РОЗДІЛ 1 Збори

Марійка збирала свої речі. Сьогодні з зв’язку з  тим, що тато з мамою поїхали у відрядження вона поживе  у бабусі цілісінький місяць! Так довго у бабусі дівчинка ще ніколи не була! Просто Марійка жила в Києві і відвідувала, крім шкільних занять ще й  багато гурточків. Саме тому більше ніж на тиждень у бабусі не залишалась. Дівчинка дуже любила свою бабусю із радістю обдумувала свою « подорож». Її бабусю звали пані Лариса і та мешкала в маленькому містечку Білій Церкві. Марійка обожнювала це місто, за його красу, тишу та загадковість.

Наша героїня вже зібрала свою новеньку валізу. Дівчинка сіла на своє ліжко. Вона настільки хотіла побачити бабусю, що почала збиратися за 2 години до виїзду. А впоралася дуже швидко і залишалося ще багато часу! Грати в настільні ігри на одного гравця – не хотілося….. Читати книжку – перечитала зверху донизу свою чималеньку домашню бібліотеку! Переглянути свій інстаграм – да і так знає що він заповнений лайками під її новою фоточкою.

Вирішила – помалювати. Марійка обожнювала малювати. Виводити пензликом рівненькі чи хвилясті лінії. Улюблена техніка – акварель. Вона така сама ніжна як і її характер . На своїх малюнках дівчинка відображувала свої почуття . От і зараз дівчинка почала малювати орхідею. Бо саме орхідея «говорила» про її радісні та несміливі почуття. Марійка так захопилася малюванням що геть не помітила, що мама зайшла до кімнати .

• Марійко! Марійко! Зібралася? Ти мене чуєш?

Дівчинка ніяк не відреагувала – настільки вона захопилася!Мама взяла в руки малюнок з орхідеєю:

• Ого! Гарно як і завжди! Чому ти мене не чуєш?
• Я просто дуже захопилася! Я навіть не помітила як ти зайшла, мамусю! – почала виправдовуватися дівчинка.
• Та я й не злюся. Просто вже час виїжджати. Бабуся напевно вже зачекалася!
• Так матусю, я вже готова до виїзду. Ось лише цуценя Тотошку візьму!
• Навіщо тобі ця іграшка? Ти ж в мене доросла. Вже таким не граєшся.
• Та, так. Аби краще спалося. Він мій друг.. Самого у нас вдома я його не залишу.

Марійка з мамою і татом вийшли і поїхали в дорогу. Щасливої  їм  дороги!

 

Розділ 2 Дорога та бабуся

Насправді від Києва до Білої Церкви було зовсім недовго їхати. Але Марійці здавалося , що  вона просиділа в машині вже більше десяти годин! Єдиною відрадою було те, що за вікном краєвиди змінювалися кожної хвилини! Із височенних  високоповерхівок  до маленьких затишних будиночків. Незабаром  машина в’їхала в Білу Церкву.. Люди поспішали у своїх справах  … Наша машина попроїжджала пару  вуличок і дівчинка почала впізнавати її улюблену клумбу біля якої дівчинка в дитинстві обожнювала гратися, майданчик де зустріла свою ПЕРШУ подругу… А ось  і будинок де жила її бабуся. Це був старенька «багатоетажка» з дев’ятьма поверхами , як говорила  Марійка . І саме старістю і загадковістю цей будинок подобався їй. Як я вже казала дівчинка обожнювала пригоди, загадковість і чари…

Дівчинка знала , що магія існує – і палко вірила, що чудеса трапляються лише з тими, хто здатен повірити в це.

Поки я вам тут розповідала наша героїня вже піднялася на п’ятий поверх до бабусі. Дзвонити в настінний дзвоник навіть не потрібно було! Бабуся миттєво відчинила двері , обняла онучку і поцілувала маму й тата в щічку! Батьки попрощалися з дівчинкою і швидко  поїхали у відрядження , бо вже трошки запізнювались на одну із запланованих зустрічей.

