Dementia praecox

Категорія: Проза
Вікова група: 14-16 років

Dementia praecox

Відколи я почала працювати у місцевій цитаделі душевнохворих, моя студентська репутація «педантичної амеби» звелася нанівець. Крім виснажливої рутини, безсоння і головних болей, у життя самотньої жінки з відвертою феміністичною позицією втрутився хаос: він без останку поглинув мою вроджену пунктуальність і дріб’язковість, повністю стер з карми клеймо формалістки. Раніше доводилось рухати своїми «псевдоподіями» тільки в разі необхідності. Зараз же я шкодую, що виробила імунітет до сильного заспокійливого — вже не допомагає жодне.

Суть роботи полягала в бесідуваннях з особами, в яких у психічній рівновазі були суттєві відхилення. Підсвідомо я переконувала себе, що моїх зусиль i терпіння повинно бути достатньо, аби належно виконувати свої професійні повинності: діагностику, профілактичні та реабілітаційні дії, тривалий процес лікування, інші турботи. Проте резервну кількість нервових клітин я вичерпала ще під час складання іспитів, що, звісно, не могло не накласти відбиток на якість роботи та рівень працездатності.

Були випадки, коли мені не хотілося говорити з пацієнтами. Проте проявляти халатність у роботі було не в моїх інтересах. Щоб полегшити собі життя, я роздавала хворим товсті зошити з яскравими обкладинками – зображеннями гірських ландшафтів і квіткових композицій. Ті, які ще могли занотовувати свої думки на папері, подеколи дивували мене своїми фантазіями й роздумами, часом навіть спантеличували. А один із пацієнтів великим шрифтом на першій же сторінці підписав «Dementia praecox», що викликало бурю зацікавлення, адже заголовок являється науковим найменуванням психічної хвороби…

Отож, виливши залишок чаю з термосу у рожеву склянку, придбану в милій крамничці біля універу, я поставила її біля тарілі, наповненої заварними тістечками, і прийнялась за читання.

-No1

Дім Меделін пахне кардамоном і апельсиновими цукатами. Її мати — Ірен, любила солодощі і каву. Проте коли вона раптово перестала зявлятися вдома, напій почала варити Меделін, і доглядати за апельсинами в зимовому саду їй теж довелося самотужки. Порцелянова філіжанка самотньо стояла на терасі: бабуся Медді не любила гіркого, а для дітей, як і будь-хто з дорослих, вважала його шкідливим. Однак Мед продовжувала витрачати запаси зерен і кардамону, ставити чашку біля стільця-качалки (там Ірен читала історичні романи) і забирати її непочатою, щоб вимити до блиску й поставити до сервізу в буфет, а завтра знову заварити в ній котру порцію гіркого напою, і, як минулого разу, вилити його у горщик з фікусом. Апельсинів, як завжди, буде забагато для однієї порції, тому з однієї половини вона зварить джем, а з іншої приготує цукати. Виявиться, що навіть із тієї частки вийде гора солодощів: тоді більшу частину вона роздасть старшокласникам, а меншу — пересипле в круглу скляну вазу і поставить її на підвіконня, при цьому не скуштувавши ні крихти.

Меделін, якою я пам’ятаю її сім років тому — одинадцятилітня дівчинка в літній сукні пастельно-рожевого кольору, з двома рудими кісками і лазуровими очима, сповненими дитячої наївності. В підлітковому віці Мед все більше нагадувала характером маму: мовчазна, з непорушним виразом обличчям, сувора до себе і до оточуючих. У її голові зародилось високе поняття про те, що в житті потрібно покладатися тільки на себе.

В день свого п’ятнадцятиліття Меделін позбулась довгих кіс і підстриглась під каре. Все частіше я міг побачити, як вона фарбує уста бордовою помадою відтінку марсала — безсумнівно, вона знайшла цю річ в кімнаті на горищі, поряд з речами матері. Медді почала ходити в іміджевих окулярах, які нагадували ті, що носила Ірен. Її гардероб заполонили теплі кардигани і зручні джинси. Відмовилась від природного кольору волосся — пофарбувалась у брюнетку. Почала пити каву і їсти цукати— все це на терасі у кріслі-качалці, поряд з недоглянутим фікусом. Книжкова полиця Мед поповнилась новими авторами, але всі вони писали в одному жанрі — історичному. А ще лишився картатий плед, який чудово грів у холодну погоду. Підвіконня кухні було заставлене деревцями бонсай, а всі меблі у будинку знову розміщені по фен-шую. Домашнє оточення Мед повернулось до стану семилітньої давності. Особливістю дивного стану подруги стала певна метаморфоза: вона майже повністю втратила себе.

