Розділ 1. Мрії реальні?
Марійка та Андрійко збиралися лягати спати і обговорювали, як минув день.
– Мені сподобалися всі, всі, всі уроки! Окрім…Природи.-сказала Марія
– І мені також, – сказав Андрій. – Чого ми в тій природі не бачили!-продовжував він зі злішим тоном.
– Так…-погодилася Марія. – Іноді хочеться потрапити у такий світ, у якому все незвичайне і незрозуміле. Тільки уяви….-поринула у мрії дівчинка.
Через декілька хвилин вони лягли спати. Але, на диво, Марійка та Андрій прокинулися не у своїх ліжечках, а у велетенській кружці. Вона трималася на стеблі, як квітка, тільки дуже велика. Діти, побачивши таке, спочатку злякалися, а потім зраділи. Адже їхня мрія здійснилася – вони потрапили у Дивний Світ! Діти встали і почали роздивлятися навколо. Перше, що потрапило Марії та Андрійку на очі, – це велетенський метелик, потім – смугасте слоненя розміром з песика, а ще в нього були крила, неначе у бджілки.
– Напевно, тут такі слоненята – домашні тваринки! – засміялася Марійка.
– Напевно!- підхопив Андрійко.
Враз до них приповзло якесь дивне творіння. На вигляд як бджола, але з вусиками, вушками, хвостиком, та ще й велике як кошеня. Але діти його появі не дуже здивувалися, адже у цьому світі все навиворіт.
– Поглянь, який він милий!-скрикнула Марійка.
– Так, дуже милий. Давай назвемо його Тім,- сказав Андрій. Йому теж подобались милі речі.
– Давай, – сказала Марійка. – Тобі подобається таке ім’я?-звернулася вона до кошеняти-бджілки. А те у відповідь весело нявкнуло. Тепер діти мали нового, незвичайного, але милого друга.
Розділ 2. Дивина з висоти
Дітям кортіло спуститися вниз і подивитися, які чудеса кояться там. Але було одне питання: як це зробити? Спочатку була ідея спуститися по стеблі, але Марійка та Андрійко не змогли до нього дотягнутися. Потім вони згадали, що Тім уміє літати, та й цей план провалився – він не в силі підняти хоча б одного з них. Діти з відчаю сіли біля краю чаші і дивилися на золоті хмаринки, які були внизу. А Тім вмостився біля них. Та враз дмухнув вітер – і всі попадали на одну із хмарин, яка затримала їхнє падіння. Вона під вагою Марійки, Андрійка та Тіма почала опускатися, та так повільно, що «пасажири» могли уважно все роздивитися. Вони побачили з висоти багато будиночків, схожих на фрукти та овочі, дерева з різнокольоровими листочками, статую їжака, який тримав табличку з написом: Казолка. Це, напевно, так зветься місто. Трохи далі вони побачили рожеве море, біля якого теж була статуя. Тільки замість їжака там був ведмідь із хвостом риби та плавником на спині. На табличці було написано Квіткове Море. Коли Марійка, Андрійко та Тім опустилися ще нижче, вони змогли розгледіти жителів міста Казолка. Там був кролик, чи хлопчик, незрозуміло! Діти побачили порося з голками на спині, котика на двох ніжках із синіми вухами, великого папугу з золотими крилами, мавпу теж з крилами, але червоними. Там ще була трьох-голова черепаха, ластівка розміром з людину й з трьома парами крил. Коли хмаринка торкнулася землі, Тім одразу скочив на зелену траву, а Марійка та Андрій неохоче злазили. Адже так гарно було в небі!
 Розділ 3. Прощавай, Тім
Як тільки нікого не залишилось на хмарці, вона швидко попливла в небо. Марійка та Андрійко попрощалися з нею,неначе з другом, а Тім нявкнув і задзижчав.
– Цікаво, чому тут хмари золоті?- несподівано запитав Андрійко.
– Можливо, вони виблискують на сонці,- відповіла Марійка.
– Але в нас вони так не виблискують.
– Андрію, це Дивний Світ! Тут усе можливо!