• Бабусю, я так за тобою скучила! Ти навіть собі не уявляєш! Я просто не могла всидіти на місці! Я дуже довго в тебе не гостювала! – поспіхом промовила дівчинка.
• Ну от тепер і погостюєш! Я також дуже сильно за тобою сумувала. Ходи поїси, ти напевно голодна з дороги! – і бабуся поспішила на кухню.
• Ні, ні, дякую! Я зовсім не голодна! – « Ох уж ці бабусі! Завжди хочуть когось покормити» і дівчинка посміхнулася. Але щоб не образити свою «ба» вголос сказала – Хіба що поп’ю чайочку!- і пішла до кухні.

Бабуся заварила найулюбленіший Марійчин чай – лісовий. Це був особливий вид чаю – його придумала сама бабуся! Він був зроблений із справжніх лісових ягід. Такого смачнючого чаю не заварював ніхто у світі! Вже був підвечірок…. Найзагадковіший час в Білій Церкві… Дівчинка вирішила лягти спати пораніше і миттєво заснула….

 

Розділ 3. ІСТОРІЯ МІСТА

 

Зранку Марійка встала як раніше! Так рано вона ще ніколи не вставала. А причиною було те, що дівчинка хотіла зробити бабусі сюрприз. Їй хотілося приготувати млинці. Дівчинка тишком – нишком зайшла до кухні і отетеріла… Бабуся стояла за плитою , а біля неї стояла напівзаповнена тарілка з млинцями! Дівчинка не знала й що казати, а її мила і дорогенька бабусечка  неначе почувши її думки сказала :

• От, соня! Вже прокинулась? Сідай , поснідаєш. Я тут млинці приготувала, думаю тобі сподобаються.

Марійка подумала : « Сюрприз не вдався…» і мовчки сіла за стіл.

• Ну що ти розкисла? Сьогодні я підготувала цілу « розважальну програму» – повідомила бабуся.
• Яку!? Дівчинка враз пожвавішала.
• Я подумала …. Ти їж їж не відволікайся. – наголосила бабуся. Так от мені здалося тобі було б цікаво дізнатися про Білу Церкву більше… Бо насправді це місто не таке й просте, як здається. Розповім тобі про нього, походимо цікавими закапелками. Ти ж в мене містична дівчинка! Обожнюєш таке…
• Давай бабусю, розповідай, що маєш.

І бабуся розповідала історію про Білу Церкву. Про те, хто такий був той Ярослав Мудрий, і що він заснував це місто. Про часи жалоби, і «золоті» часи для Білої Церкви. Про розквіт міста та часи війни. Про те, якою були володарі міста граф Браницькі і скільки вони вкладали в нього. Навіть показувала старовинні фотографії, де було зображена Біла Церква. На них місто було зовсім не впізнати, проте величі йому було не позичати. Історія родини Браницьких неймовірно зацікавила Марійку і бабуся не спинялась. Навіть знайшла фотографію на якій було зображено пані та пана Браницьких. Ох і до чого ж прекрасна була Олександра Браницька. А скількома таємницями оповито її ім’я! Ось взяти хоча б  таємницю народження пані Олександри!

-Бабусю, а чи є нащадки того роду Браницьких? Вони живі-здорові?  Зараз живуть в місті і шановані?

-Рід Браницьких не припинився, ві зміг вижити проти сумбурні часи. Проте  всі вони наче живуть за кордоном, але хто зна…

З бабусею вони розмовляли ще довго-довго. Вона неймовірно любила своє місто і багато що про нього знала. Тому Марійці було надзвичайно цікаво слухати і слухати розповідь про історію міста, в якому їй судилося провести своє літо.

 

Розділ ПРИВИД

Тут вікно «дитячої» прочинилось і до кімнати залетіла світла постать жінки. Вона плавно підлетіла до ліжка та спокійно поклала свою руку на ковдру при цьому примовляючи :
-Марійко, не бійся мене. Поглянь.. Поглянь на мене…
Дівчинка виглянула з-під ковдри. Їх здавалось, що вона спить, та все ж від цікавості вирішила спробувати торкнутись до «примари». Марійка чомусь вірувала, що через усіх примар можна з легкістю просунути руку. А біла постать не ворухнувшись мовчки спостерігала за Марійкою не відводячи своїх очей. Рука Марійки вже сама тягнулась до привида, проте враз доторкнувшись дівчинка навіть здушено скрикнула, оскільки не очікувала, що рука буде холодною і зовсім-зовсім «непроникною».  Значить, що привид не просто їй мариться, а він існує, та ще є живою істотою!

