ДИМ

Привіт! Мене звати Адріана, та я хотіла б розповісти вам одну історію, яка трапилась зі мною, коли я була ще в восьмому класі.

В п’ятницю на класній годині вчителька сказала, що хоче з нами поїхати до лісу і відпочити. Всі, звісно ж, погодилися. Ми домовилися зустрітися біля школи в суботу о 11:00 та поїхати до лісу на мікро автобусі.

Повернувшись додому, я розповіла це батькам і вони, погодившись, почали збирати мені торбу у ліс.

-Так, дивись, – почала мати – це спальний мішок. Крім нього я поклала тобі воду та їжу в дорогу…

Далі мамо багато чого мені розповідала, але я вам цього розповідати вже не буду.

Закінчивши з речами, мати вийшла з моєї кімнати і я лягла спати.

Ось і настала субота.

Прокинувшись десь о дев’ятій годині, я  вмилася, переодяглася, по-снідала і вирішила пограти трішки в телефоні.

Через пів години я вийшла з домівки і пішла гуляти, так як до зустрічі мені залишилось багато.

Я пішла до парку біля мого дома, де була невелика алея.

Коли я туди прийшла, то на мене на пригнула моя найкраща подруга – Марі.

– Не треба мене так лякати! – крикнула я.

На це вона лише засміялась.

Після цього ми ходили по парку і розмовляли.

Марі розповідала про те, як була на концерті її улюбленого співака, як відпочивала у Єгипті, а я лише слухала.

Так ми дійшли до школи. Всі вже прийшли і чекали нас.

Через декілька хвилин приїхав мікро автобус.

Я сіла з Марі десь всередині.

Подруга скачала фільм, а я взяла з собою желейних ведмедиків, які так полюбляє Марі та я.

Їхати до лісу десь час – півтора. Тому як тільки ми догледіли фільм, нам сказали вже виходити.

– Фільм був дуже кльовий! – вигукнула Марі, потягнувшись.

– Я з тобою згодна – також потягнувшись, погодилася я.

– І так, – порахувавши усіх, сказала вчителька – зараз я розподіллю вас по палатах.

На цьому ми не надовго зупинимося. Я хочу вам трохи розповісти про мій клас. Нас усього 27, але поїхало лише 15, і це були 5 хлопців та 10 дівчат. Першого хлопця звати Марк, другого Майкл, третього Девід – він мій друг, четвертого Вільям, та п’ятого звати Джеймс.

З дівчатами буде декілька складніше.

У нас є група з трьох дівчат: Емма, Сара і Елізабет.

Вони “зірки” нашого класу.

Далі йде ще одна група з п’яти дівчат: Ханна, Софі, Емілі, Медісон та Аврора.

Вони повна протилежність першій групі.

Ну і я з Марі. Ми знаходимось десь всередині між “зірками” та їх протилежності.

– В кожній палаті буде по четверо – п’ятеро учнів, – продовжила вчителька – в першій палаті буде Марк, Емма, Сара і Елізабет.

Всі, кого назвали, пішли до однієї з палат.

– Далі. В другу палату йдуть Ханна, Софі, Медісон і Аврора. В третю підуть Майкл, Вільям, Джеймс і Марі. Ну а в четверту підуть тільки двоє.

– А ви, вчителько? – запитав Девід.

– Я піду до палати з Еммою та іншими.

Вчителька пішла, а я та Девід залишились на одинці.

– Я піду до палати – сказав він.

– Добре, я підійду пізніше – відповіла я.

Девід пішов, а я вирішила подивитись на небо.

“Як же тут гарно – подумала я.”

Вдихнув свіже повітря, я розслабилася.

“Цікаво, як там Марі? Хоча, за неї можна не піклуватись, тому що вона з усіма може знайти спільну мову – міркувала я.”

Та це правда, бо саме так ми і подружилися.

Від роздумів мене відсмикнув шерех позаду.

Я обернулася і побачила кущ, в якому щось ворушилося. Підійшовши ближче, я взяла палицю поблизу мене, і штовхнула кущ. Звідти вистрибнула дівчина.

Я хотіла закричати і позвати на допомогу, але дівчина жестом наказала мені мовчати.

– Не треба звати на допомогу, – пошепки сказала вона – я хотіла тобі сказати дещо.

– І що це? – запитала я.

– Тікай звідси! – промовила вона – Ти повинна попередити всіх, хто приїхав разом з тобою. Тут небезпечно.

– Але що у цьому лісі може бути такого, що ми повинні тікати? – знову запитала я.

Дівчина подивилась по сторонам і промовила дуже тихо:

– Кожен, хто зайде далі цього озера, – вона показала на озеро, біля якого я сиділа – того вб’є власний страх.