Одразу після цієї невеличкої розмови діти почули, як якась жінка гукає: «Мерсоне! Мерсоне! Біжи сюди! Я тут!». Тім несподівано побіг туди, звідки лунав голос. Діти озирнулися й побачили рожеву левицю, яка обнімала Тіма. Вона була у фіолетовому жакеті і жовтій футболці, на якій намальовані різнокольорові кола.
– Це ваш бджолокіт?- запитала Марійка у левиці.
– Так, звісно,- відповіла незнайомка.
– І його звати Мерсон?- встряв у розмову Андрійко.
– Так, Мерсон.
– Пані, дозвольте нам, будь ласка, попрощатися з Тімом… Мерсоном!-ледве не на колінах попросила Марійка.
– Хто вам заважає? Прощайтеся звісно!
Марійка взяла Мерсона на руки й обняла. Андрійко теж хотів попрощатися, тому лагідно погладив звіра по голівці. Дітям було шкода розлучатися з їхнім милим другом, але вони вважали, що, віддавши його господині, зроблять правильно. Рожева левиця разом із Мерсоном пішла додому така щаслива, що Андрійку та Марійці стало так добре! Адже це вони підняли настрій незнайомці.
4. Нелегка дорога до Квіткового Моря
Діти вирішили попрямувати до Квіткового Моря, яке вони бачили з висоти. Марійка та Андрійко запам’ятали дорогу від статуї Їжака, біля якої вони приземлилися. Спочатку треба пройти гори, на яких травичка була синя. Потім – будиночки з жовтим дахом. Далі мала бути річка з бубликів, а потім і Квіткове Море. Андрійко та Марійка, не втрачаючи ані хвилини, попрямували до синіх гір, які вони вже бачили. Та не встигли вони пройти і дві хвилини, як на них налетіла страшна втома, і їм захотілося спати. Марійка одразу ж упала на синю травичку, а її брат Андрійко просто сів перепочити. Адже його ноги вже не могли стояти. Та невдовзі і він заснув.
Діти прокинулись у якійсь кам’яній кімнаті. Їхні руки були прив’язані золотими ланцюгами до стіни. Поруч сидів дідусь із довгою сивою бородою, яка зникала десь біля ніг старого. Але й у тому дідусеві було трохи незвичайності, його шкіру не можна було відрізнити від зоряного безхмарного неба. А очі світилися жовтим сяйвом, неначе сонце.
– Де це ми? – сором’язливо запитав Андрій.
– Ми, любі дітки, у замку Хамоза… – відповів дідусь.
– А хто такий цей Хамоз? – запитала Марія.
– Це, дівчинко, Людожер, – сумно каже дід.
– Ой! Як же ми сюди потрапили?! – крикнув Андрій.
– Ви, дітки, напевно, гуляли по Горах Смерті? – відповів старий.
– Горах смерті!? – крикнули діти в один голос.
– Так, оті сині гори. Вони належать Хамозу, який посіяв на них синю траву, а вона швидко усіх присипляє своїм запахом. Людожер знаходить сплячих сміливців, які наважились піти у його володіння, і переносить сюди, заковує в кайдани, а через деякий час готує мандрівників собі на сніданок, обід чи вечерю.
Ця історія дідуся дуже налякала двійнят, так що Марія аж розплакалась.
– Що ж нам тепер робити?- спитала вона крізь сльози.
Враз компанія почула, що Хамоз кудись пішов. Зрозумівши це Андрійко взяв гострий камінчик і почав довбати ланцюг. Здається, він був не дуже міцний, бо вже після п’ятої хвилини своєї праці роздовбав його на шматки і визволився. Те саме він зробив їз ланцюгами Марійки та дідуся.
– Молодець, хлопче! Але ми не зможемо визволитися все одно. Пам’ятаєш – синя трава…. – сказав старий.
Настрій у дітей одразу змінився, та враз Марійка запитала:
– А чому на Хамоза трава не діє?
– Він готує зілля. Точно! Ми теж можемо його приготувати! Я знаю рецепт напам’ять, – сказав дід, і всім знову стало веселіше.