Мову наче відібрало і Марійка боязко поглянула на напівпрозору жінку, а та у відповідь лише посміхнулась.
-Ти можеш мене не боятись! Хіба ж я страшна?

-Ні, що ви! Мене просто дивує… Ем..Хто ви? І як вас звати?

-Я – Олександра! Моє прізвище – Браницька! – наче відлуння пролунав голос гості.
Дівчинка враз підхопилась. Сто думок майнуло в її чудовій, але ще напрочуд сповненій ідей, голові:»Невже ця мила жінка прийшла по  мою душу?!»

А примара, напевно прочитала її думки, оскільки відразу наче у відповідь пролунало:

• Я завітала до тебе, щоб саме тобі дещо показати. Ти полюбляєш танцювати?

І не дочекавшись відповіді, зробила помах руки і дівчинку обволік густий  туман. Туман був густий, але не вогкий і мерзенний, а такий, наче в приємних і не зрозумілих сновидіннях. Він, здавалось, був усюди і обіймав Марійку звідусіль. Скільки часу тривали ці дивні туманові обійми Марійка не знала, але коли туман почав розвіюватись дівчинка змогла огледітись навколо себе і з подивом впізнала знайому місцину. Вона була саме біля музичної школи.

– Як? Чому ми тут? – здавалось цим питань в її голові не має меж.  Голос зрадливо затремтів, і видав певну долю переляку.

– Я знаю, твоя бабуся тобі розповіла, що це мій зимовий палац. Саме тут сьогодні відбуватиметься визначна подія – бал! А я подумала, що тобі, як і кожній милій дівчинці хотілось би побувати на балові та відчути себе справжнісінькою принцесою з минулих століть.

– А хіба охоронець не побачить, що ви… примара…- дівчинка якось відчула недоречність того, останнього слова, але як саме означити, вона не знала. – ну що ви тут танцюватимите?

– Ні, бо не всі можуть нас бачити. Нас можуть бачити лише особливі….- з відповіді стало зрозуміло, що пані не сердиться. Навіть складалось враження, що має надзвичайно велике терпіння.

– Перепрошую, то ви сказали «нас»? А що вас тут багато, чи ви так до себе, пані, звертаєтесь?

-Нас, тому що «нас» багато! – Марійці здалось, що жінка навіть стиха засміялась.

-А які це «особливі»? – таки не вгавали її питання.

-Виростеш-дізнаєшся. – і пані Олександра враз потьмянішала. Марійка відчула навіть якийсь сором з того, що поставила незручне питання, а виявилось, що воно ще й засмутило пані.

Їх вже зовсім не було лячно, а навпаки, стало надзвичайно цікаво. Вона вже більше не хотіла гадати, чи це був сон, чи марення, чи це дійсно відбувалось в її, Марійчиному, реальному житті. І поки Марійка збиралась з думками, і з тим, як же ж буде зручно вийти з цього не досить зручного положення, графиня замисленно промовила:

-Марійко, ти знаєш, що в піжамах на бал не пускають? – пані знову посміхнулась, а от Марійка зрозуміла, що напевно цього разу бал пройде без неї, оскільки крім улюбленої, але все ж таки піжами, на Марійці зовсім нічого не було! Якби ж то можна було повернути додому, і залізти в свою шафу. Проте й там Марійка навряд чи  знайшла щось підходяще для світського балу, оскільки сучасна мода та стилі зовсім не передбачають те, що може з’явитись невідомо звідки привид і запросити провести вечір на балу. Дівчинка вже навіть із сумом глянула на пані, проте та ще посміхалась і вже підводила свою чарівну руку. Як виявляється не всім чарівникам потрібна чарівна паличка для того, щоб творити чаклунство. Ось майже непомітним помахом блідої руки скромна і улюблена піжамка перетворюється на прекрасну бальну сукню до підлоги. Синя, яскрава і неймовірна гарна. Про таку сукню дівчинка навіть і не мріяла! Марійчин  захопливий погляд спинився на пані Олександрі і знову ж вкотре за сьогодні Марійка зрозуміла, що перетворення потрібні були тільки їй, оскільки пані графиня вже була вдягнена в не менш чарівну сукню , що так їй пасувала.

