: викрасти бичка і підсунути поліціянту листа, в якому звинуватити вас. Ой, не солодко вам було б. Але коли я вів бичка сюди, за мною ув’язався цей маленький нишпорка… — він кивнув на Назара, який гнівно стискав кулаки, — побачив мене і почав слідкувати. Тож прийшлося його також усунути. Це було просто, адже він — слабак. А ще так поривався вам допомогти. Як же вас всіх просто надурити. Я знав, що ви будете підозрювати Назара, а мене й не помітите під самісіньким носом.

— Добре, що ти мені ніхто… — з відразою сказав Санько. — У мене вже є друзі: Вітя і… Назар.

— Вибачте мене, хлопці: я просто теж заздрив вашій дружбі, — промовив останній. — Я теж хотів з вами товаришувати…

— Ми вже друзі, — вставив Вітько. — І ходімо розкажем про все Паляниці.

Покинувши Славка самого, трійко друзяк, звеселених такою пригодою, попрямували в село. Лейтенант, почувши новину, чимдуж рвонув до покинутого будинку. А Саня забрав назад приставку, віддавши бульбомети власнику.

А як баба Глашка зраділа поверненню бичка! Та ще більше раділа бабуся Ліна: знайшовся її Назарчик. В селі хлопців почали називали героями, а Славко отримав по заслузі. Залишок відведених на перебування тут днів хлопці провели весело, адже оозеро й футбол ніхто відміняти не збирався…

***

Згадавши ці події, Князь сумно зітхнув.

Пройшло бозна-скільки часу, як з-за рогу будинку з’явився Вітя. Спокійно з непроникним лицем сів на сусідню з Сашковою гойдалку. Здавалось, хвилини затягувались до безкінечності.

— Привіт… — врешті розпочав Вітько.

— Ти прочитав моє повідомлення? — прямо запитав Саня.

— Звісно прочитав, чого б це я сюди прийшов?

— А, точно, це ж я призначив місце…

Саня крадькома зиркнув на Вітю і побачив, що той усміхається: значить пересердився.

— Я тут подарунок приніс… — сказав Вітько. — З днем народження!

Санько взяв невеликий пакунок і, розгорнувши, теж не зміг втримати сміху. В зеленуватій обгортці лежав… дерев’яний гребінець!

— Це щоб нарешті розчесав патли, — додав хихотливо Вітя.

— Дякую. Так що, мир?

Вітьок, витримавши хвилинну паузу, відповів:

— Мир.

Хлопці потисли руки. Саня з насторогою спитав:

— І що ж я буду винен тобі за це?

— Дурко ти, Саню… Ти ж мій найкращий друг.