Компанія знайшла кімнату, де Хамоз варив зілля. Дідусь зварив його, сам попив і дав дітям. У тій кімнаті було велике вікно. Втікачі його розбили, вилізли крізь нього і побігли від будинку людожера якнайдалі. Вони побігли туди, куди потрібно було Марійці та Андрійкові – до будиночків із жовтим дахом. Прибігши до місця, діти попрощалися з дідусем і, довго не затримуючись, вирушили в дорогу. Підійшовши до будиночків, діти побачили табличку «Жовта вулиця». Біля таблички стояв чоловік у жовтій формі, замість рук у нього були палиці, якими він тримав великі мішки. Дітям було чогось соромно з ним говорити, тому вони вирішили на «камінь, ножиці, папір» – хто програє, той і розмовляє. Програла Марійка. Вона підійшла до чоловіка та почала розмову.
– Вибачте, пане. Чи можна нам пройти?
– Чого ви у мене питаєте?! Я вам що, Головний Чарівник?! – гнівно відповів чоловік.
– Вибачте ще раз, але я і гадки не маю хто це такий, – стривожено відповіла Марія.
– Це головний у нашому місті. І більше не ставте мені таких дурних питань! Як я вже казав, я тут не головний, я просто чекаю тут свого товариша! Проходь! Хто забороняє?
Після цих слів незнайомця Марія більше не наважувалась говорити. Вона не хотіла знову чути ці крики. Дівчинка просто покликала Андрія і вони разом пішли на жовту вулицю. Вулиця була неначе лабіринт, і діти не могли розібратися, куди їм іти. Вони вирішили запитати дорогу, але всі жителі були якимись похмурими. Та все ж один мешканець прокричав їм сердито:
– Ви що, тільки народились!?! Усі знають, що потрібно йти прямо, потім наліво, далі направо, а потім знову наліво.
Андрійко та Марійка навіть нічого не відповіли, а швиденько попрямували туди, куди показав їм незнайомець.
І ось перед двійнятками виникла річка з бубликів. Діти хотіли перепливти її, але була дуже швидка течія. Тут Марійка ненароком хитнула квітку, а з неї вилетіло дві феї.
– Добридень! Ми – Підказки. Чим допомогти? – сказали вони.
– Нам потрібно потрапити то інший берег річки, –сказав Андрій.
– Якої річки? – запитали Підказки.
– Якої, якої… Цієї, звісно ж! – відповів хлопчик. Марія, здається, зовсім не збиралася втручатися в розмову.
– Не гнівайтесь, пане, – відповіла фіолетова фея. А в цей час синя наче образилась і полетіла назад у квітку.
– – Ви маєте на увазі Колову Річку? – знову запитала фея.
Андрій деякий час не відповідав. Він шукав очима табличку, щоб упевнитись, через яку річку дітям потрібно перейти. І ось знайшов. Це й справді Колова Річка.
– Так, – нарешті відповів Андрій.
– Добре, – сказала фея.
Вона відірвала від квітки пелюстку, потім указала нею на Андрійка та Марійку і враз вони стали від голови до п’яток рожевого кольору. Далі Підказка вказала пелюсткою на інший берег річки, і діти одразу ж перенеслись туди. Як тільки фея пустила пелюстку, до Андрійка та Марійки повернулися їхні кольори, а Підказка подивилась на квітку і промовила сама собі : «Треба буде повідомити Головному Чарівникові, що закінчуються пелюстки». Вона миттю зникла в середині квітки. Фея так швидко щезла, що діти не встигли подякувати їй. Вони озирнулися, і… нарешті Квіткове море було прямо за ними. Марійка та Андрійко спочатку зліпили гарний піщаний замок, потім ще один і ще один… Дітям страшенно це подобалося. Минула година чи півтори, можу лише сказати, що двійнята витратили багато часу на будування. Але є результат! Одинадцять піщаних замків готово! Було б набагато більше, але Марійці на Андрійкові набридла вже ця справа. Дітям страшенно хотілося пити та їсти.
– Зараз би попити чаю з печивом, – промовив замріяно Андрій.
І тільки він це сказав, як перед дітьми з’явилася якась маленька дівчинка. На зріст з п’ятирічну дитину. В неї було довге жовте волосся, яке нагадувало Сонце, веснянки та нігтики виблискували, а ще у неї був жовтий хвостик-пелюсточок, яким вона весело мотиляла.