РОЗДІЛ БАЛ

По невеликим сходам дві дівочі постаті піднялись до входу в музичну школа. Двері були замкнені. Невже графиня помиляється, чи переплутала?

Проте помах чарівної руки і замок миттєво зник.  Марійка просто навіть вже цього разу і не замислювалась , як це чаклунство відбувається. Вона чомусь зараз дивилась на загадкову прекрасну жінку. Настільки загадкову і зовсім –зовсім не схожу на всіх інших жінок, яких траплялись Марійці в реальному житті. Навіть не схожа на тих, про кого писалось в книгах. Графиня пояснювала свої дії чи вчинки тільки тоді, коли вважала це за потрібним, і робила все те, що вважала доцільним. Проте Марійку наразі це зовсім не дратувало, а зачаровувало. «Примари напевно дивні!»- пісумувала свої роздуми дівчинка, оскільки вже саме зараз заходила в музичну школу.

При вході стояла ошатно вбрана прекрасна але прозора панна,  яка посміхнувшись до новоприбулих запропонувала допомогу. І поки пані графиня щось саме уточнювала, дівчинка мала час придивитись і прислухатись. Вся школа здавалось оповита чарівними звуками вальсу, проте танцівників ніде не було видно. Пані графиня кивком дала зрозуміти Марійці, щоб та йшла поруч.   Гості почергово вклонялись пані графині і Марійці, що поряд йшла. На шляху їхнього просування вглиб коридору, гості розходились, утворюючи тим самим прохід. Олександра Брань=ицька в якийсь момент спинилась, рухнула обома руками і урочисто промовила: «На бал!». Тієї ж миті всі присутні привиди зникли, і пройшовши без зупинки по коридорчику вони обоє зайшли до прекрасної ошатної зали, залитої м’яким світлом. Деякі пари вже вальсували.  Галантні джентльмени обіймали і кружляли в танку своїх партнерш – неймовірно красивих жінок. Всі були такі живі і одночасно напівпрозорі. Пари духів. А  деякі відчайдухи-духи насмілювались танцювати аж під самою стелею! Видовище було просто неймовірне!  Мовчки споглядаючи на все це дійство перебувала в захваті від побаченого та почутого! До того ж сама графиня також не стояа осторонь, а закружляла в танку з якимось ошатно вбраним чоловіком, весь вигляд якого говорив про знатність його походження. «Певно сам граф Браницький!», – сяйнуло в думці. Марійка ще раз обвела поглядом залу. Всі пари танцювали, та й хіба можна було лишатись на місці? Проте погляд спинився на хлопчику, який також із цікавістю і захопленням споглядав на все це дійство. На один, який ледь вловимий момент, Марійці здалось, що хлопчик був менш блідий і менш прозорий, ніж інші присутні. Дівчинка встала і попрямувала до хлопчика, минаючи пари, що кружляли довкола.

-Привіт! – якось просто і невимушено сказала вона. Хлопчик підвів свої очі і так уважно почав розглядати Марійку, неначе не він був примарою, а сама Марійка!

-Доброї ночі! Ви сьогодні надзвичайно гарна!

Цей такий простий і водночас влучний комплімент змусив щічки Марійки запалахкотіти. Жоден хлопчик їй досі не робив компліменти.

-Дякую за ваші слова. Як вас звати?

– Мене звати Леонідом. Проте, я тут не зовсім в колі запрошених. Я – прибиральник.

-Як то «прибиральник»? Хіба може дитина бути прибиральником?

-Напевно ви вже помітили, що тут зібрались не зовсім люди? – і хлопчик посміхнувся. – Мій основний обов’язок, як прибиральника – після балу прибрати всі докази того, що відбувалось вночі, сліди того, що тут був я, і ви, і інші гості.

– А ви примара, як і інші?

– Не зовсім. Скоріше напівпримара. Вдень – я звичайнісінька собі примара, а от вночі – хлопчик!