Зовнішність, характер, звички і вподобання — все це належило не їй, а Ірен. Навіть жартувала вона подібно матері. Щоб подолати комплекси, висміювала їх, наприклад свій низький зріст або маленький розмір грудей.

Перед тим як піти, мама попросила в мене вибачення і сказала, що я все зрозумію, коли подорослішаю. За сім років роздумів я змогла проаналізувати безліч причин та обставин, які могли б підштовхнути її до такого кроку: від банальних перепадів настрою, які властиві дорослим жінкам, і до теорії, яка пояснює подібні випадки зміщенням небесних тіл. Гороскопи, психологія, значення дат, карти таро… Господи, ці сім років зробили з мене помішану на дурницях фаталістку! Хто взагалі вигадав цю маячню?! Моя мати не вірила в гороскопи, ніколи не брала до рук карти, не надавала значення таким нісенітницям, як їх прийнято називати — знакам долі. Нині лиш одне це поняття звучить так вульгарно й приторно, що хочеться відмахнутись від нього, мов від набридливої комахи, так не вважаєш? Але ти, напевне, будеш більше схилятися до протилежної думки, адже у такі несусвітні речі вірила ТВОЯ мати і виховала тебе у відповідний спосіб.

Можливо. Проте, як би прикро не було, саме ця риса стала причиною її самотності.

І це вірно. Та все ж цікаво, чи думала про мене Ірен, коли говорила свої прощальні слова?..

Чому ти так фамільярно називаєш матір по імені?

Обставини змушують. В ситуації з Ірен слово «мати» втрачає будь-який сенс. «Мені дуже шкода, Медді» — так нечесно щодо дитини. А як же «я тебе люблю», або «ми неодмінно побачимося знову»? Лише сухі й пусті слова «мені шкода» — немов рани від батога, болять, коли на них жмеш.

В ту мить моя долоня машинально опинилась на її затиснутому плечі.

Я певен, Меделін, Ірен хоче побачитись з тобою.

Вона знає, що я не покину цей дім. Якби хотіла, то давно б уже повернулась.

Меделін, трохи вагаючись, піднесла горнятко до губ. Емоції на обличчі подруги заграли новими барвами: нарешті я побачив у жестах Мед приховані образу та розчарування. Так і не відпивши ні ковтка, вона вилила вміст чашки у горщик з фікусом і залишила її на краю стола.

Це була божевільна задумка — замінити Ірен. Як би мені не хотілось знову заповнити цей дім її присутністю, в результаті виявиться, що це — швидкоплинна фантазія. А я не бажаю жити в будинку, повному ілюзій. Хтось би на моєму місці просто би змирився, тільки я чомусь стала надмірно сентиментальною. Дивно, як мені довелось дійти до такого стану… Ти так не думаєш? А проте, я не можу уявити це місце без неї, бабусі, без цієї тераси, запаху кардамону і апельсинів, маминих бонсай, цього нещасного фікуса й картатого пледа на плечах…

Такою була казка Мед: спокій і стабільність у всьому, кава і солодощі, історичні романи, картатий плед, простора тераса, бонсай на кухонному підвіконні… Звичайний смуток за найдорожчою людиною із запахом старих фотографій і ностальгії за часом, коли вдома була присутність затишку, родинного тепла. З присмаком кардамону і цукатів.

А я не можу уявити свою подругу Меделін брюнеткою, яка читає книги без картинок і п’є каву, хоча сама не любить гіркого. Я не можу уявити тебе в цьому образі — з цією стрижкою, кольором волоссям. З якого часу ти почала так цікавитись фен-шуй? Чому я, коли заходжу в цей дім, не відчуваю твоєї присутності? У мене таке відчуття, ніби тебе більше немає…

Мед, так і втупившись у візерунки на светрі, неохоче відповіла:

Можливо, ти правий.

Її рука потягнулась до волосся.

Завтра перефарбуюсь у природний колір. І зміню губну помаду.