Розділ 5. Мільйонери
Незнайома дівчинка дивилась на Андрійка та Марійку веселим поглядом але анітрішечки не посміхалась. Через декілька хвилин вона присіла і подивилась на один із піщаних замків. Потім знову перевела погляд на дітей.
– Можна мені прикрасити один із ваших замків, а потім забрати його собі? За це я вам дам срібну перлину, – промовила дівчинка, простягнувши дітям мушлю.
Двійнята взяли її, і цієї ж миті дівчинка зникла разом з одним із піщаних замків, наче її і не було. Андрійко, недовго думаючи, відкрив мушлю. Всередині мушлі була срібляста кулька!
– Та це ж ….справжнє срібло! – радісно скрикнув Андрій, роздивляючись перлину.
– Ми багаті! – зраділа Марія.
Із цими словами діти побігли до найближчого магазину. Вони купили дванадцять шоколадних та дванадцять полуничних кексів, взяли кожному по морозиву, а потім пішли до ресторану. Вже там поласували куркою та попили коктейль. Двійнята були ситі. Тепер їм хотілося веселощів.
Марійка та Андрійко вийшли на вулицю й почали запитувати в довколишніх, де можна знайти парк атракціонів. Та ніхто з мешканців не знав навіть, що це таке, майже всі рекомендували Містсміх. В одного перехожого діти запитали де це знаходиться. Відповідь коротка – йдіть у червоне дерево. Воно було біля магазину, в який заходили діти.
– І нам потрібно в нього ввійти??? – запитала Марійка.
– Здається, що так… якби ж то тут зараз були Підказки! – сказав Андрій і краєм ока побачив червону квітку, ту саму, яка була біля Колової річки.
Хлопчик хитнув її, і звідти повилітали феї: жовта й рожева. Цього разу говорила Марійка:
– Добридень, Підказки. Я Марійка. Підкажіть, будь ласка, як потрапити до Містсміх?
– До найближчого? – перепитала рожева фея.
– Бажано, відповіла Марійка.
– Вам потрібно увійти в червоне дерево.
– А як нам у нього увійти?
– Дуже просто! – скрикнула жовта фея.
Вона відірвала пелюстку від квітки й провела нею по стовбуру дерева. Враз там з’явилися дверцята. Обидві Підказки ледве їх відчинили, адже вони маленькі, ну а двері для них велетенські. Двійнята їм подякували та увійшли.
Двері зачинились, і Марійка та Андрійко опинились в темряві.
– Як гадаєте, дітки, чому так темно? – почувся чийсь таємничий голос.
– Н-н-не зна-ємо… – тремтячи, сказала Марія. – Чому ж?
– Ха-ха-ха… – засміявся незнайомий голос. – Ви хоча б знаєте, що ви у найдорожчому містсміху? У вас може не вистачити грошей, ви це знали?!
– У нас залишилась сім десятих сріблястої перлини, – сказав Андрій, витягнувши її з кишені, щоб показати, хоч він розумів, що ніхто нічого не побачить. Адже навколо темрява. Така вже була у нього звичка.

Розділ 6. Веселощі до злості
Пройшло не більше десяти секунд мовчання, як світло увімкнулося. Перед Андрійком та Марійкою стояв високий чоловік у чорному пальті. До його шкіри були приклеєні золоті монети.
– Я Золотогріш, – представився чоловік. – Поглянемо, що тут у нас, – він нахилився над перлиною і уважно розглядав її. – Та за цю неповну перлину можна не тільки повеселитися тут досхочу, тут можна за ці гроші жити. Як вас звати?
– Я – Марійка, а це мій брат Андрійко. Ми прийшли сюди по веселощі. Але однозначно не по місце життя. Вибачте!
– Це вам вирішувати, а не мені. Але я гадаю, що ви зміните своє рішення побачивши на що ми здатні.
– Ви?!- перепитав Андрій здивовано.
– Так, ми!-сказав Золотогріш.
Він зняв із себе капелюха і поставив його на підлогу. Звідти виповзли точні його копії, тільки набагато менші. А ще в одного замість золотих монет були сріблясті, а в іншого – бронзові. Враз вони виросли та стали такого самого розміру, як Золотогріш.