Настінний годинник раптом перебив їх розмову, починаючи відбивати північ. До них підійшла пані Олександра. Ледь вловимий помах руки – і Марійка вмить опинилась в себе на ліжку. Дівчинка огледілась, а навколо нікого не було. Вона встала і підбігла до вікна. Не інакше як чарівний сон із видозміненим сюжетом Попелюшки! Проте ледь чутно, здалеку, нагадуючи шурхотіння осіннього листі пролунало :»Пробач, люба, що розлучила тебе з кавалером. Так треба. Завтра побачимось.»
Марійка повернулась до ліжка і під враженнями сьогоднішніх подій солодко заснула.

 

РОЗДІЛ МУЗИЧНА ШКОЛА

Марійка прокинулась, проте вставати з ліжка не хотілось. Трішки ранкової п’ятихвилинної ліні ще нікому не завадило. Потягуючись вона згадала ледь чутну обіцянку про сьогоднішній день і відразу настрій покращився. Спати не хотілось, та й валятись довго в ліжку – це не про Марійку.

-Бабусю, я прокинулась!

Бабусі ніде не було, а на кухонному столі лежала записка : «Привіт! Як би не хотілось провести з тобою час, проте директор магазину викликав мене терміново. Сьогодні до 8 вечора будеш вдома сама. Прийду з подарунками і поцілунками. Твоя Ба.»

Радісною цю новину звісно не назвеш, але ж повпливати на це Марійка ніяк не могла. Треба буде придумати, чим зайнятись.  І придумати як підняти собі настрій. Направляючись до ванної кімнати, Марійка помітила своє відображення в дзеркалі.  «Ну яка ж таки я симпатичненька!Мама говорить, що коли виросту – завоюю серця всіх принців галактики!  Певно, так усі мами своїм доням говорить! А моя ще й читає про всілякі там мотивації та підняття самооцінки, от і говорить, щоб підбадьорити. Та й не треба мені всі принци! І серця мені їх теж не треба. Що я з тими серцями робитиму?» І враз Марійка згадала про дивного напівхлопчика-напівпримару Леоніда. Цікаво звіно хто він? Хто його батьки?Як же ж він живе вдень? Він дуже веселий і гарний. І напевно цікавий співрозмовник. От би так сталось, що можна разом прогулятись чарівними вуличками цього загадкового міста, випити тепле какао  і розпитати про все-все! Як він став привидом? От ЯК? Тим часом вдягнута, прибрана і вже причесана Марійка прийшла на кухню, де нашвидкуруч запарила собі вівсянку. Проте банальна вівсянка, яку відверто не дуже полюбляла дівчинка, проте зі слів матусі була корисною і поживною, не могла відволікти від спогадів про неймовірний вчорашній вечір. Атмосфера минулого, ошатна зала, цей палац… Марійці захотілось побачити цей палац вдень, хоча вона усвідомлювала, що такої серпанку чарівності і загадковості зовсім не буде.

Поснідавши і прибравши за собою, Марійка взявши ключі, вийшла з квартири. На вулиці тепле літо і навряд чи бабуся хвилюватиметься наскільки по погоді вдягнулась дівчинка. Гуляти затишним містом було дуже комфортно. Навіть час, здавалось, застиг в самих білоцерківських будинках, деревах. На обличчях перехожих можна було прочитати заклопотаність їх важливими буденними справами, проте не було відвертої байдужості, яка іноді присутня в жителів мегаполісів.  Незабаром Марійка вже була біля школи. Як і очікувала марійка, школа виглядала зовсім не загадково, а навіть  звичайнісінько. Певно то все були чари пані графині. І все ж таки вона зважилась зайти до середини.  Тиха і непримітна ззовні, зсередини школа виявилась також скромною і непоказною. Проте звуки! Звуки линули звідусіль. Вони не були занадто голосними, чи різкими. Проте, відчувалось, що за кожними прочиненими дверима існує своя історія, своя казка, своє дійство.  Чулись звуки ніжної флейти, а десь там наспівувала смілива гітара. А ось чути благородну скрипку. ХА! А он звідти долинають звуки розвеселого баяна!

Тітонька вахтер. Яка помітила Марійку, щойно та зайшла спокійно спитала:

-Що подобається? Приходь до нас з 1 вересня – здавай екзамени і будеш навчатись.