Осінній вітер набрав сили, і я підвівся, щоб вкрити Медді картатим пледом…

No2-

Герміона почала так втомлюватись, що взяла за звичку пити дешеву розчинну каву з найближчого магазину. Проте, щоб придбати хороші сигарети, доводилось минати два квартали від офісу. Тоді вона користувалась власним становищем і бездіяльністю підлеглих, посилаючи їх на «спецзавдання». Заодно вона попросить взяти й пляшку коньяку — щоб було чим запивати нудьгу в нічну зміну. І обов’язково залишить на чай бідному медбрату, особисте життя якого обмежене чотирма стінами гуртожитку, сніданками в лікарняній їдальні й декількома випусками еротичних журналів під старим матрацом.

І ось із запасами алкоголем і цигарками починається нічна зміна. Після вечері — локшини швидкого приготування й одного яблука — обов’язковий холодний душ. Опісля вона завжди виходить на балкон разом зі склянкою алкоголю і, спершись ліктями на перила й притримуючи двома пальцями сигарету, затягується. З тіла відразу знімається напруга після холодної води й нікотину, і все, що її хвилює — це тиша навколо і жахливий вид із балкону. Навпроти стоїть житлова будівля, погляд Герміони падає у вікно звичайної вчительки початкових класів. Обидвоє однолітки і вже якось перетинались на осінньому фестивалі. У тієї вчительки був жахливого смаку одяг, в тому числі це стосувалось і вибору білизни, яку та дбайливо розвішувала на шнурі у лоджії. «Цікаво, чи скаже їй колись бойфренд, що хоче бачити поряд з собою жінку, а не бабусю?» — якось пожартувала Герміона.

Ось так, прогулючись вечорами між п’ятиповерхівкою, де живе та сама жінка, і лікарнею, де працює моя подруга, я автоматично зупиняюсь поміж цими двома будівлями й спостерігаю, як та жінка збирає суху білизну, а моя подруга — налаштовується перед робочою зміною, знищуючи по три-чотири сигари після випивки.

Герміона, під дією алкоголю, одаровує мене милою привітною усмішкою. Та уважно приглянувшись, розуміє, що я із порожніми руками, і розчаровано говорить:

А де мої квіти, діаманти? Як ти збираєшся завойовувати серце прекрасної дами?

Всього лиш? Невже хтось скинув діадему королеви?

На жаль, настрій сьогодні не королівський.

Цікаво, в якій це казці принцеса стояла на балконі з цигаркою і випивкою?

Напевне, в казці про зіпсованого багатством хлопчиська, пізніше звичайного невдаху без лицарського шарму.

І що ж там забула принцеса Герміона?

Направляла невдаху на шлях істинний.

Тобі б самій не завадило стати на нього. Як ти збираєшся працювати в такому стані?

Сьогодні за мене Рейчел.

Знову відлинюєш від зміни?

Насправді, у мене сьогодні її немає.

Зрозуміло. Вдаєш, ніби вся в роботі. Здогадуюсь, для кого ця вистава.

Не сип сіль на рану.

Я й нічого такого не мав на увазі.

Ти взагалі безнадійний! Єдине, що тебе рятує — гарненьке обличчя, широкий гаманець і зв’язки.

Згоден, психолог з мене поганенький.

Жахливий!

Не будь такою жорстокою, подруго.

Відколи це ми з тобою друзі? Ти повинен боятися мене, смертний!

Принцеса завоювала Олімп?

Нічого подібного, всього лиш отримала підвищення.

А як справи на особистому фронті?

Як не сумно, але більшість досі схиляються до думки, що я лесбійка…

У кабінеті Герміони завжди присутній запах стерильності і ліків, впереміш із брендовими парфумами й гелем для душу. На робочому столі, поруч з медичними картками пацієнтів, лежить непочата пластинка снодійного, вітаміни й заспокійливе, а ще диски з аніме, переважно в жанрі сьонен- та сьодзе-ай. Серед них «Цитрус», «Контракт душ», «Чиста романтика», «Монополія мого героя», «Полунична тривога», «В результаті, я стану тобою», «Небезпека для хлопця номер один»… І після цього я починаю розуміти, що десь в глибині душі Герміона анітрохи не розпрощалась зі статусом «яойщиці». Тим часом в шухлядах ще завалялись примірники манги та ранобе, неко-мімі, бісквітні палички «поккі» і міні-дакімакури.

Ти не змінилась за цих сім років, Герміоно,— мовив я розчаровано. —Твій батько хоч знає, чим захоплюється його донька?