Я спочатку не повірила її словам, але потім вона сказала:

– Я знаходжусь в цьому лісі майже п’ять років. Я також їздила зі своїм класом на екскурсію, та одного дня одна дівчина зайшла за це озеро і померла від свого страху – Арахнофобії. Пізніше мені про це розповіли. За нею пішли інші учні. Так залишилась лише я, та я не можу вже п’ять років знайти дорогу додому.

Мені стало її шкода. Я вирішила після цієї розмови розповісти про це Девіду.

– Я тобі вірю, – сказав він – тоді завтра розповімо це іншим. А зараз ми ляжемо спати, добре?

– Добре – відповіла я і лягла спати.

Наступним ранком я розповіла цю історію усім. У відповідь всі, крім Марі і Девіда, розсміялись.

– Хахаха, -засміялась Емма – це брехня. Та дівчина, мабуть, просто заблукала, начитавшись різних книжок, або хотіла посміятися з того, як ми будемо тремтіти від страху.

Всі інші “зірки” також засміялися.

– Просто забудьте про це, – сказав Марк – Емма права. Але якщо тобі таке сказали, то давайте сходимо перевіримо, правда це чи ні.

Девід хотів вже на них накричати, але я його зупинила і спокійно запитала:

– Ви зараз хочете йти на вірну смерть? Якщо вам життя не дороге, тоді уперед, йдіть.

– Добре, – відповів Марк – я, Емма, Елізабет та Сара підемо туди і доведемо вам, що то все брехня.

Ці четверо пішли. Вчителька відмовляла їх від цієї затії, але все даремно. Почало темніти, а їх все не було.

“А якщо те, що сказала та дівчина – неправда? – міркувала я.”

Через декілька хвилин повернулися живі і неушкоджені Марк, Емма, Сара та Елізабет.

– Я ж говорив, що це брехня – сказав Марк.

Після того, як вони повернулися, всі по вечеряли і розійшлися по палатах.

Зайшовши до своєї, Девід промовив:

– У мене таке передчуття, що щось неладне станеться цією ніччю.

Після його слів ми почули чиїсь крик.

“Марк! – зразу ж зрозуміла я.”

Коли я вибігла з палати, то побачила якийсь дивний туман, який був дуже низько.

“До цього його не було. Звідки ж він взявся? – міркувала я.”

Потім я зрозуміла – це не туман, а дим, який зазвичай з’являється за озером. Тобто це дим, в якому людей вбиває свій страх.

–  ВСІ ЗАЙДІТЬ ДО ПАЛАТ, ЗАКРИЙТЕ ЇХ І НЕ ВІДКРИВАЙТЕ ДО САМОГО РАНКУ! – викрикнула я, закривши свою палату дуже щільно.

– Що трапилось? – запитав Девід.

– На вулиці дим, про який розповідала мені та дівчина. Якщо він дійде сюди, то ми помремо від наших страхів.

– Тоді що нам робити?

– Перечекати до наступного ранку – відповіла я.

На це Девід лише кивнув.

Через декілька хвилин ми полягали спати.

Прокинувшись, за палатою я не побачила того диму і вийшла.

Всі вже прокинулись. Я не побачила Марка, Емму та Сару з Елізабет.

Я побігла до вчительки.

– А де всі з першої палати? – запитала я.

– Вони померли – тихо відповіла вона.

Я була в шоці.

Потім я вирішила зібрати всіх, хто залишився і попередити про те, що ніччю нікуди виходити не треба. Всі погодились.

Ми повинні були повернутись з лісу аж через 3 дні. Та я не знала, що за ці дні може трапитися таке.

Ми з усіма залишившимися пішли до середини лісу. Там розпалили вогонь і сіли біля нього.

Щоб відійти від того, що трапилось ніччю, ми по колу почали розповідати різні історії, та не помітили, як потемніло.

Тоді ми побігли до наших палат. Дим почав по-тихеньку розповзатися по лісу. Вчителька з другою палатою встигли забігти. Хлопці з третьої також. Лише Марі бігла поблизу мене, та вона не встигла.

-МАРІ! – закричала я і впала на траву вся в сльозах.

Девід схопив тіло подруги, взяв мене за руку і ми побігли.

Зайшовши до палати я почала обслухувати її. Вона ще дихала.

– Адріана, – тихо промовила вона – ти завжди була для мене найкращою подругою. Не смій вмирати від цього диму. Живи далі, і передай моїм рідним, що я їх любила.

Після цього її серце перестало битися і вона стала дуже блідною.

Я почала дуже сильно плакати, а Девід заспокоював мене. Так я і заснула.

Наступного ранку вчителька сказала нам, що померли ще Ханна та Аврора і залишилось нас усього 8.