В коридорі стояли зручні червоні крісла, на яких можна було присісти. Марійка, зручно вмостившись  ще деякий час провела, прислухаючись до чарівного світу музики в яких поринула в цій музичній школі.

РОЗДІЛ ЛЕОНІД

Зручне крісло, чарівні звуки  – Марійка  наразі перебувала в стані, напевно схожому на невагомість. І тут почувся чийсь шепіт тихий і спокійний.

-Пані Марійко! В мене чуєте? – дівчинка впізнала цей голос, то був Леонід.

-Так. Тільки мені не зовсім зручно, як ви мене панною називаєте. Давайте на «ти» перейдемо?

-Добре. І мені так зручніше буде! Хочеш  проведу для тебе екскурсію по Олександрії? Я готувався.

Марійка навіть не встигла промовити, як опинилась в парку. Можна було все сприймати, як сон, якби не дотики легкого вітерця.

-Ось цей парк побудував чоловік Олександри Браницької на честь неї.  Він прекрасний – великий і незвичайний. Раніше тут було дуже багато неймовірно гарних скульптур. Вони були справжньою окрасою парку. Взагалі парк «Олександрія» – найбільший дендропарк на Україні. Проте художня частина паркових влаштувань теж дуже красива. Чого варті лише Колонада «Луна», «Руїни», «Китайський місток»? А затишний острів «Марії»? А різного роду фонтани та водоспади?   Разом з галявинами та дібровою, ставками та річкою Рось вони утворюють чудовий незабутній парковий ансамбль, який є одним з найкращих не тільки в Україні, а у Європі. Взагалі історія не тільки твоєї…ой…сім’ї Браницьких дуже цікава.

-Я знаю, знаю! Моя бабуся мені про це розповідала! Тут взагалі навіть повітря інше – здається воно сплетене з подій, людей, історії. А в Києві мені не так подобається. Там того повітря не можна відчути. Все супермаркети. Торгові центра і безліч багатоповерхівок, що й неба не видно!

-Знаєш, ти напевно не цікавилась так сильно. Київ має свою величезну історію. Він відігравав надважливу роль у минулому та й зараз є однією з міст-перлин. Чого варта лише історія Києва періоду Київської Русі!  Слава перемог русичів на воротях Константинополя, перемоги хороброго Святослава, мудрість Ярослава. До речі, його донька Анна…

-Знаю-знаю! Була королевою Франції і вчила французів грамоти! А французькі монархи навіть присягали на Реймському Євангілії , яке привезла з собою Анна Ярославівна до Франції.

-От, бачиш. Певні факти із історії ти знаєш, але повір багато цікавинок лишається ще таємницями, які тільки чекають на їх відкриття.

Марійка з Леонідом проходили по Олександрії аж до самісінького вечора, спілкуючись, обмінюючись думками, слухаючи неймовірні історії, переповідані кимось і відкриваючи одне для одного секрети минулого.  Коли настав час, вони попрощались , проте домовились зустрітись ще.

А потім як завжди – рррраз,  і вона опинилась в музичній школі в зручному червоному кріслі . Леонід зник, а Марійка поспішила повернутись додому. Бабуся вже була вдома і готувала певно якісь смаколики, тому що аромат Марійка відчула ще навіть біля під’їзду. Вона згадала, що цього дня крім вівсяної каші, вона нічого не їла. Ото вже ж і поживна каша. Добре, що мама про це не дізнається, бо перепало б явно на горіхи.

Розділ Розмова

Марійчине літо тривало і незабаром мало скінчитись, чого так не хотіла дівчинка. Як говорилось в далекій ретро пісні, яку так полюбляла слухати її бабуся «Літо – це маленьке життя», але вперше за всі роки це життя було сповнене балами, ошатними сукнями минулих століть, спілкуванням із світськими дамами та кавалерами.  А чого варте лише усвідомлення того, що всі вони привиди? Звісно нікому вона про те не має казати, а то чого доброго подумають, що вона трохи «тойво».  Вдень Марійка цікавилась історією України в цілому, а також історією цікавих постатей, родів та міст. Виявляється стільки таємниць навколо, а вона раніше навіть не замислювалась над ними!
А в часи, коли хотілось відпочити, вони з бабусею влаштовували цікаві посиденьки, ходили на прогулянки , сиділи в затишних кафе та розмовляли про все на світі. Проте пки що ці питання лишались без відповідей.