З рук збентеженої дівчини вилетіла повна пачка бісквітних паличок в шоколадній глазурі.

Ні в якому разі не можна, щоб він дізнався. Інакше не бути мені гордістю й надією свого татка.

Хочеш сказати, у нього на тебе великі надії?

Скоріше великі плани. Найменша провина — і ти цілковите розчарування!..

Якось Герміона перебрала зі спиртним у барі. Достатньо було лише одного її дзвінка й ненав’язливого прохання забрати її з «цієї діри»… Я поспішив замовити таксі, розплатитись за вечерю та без будь-яких пояснень покинути свою нову пасію просто посеред побачення. Обдарувавши її скромним поцілунком і усмішкою, на яку завжди велась слабка стать, покинув залу, тим самим розбивши почуття й наївні сподівання звичайної студентки юрфаку на якесь продовження. (По дорозі до виходу у мене промайнула думка, що варто було б порузумітися з нею в чаті. Звісно, я це зробив набагато пізніше, коли вона забула про той випадок і почала зустрічатись з офіціантом, який нас тоді обслуговував.)

Вперше за довгий час у мене постало надважливе завдання — забрати з клубу ошаленілу подругу, яка раніше ніколи не відвідувала подібних місць через щільний графік. Голос з телефону свідчив про міру випитого й мізер тверезого мислення, якого явно лишилось тільки й на те, щоб звернутися за допомогою до давнього знайомого. Було чутно шум води (імовірно, вона зачинилась у вбиральні), приглушену музику зали, сп’янілі голоси й гучний сміх дівчат, що в унісон забивали динамік сумішшю стрімких приторних звуків і приглушували мову співрозмовника.

Опивнишись у жвавій атмосфері нічного часоплину, сповненій веселощів, алкоголю і розпусти, яка обмежувалась не тільки стінами підвалу казино, а все більше наростала на вулицях міст і мегаполісів, я поглядом шукав Герміону. Прикладати зусиль не довелося: постать за барною стійкою у вишневих джинсах, кремовому тренчі і з незрозумілим жмутом на голові до болю нагадувала мою подругу. Відібравши у неї довгоочікувану склянку з «Маргаритою», я повів її під руку до авто.

В салоні Герміона почала говорити незрозумілі речі. Я скинув все це на втому й алкоголь, а також відсутність у неї приятельок, з якими вона могла б це обговорити.

Підставлючи своє плече, я зловив мимовільну усмішку на обличчі подруги. Паралелі, які провів між сьогоденням і минулим, зворушували спогади. На мить подумав, чому не відповів їй «так» в цей же ж день, останній день червня, сім років тому.

Цю дату вона завжди відзначала в своєму календарі. Буваючи у неї вдома, я вдавав, що не помічаю жирне червоне коло, що обрамлювало «заповітне» число. Однак, незважаючи на те, що її серце було розбитим, Герміона любила театр і пристрасті. Навіть після відмови, кожного року в останній день червня, Герміона або зустрічалась зі мною особисто, або телефонувала з бажанням «з’ясувати стосунки». І після вирішальної репліки мало прозвучати моє «НІ», або в кращому випадку «НІ-ЗНАЙДИ-СОБІ-КРАЩОГО». Тоді чередували її слова: «Вибач, і забудь про нашу розмову». Передостання репліка Герміони завжди здавалась мені найкумеднішою. А заключні «НАДІЮСЬ-МИ-ЗАЛИШИМОСЯ-ДРУЗЯМИ» переконували мене в абсурдності всієї ситуації. Завершувався день однаково — в компанії самотності й алкоголю.

А я і зовсім забув про зустріч або дзвінок, забув про наші «з’ясовування стосунків». Мабуть, це тому, що я ніколи не заглядаю в календарі, та й взагалі маю розмите поняття часу, особливо якщо це стосується безбарвних сірих буднів чи монотонної роботи.

В двокімнатній квартирі стояв аромат самотньої жінки без особистого життя, з драмою і яоєм в голові. На спинці дивана одиноко лежала випрана й ідеально випрасувана шкільна форма з картатою міні-спідницею, схожа на костюм для косплею японської школярки. Неко-мімі й поккі лежали скрізь, навіть під подушками. Постери з яоєм, юрі, сьодзе і дзьосей у спальні замінювали шпалери. Вся приватна інформація Герміони обмежувалась в сімдесяти квадратних метрах в одному зі спальних районів.