Мабуть, ви спитаєте, чому б нам не поїхати додому сьогодні, а не завтра? Я вам відповім: всі телефони розряджені, тому подзвонити ми не можемо. Водій мікро автобуса знає, що повинен забрати нас після обіду завтра. Тому всі ті, хто залишився, повинні вижити.

Після розмови з вчителем, ми пішли на поляну біля озера, де я зустріла ту дівчину. Я сіла в тіні одного з дерев, а інші вирішили покупатися в озері. Було жарко, але я все одно не хотіла йти до всіх. Тоді я побачила, як починає тонути Софі.

– Хлопці, Софі починає тонути, допоможіть їй! – закричала я.

Девід поплив до дівчини і побачив чиюсь руку, яка тягнула Софі на дно. Він вдарив руку під водою і хотів витягнути дівчину, але це було дуже тяжко. Тоді він покликав на допомогу інших хлопців.

– Хто вона нам така, щоб ми їй допомагали? – з усмішкою промовив Джеймс.

Інші погодились з ним.

Тоді вже я пригнула до води і разом з Девідом дістали Софі.

– Якщо б вона померла, то це було б на вашій совісті – вигукнула я.

Того, що я стрибнула у воду, ніхто не очікував, тому хлопці просто кивнули і пішли до палати.

– Дякую за допомогу – сказала Софі мені та Девіду.

– Нема за що! – з усмішкою відповіли ми.

Після цього ми розійшлися по палатах і Девід сказав мені дещо дивне.

– Коли я діставав Софі, – почав він – я побачив чиюсь руку, яка її тягнула.

– Мабуть, тобі здалося – відповіла я.

– Так, ти права.

Після цього до нас зайшла вчителька і попросила Девіда збігати до лісу з іншими хлопцями і назбирати сухих віток для костра, бо становиться холодніше. Він погодився і залишив мене.

Вже починало темніти, а хлопці не з’явились.

“Чого ж вони так довго? – спитала я сама себе.”

Через декілька хвилин прибігли Джеймс та Вільям. Джеймс ніс на спині Девіда, а Вільям Майкла.

– Що сталося? – спитала я.

– Девід, – почав Джеймс – він просив принести його до тебе.

Хлопець поклав Девіда.

– Девід, Девід! – кликала його я – Отямся!

– Адріана… – тихо прошепотів він.

– Що сталося? Чому тебе принесли? Дим же ще не з’явився…

– Адріана, – вже гучніше вигукнув Девід – та рука в озері, мені не здалося тоді.

– Тобто, це воно тебе так..

Я подивилась на нього і побачила багато порізів та ран.

– Треба обробити. Принесіть хто-небудь ліки! – крикнула я, повернувшись до виходу з палати.

– Не треба – схопивши мене за руку, сказав Девід.

– Але ж ти можеш померти – хотіла заперечити я.

– Ну і нехай, – відповів він – тільки щоб перед смертю ти була поруч.

Я сіла і почала плакати.

“І знову я не змогла затримати рідну мені людину – подумала я, витираючи сльози.”

– Не треба плакати, Адріана, – витираючи мої сльози, сказав Девід – Я люблю тебе.

Після цього він закрив очі, його рука впала.

– Я… Теж люблю тебе – я почала плакати ще більше.

Наступного ранку я вирішила вирити дві ями: для Марі і для Девіда.

Я з допомогою хлопців поклала їх тіла, накрила полотнами і закапала. Я сплела два віночка з квітів на поляні, які поклала на дві могили.

Після невеликих похорон я повернулася до палати, зібрала свої речі і речі Девіда. Потім я пішла до палати, де жила Марі і склала її речі. Через пару годин приїхав мікро автобус. Я, вчителька, Джеймс, Вільям, Софі та Медісон сіли до нього і розповіли, що сталося.

Водій мовчки повіз нас до міста. Через півтори години ми в’їхали до нього. Першу відвезли вчительку, потім інших дітей. Я ж залишилась і попросила водія зупинити мене біля дома Марі. Я віддала її речі її батькам і розповіла, що сталося. Вони почали плакати і подякували за речі. Я спустилася до мікро автобуса і ми поїхали до дому Девіда. Я теж віддала його батькам його речі. Після цього водій відвіз мене додому.

Коли я прийшла, то мати зразу ж обняла мене і заридала. Батько зробив теж саме.

Я їм розповіла, що з нами сталося і хто повернувся. Мої батьки були дуже раді тому, що я повернулась жива. Вчительку після цього інциденту звільнили зі школи, а мене перевили в іншу.  Я знайшла нових друзів, та ми ще ніколи нікуди не їздили. Я до сих пір пам’ятаю все, що трапилось зі мною в ті дні, але зараз я почала життя з нового листа, і я сподіваюся, що вам не доведеться терпіти таку нестерпну біль, як мені.