Розмислюючи над всіма подіями, щол відбувались з Марійкою, вона все ж відчувала, що існують таки питання на які вона хотіла б знати відповідь. Зокрема чому в той день Леонід назвав її членом сім’ї Браницьких? А потім знітився та, наче бовкнув щось таємне, недозволене. А ще, вона чула, як проходила інколи повз інших привидів, вони перешіптуються називаючи її, Марійку, молодою графинею. Невже вона й справді якась титулована особа? Та яка ж неї графиня титулована? Тоді що це може означати? І чому, власне, саме до неї завітала пані графиня? Можливо, якщо задати ці питання саме сьогодні вона врешті решт отримає на них відповіді? І Марійка таки наважилась задати всі свої питання саме сьогодні.

Ввечері в призначений час до кімнати зайшла тендітна постать. Марійка впізнала  Олександру Браницьку. Вона настільки довго чекала на те, що може поставити запитання, а можливо навіть боялась, що якщо не спитає зараз, то вже не наважиться ніколи, що навіть не дочекавшись привітань почала задавати свої питання.

• Пані Браницька, чому мене називають нащадком вашого роду? А іноді, навіть молодою графинею! Чому ви з’являєтесь саме до мене? Ічого це все так заплутано і загадково?

Анітрохи не знітившись, пані графиня почала відповідати:

• Я не дуже хотіла відкривати всі таємниці, але схоже не вийде. Насправді…ти мій нащадок, моя пра-пра-пра і ще декілька «пра» внучка. А я з’являюсь саме до тебе, оскільки саме ти є доброю і милосердною дівчинкою. І ти віриш в чудеса. Ось для того, щоб і підтримати твою віру це все відбувається! Чудеса справжні, вони існують! Це і було моєю місією! Завтра вже по тебе приїдуть твої батьки і заберуть в Київ.
• А що ж тоді буде з вами? Якщо ж ви виконали свою місію, значить ви просто зникнете? – зі сльозами на очах запитала Марійка?
• Не зовсім та, моє сонечко! Я просто втрачу здатність ставати людиною-примарою Але я завжди лишатимусь тут, в Білій Церкві. І вже ні для кого не помітною буду спостерігати за цим містом. І за тобою, звісно, якщо будеш приїзджати в гості! – і вона так щиро, так ніжно посміхнулась.

Від почутої інформації, від тих емоцій, що сповнили її щире, добре, ніжне дитяче серце, сльози потекли з її очей. Вона міцно притислась до графині. Не відчувався простір, не відчувався час. А коли нарешті Марійка  відсунулась, побачила, що графиня ставала щомиті прозорішою, її обриси в повітрі танули і з очевидного силуету не лишається нічого. Скоро дівчинка лишилася в просторій кімнаті сама. Вона відчувала, що за цей недовгий час графиня стала для нею дуже особливою і близькою людиною. Несподівано Марійка почула голос графині «Я завжди буду з тобою в твоєму серці1». І лише тоді вона усвідомила, що так прекрасно, що в її житті з’явилась людина (чи примара), що підтримала її віру в чудеса, в їх реальність, і осяжність. А ще…Ще залишила зацікавленість історією.

Розділ ОСТАННІЙ

Наступного дня приїхали мама з татом по  Марійку і подарували їй величезну подарункову книгу «Графиня Олександра Василівна Браницька». Щастю дівчинки не було меж. Багато що змінилось з того часу в житті дівчинки, проте захоплення історією рідного краю так і лишилось  з нею. А ще часто навідуючись до Білої Церкви, Марійка полюбляла гуляти стежками «Олександрії», іноді сідаючи відпочивати на лавочках.

Цю історію про дівчинку і про графиню Браницьку написала я, Марійка. З власних вражень, і для того щоб кожен з вас, хто її прочитав і  досі вірив у дива – не втрачав у них віри.  Адже вони й справді існують!