Коли ж наступив ранок, вона попросила мене лишитись на ранкову каву, а потім на сніданок, тоді на прогулянку, а ще в кафе і на прем’єру довгоочікуваного фільму.

Звичайно, я відмовив. Попереду на мене чекали справи, а передусім хотілось вибачитись перед покинутою дівчиною за зіпсоване побачення.

Герміона не подала вигляду, що образилась. І тоді ж, ставлячи на плиту кавоварку, задала мені те саме заповітне питання, чим глибоко мене збентежила.

Пройшовшись поглядом календарем із пересувною стрічкою-поміткою, я зупинився біля червоного кола «заповітної дати». Помітка на стрічці стояла над числом 30. В ту ж мить подруга підійшла до календаря й пересунула стрічку, яка застигла на даті 31.

«Останній день червня… Так він сьогодні?» — промайнуло в голові разом з думкою про те, що варто мені хоча б інколи стежити за часом.

Герміона все ж заварила кави для нас обох. Ковтнувши двічі, повторила запитання.

Я підвівся, щоби вперше у житті скоротити між нами відстань відчуження. А замість відповіді ніжно й водночас чіпко обійняв її за плечі…

***

Після прочитання у мене з’явилось бажання побесідувати з автором збірки. Це був молодий чоловік, імя якого я завжди забувала. Поводився він спокійно і умиротворено, проте постійно на прийомі запитував, навіщо і за яких причин він перебуває в цих стінах. Що мені було відомо про нього: сирота; виховувався тіткою; в університеті вивчав право і соціологію; після отримання диплому— робота, а тоді — божевілля. Хвороба проявлялась поступово, та ніхто особливої уваги не приділяв цьому. Пам’ятаю, як його відвідував колега і студентський друг, котрий обнадійливо говорив: «Шизофренія — це ще не вирок!». І справді, хотілося б у це вірити.

При розмові з пацієнтом я намагалась вибити з нього якнайбільше інформації, проте він був небагатослівний. Вже проводжала його до палати, лише тоді набрався сміливості поділитись думками, наостанок сказавши:

Як гадаєте, я побачу Медді і Герміону найближчим часом?

Обдарувавши його привітною усмішкою, я відповіла:

Обов’язково.

І зачинила за ним двері, ще не усвідомлюючи, яке несподіване відкриття мені доведеться зробити.

Увечері після зміни, при розмові з подругою я дізналась, що обидві ці особи — Меделін Фортнесс і Герміона Раймонд— давно, уже як понад десять років, покинули цей світ.

За біографічними даними, сім’я Фортнесс була неповною: Медді втратила тата ще в ранньому дитинстві; до одинадцяти років єдиною опорою була матір, яка одного дня так і не повернулась додому, а в результаті пошуків стала зниклою безвісти. Опісля Меделін потрапила в дитячий будинок, адже бабуся не була спроможна доглядати онуку в звязку із погіршенням стану здоровя. Подальша історія Меделін достовірно невідома: ширились чутки, що вона померла від якоїсь інфекції, або постраждала від жорстокості вихователів.

Герміона Раймонд була однокласницею мого підопічного. Через рік після випуску зі школи вона потрапила в жахливу автокатастрофу і внаслідок тяжких травм загинула.

Ці факти доводять, що майже все, написане про них моїм пацієнтом — суцільна брехня і видумка. Просто нафантазована мрія розчарованого в житті чоловіка, який втратив найдорожче оточення. А dementia praecox — лише наслідок його відчаю.

Тієї ж ночі мій пацієнт помер уві сні. Причина — зупинка серця, більше нічого не було мені відомо. Кілька разів я прокручувала в голові нашу останню розмову, і сто разів подумки повторювала заключні її фрази.

На певний час я забула той дивний випадок. А зошит із мемуарами досі лежав у нижній полиці шафи, й неодмінно чекав того часу, коли про нього згадають.

Епілог

На мить хлопець завмер, учувши басистий голос Творця. Не відводячи погляду від степового ландшафту, він вперто намагався знайти у блаженних душах знайомі обличчя.

Я не хочу повертатися, Господи,— сказав новоприбулий.

Тоді лишайся, — відповіли за Бога ангели.

І, ступивши на райську землю, душа простягнула руки в обійми вічного світла.

Брама в Едем зачинилася.

Меню