– Знайомтесь! Це- Бронзогріш, – сказав чоловік показавши на копію з бронзовими монетами. – А це Сереброгріш, – показав він на іншу копію. – Ну що, готові веселитися?! – радісно запитав Золотогріш.
– Так!!! – крикнули діти в один голос.
Несподівано під ними зникла підлога, і двійнята впали прямо на батут. На ньому було безліч дітей! Та хіба це й усі веселощі? Звісно ж, ні! Там були ще американські гірки – і не дві чи три, а цілих десять: жовта, червона, синя, зелена, фіолетова, рожева, блакитна, помаранчева, біла та чорна. Трохи далі можна було пограти в гольф. Тільки гольф той був не звичайний, замість м’ячика було колесо автомобіля. Звідки воно тільки взялося? Автомобілями в цьому місті навіть не пахне. Клюшки також не було. Лунка була така велика, як вікно. У цьому гольфі потрібно штовхати колесо самостійно. До речі, це тільки наші герої назвали цю гру гольфом за те, що схожі правила. Справжня назва цього атракціону була кольям. А якщо повернути вліво, можна побачити країну ігрових автоматів. Там Марійка та Андрійко й провели весь час, що залишився. Потім вони прийшли до Золотогріша і його помічників.
– Нам дуже, дуже сподобалось!!! – радісно сказав Андрій.
– Так! – захоплено скрикнула Марія.
– Добре… Це дуже добре… – промовив Золотогріш. –Так ви й досі не хочете залишитися тут жити?
– На жаль… – сказала Марійка сумним голосом, але всередині вона все ще посміхалася.
Сереброгріш, Бронзогріш та їх лідер Золотогріш відвернулися і дві хвилини шепотілися. Потім вони повернулися до Марійки та Андрійка. Бронзогріш вийшов уперед і заговорив:
– Знаєте, ми не тільки розважаємо, а ще й здійснюємо мрії. Правда, це недешево коштує.
– Ні! Досить! – зірвався Андрій. – Ми нічого не хочемо!.
– Ви троє думаєте тільки про те, як витягнути з нас кошти, чи не так?! – злісно сказала Марійка.
Після цих слів діти попрямували до виходу. Вони йшли куди бачать очі. Їм було все одно, куди вони прийдуть. Коли двійнята відійшли занадто далеко, зрозуміли, що їх пограбували. Марійка та Андрійко дуже засмутилися, та щось не давало їм заплакати. Цікаво, що?
Розділ 7. Бувай, Дивний Світ
Вже хвилин двадцять Марійка з Андрійком сумують за втраченою перлиною. Та з їхніх очей і сльозинки не впало.
– Ви що, хочете все життя тут сидіти?!? Ану вставайте! Що це з обличчями? Марійко! Андрію! Ви мене чуєте? – почувся чийсь незнайомий голос.
Діти перелякались. Звідки хтось може знати їх імена? Двійнята підняли голови і побачили, що у повітрі хтось махав крильцями. Невже це Мерсон??
– Тім, це ти? – скрикнули діти в один голос.
На їх личках була посмішка, вони вмить забули, що втратили перлину. Та це на краще!
– Мерсон! Мене звати Мерсон.
– Ти вмієш розмовляти?
– Моя господарка випустила мене погуляти. На вулиці я зустрів Головного Чарівника. Той наказав мені знайти вас. Я погодився, а за це Головний Чарівник дав мені дар розмовляти.
– А навіщо йому ми? – запитав Андрій.
– Так, навіщо? Ми нічого не зробили, – додала Марія.
– Цього я не знаю, – відповів бджолокіт. – Ну добре, ходімо вже. Замок тут, зовсім недалеко.
Компанія йшла не більше п’яти хвилин. І ось перед ними з′явився великий замок з вежами та вікнами. Перед різнобарвними воротами стояли два охоронці в шоломах. Не прості ці охоронці, це мужні грифони. В одній руці вони тримають гострі мечі, а в іншій – металеві щити.
– Хто такі? –запитав один з охоронців коли компанія підійшла до замку. – Чого вам?
– Головний Чарівник наказав мені привести до нього брата й сестру в піжамах.
– Тобі?! Малому? Нітрохи не віриться!.
– Але це правда! Головний Чарівник сказав , що я їх бачив і знаю, як вони виглядають, тому довірив це саме мені.
– Ну… навіть не знаю… Почекайте. Гасве! Гасве! Ану біжи сюди, справа є!
До охоронця підбігла жаба. Вона була вища за грифонів, хоч і стояла на чотирьох лапах.
– Ну, чого тобі?! – запитав Гасв-жаба.
– Поклич сюди Головного Чарівника. Тільки швидко!
– А що таке?
– Не сунь свого носа не в свою справу!
– Якщо це твоя справа, то і моя.
– Та йди вже!
– Грубіян!
Цими словами розмова скінчилась. Гасв пострибав. Грифон спохмурнів, подивився на свого напарника і сказав:
– Тільки не починай!
– Але Стів…
– Мовчи! Я не буду, чуєш, не буду просити у Гасва вибачення! Це він винний! Чуєш, він! Зак, ти мене вже дістав з ним!
– Добре, тільки не кричи на мене!
– Не сваріться! – почувся чийсь старечий голос.
«Мабуть, це прийшов Головний Чарівник», -гадали Марійка, Андрійко та Тім. З-за воріт вийшов дідусь, якому двійнята врятували життя.
– Пам’ятаєте мене, дітки?
– Ви – Головний Чарівник? – запитали діти одночасно.
– Я, – відповів дідусь
– Але чого ви нас покликали? – запитав Андрій.
– Ходімо, у приміщенні все розповім. Мерсоне, вибач, тобі не можна.
– Нічого, я почекаю своїх друзів надворі, – запевнив бджолокіт
– Ні, не потрібно
– Але я хочу!
– Зрозумій, так буде краще.
– Добре. Бувайте, друзі! – посумнішав Мерсон.
– Бувай, – сумно попрощались Марійка з Андрійком.
По довгих сходах вони зайшли до великої кімнати. До стін усюди були прибиті полиці. На одних стояли книжки, на других – зілля, а на третіх – різні рослини, від яких ішов чарівний блиск. У кутку були скляні двері, через які видно сходи наверх. Посеред кімнати стояв великий круглий стіл. На ньому темно-синя, майже чорна куля, яка лежала на червоному шматку тканини. Також біля стола стояли золоті крісла. Одразу зрозуміло, де стілець Головного Чарівника, на ньому стільці були сріблясті грудзики, а на інших чорні. Марійка та Андрійко, недовго роздумуючи, сіли за стіл.
– Ні, ні! – скрикнув Головний Чарівник. – Діти, швидко встаньте з крісел! Потрібно ввічливо попросити у стола, чи можна вам сісти поруч. Ще б секунда – і він вас з’їв би!
Двійнята стали на коліна й почали просити вибачення у стола. Вони почувалися якось ніяково, хоча на їхньому місці кожен почувався б так само. Рівно за хвилину стіл захитався, але після декількох секунд знову зупинився. Тоді Головний Чарівник сказав:
– Сідайте! –коли всі сіли за стіл, він продовжив: – Як я бачу, ви не з нашого світу.
– Звідки ви знаєте?!
– Вам тут усе незрозуміле. Це стало мені відомо, коли ви розпитували у мене про людожера, хоч усі знають про нього. Так, перейдімо до справи. Дуже шкода, але вам тут не місце. Так буде краще для вас і для ваших батьків, –сказав Головний Чарівник. Марійка з Андрійком згадали рідних, і їм закортіло знову побачити маму з татом. – Ви готові повернутися у свій світ?
– Готові!
Головний Чарівник поклав руки двійнятам на голови, і почувся надокучливий дзвін. Марійка з Андрійком прокинулися у своїх ліжечках. Андрійко вимкнув будильник, і в кімнату зайшла їхня мама.
– Дітки, вдягайтеся, вмивайтеся – і снідати. Ми йдемо в зоопарк!
– Вже готові! – вигукнули діти в один голос.
Здається, то був лише сон… Та чи можуть снитись однакові сни? Напевно, що ні. Хтозна, можливо, двійнята і справді потрапили у Дивний світ на одну ніч?
До речі, про природознавство. Діти полюбили цей урок і дізналися багато чого цікавого.