Був ясний сонячний день. Я чимчикував стежкою додому від свого друга Ромки, як зненацька зі мною порівнявся великий чорний кіт. «Привіт тобі, Чінгіз! Де тебе бовтає весь день?» – перепитав я. У відповідь почув лише тупіт котячих лап і ми понеслися до хвіртки нашого заміського будиночка разом.

***

Цей дивовижний кіт з’явився в нашій сім’ї два з половиною роки тому. Під Новий Рік на мене чекав особливий подарунок: тато приніс крихітне кошеня. Він був такий маленькій, що довелося організувати вдома справжні «котячі ясла». Наше кошеня зростало швидко і ставало все сильнішим.

Кошеня пізнавало світ і, сидячі на підвіконні, спостерігало за метушнею на вулиці. Йому кортіло війти назовні, він часто намагався прошмигнути крізь вхідні двері. Інстинкти підказували кошеняті, що його місце на природі.

Наш Чінгіз (саме так ми назвали кошеня) ріс справжнім мисливцем. Він полював на все: іграшки, капці, наші руки та ноги, навіть на своє відображення у дзеркалі. І, звичайно, на власний хвіст – як без нього! І от, коли всі ми вже були на межі (всі в його укусах та подряпинах) – почалось літо.

Літні канікули! Яка метушня піднялась у квартирі! Чінгіз із зацікавленістю спостерігав за нашими грандіозними зборами у літню мандрівку. Чомусь батьки, і, навіть, я, вирішили, що нам необхідно взяти з собою буквально ВСЕ. Але це ВСЕ ніяк не вміщалося в машину. В результаті коту це набридло, та він спокійнісінько заснув у переносці.

Прокинувся котяка лише на місці. Озирнувся навколо — все, що його оточувало, було йому незнайоме. Вхідні двері були відкриті, а за ними був чарівний вишневий сад, залитий сонячним світлом. Його здивувала величезна кількість звуків: всілякі дзижчання, скрипи, пищання на різних тонах, гомін пташок та гучний шелест листя. Це було так несхоже на звичний Чінгізу Київ.

Він обережно вийшов на ганок. Але, вочевидь, був наляканий, тож я взяв його на руки. Поруч зі своїм хазяїном, кіт відчув себе у безпеці. Досить скоро кіт дещо заспокоївся, та я залишив його на галявинці серед ароматів трав і квітів.

Звичайно ж, він загубився в першу же ніч серед лабіринтів кущів. Ми довго безуспішно шукали його. Першу свою ніч на природі він провів на вулиці просто неба, а на ранок повернувся дуже зголоднілий й трошки наляканий.

Вранці я прокинувся першим. Ще напівсонний я пішов у кухню, налити молока і захопив із собою кошик з пиріжками (поки мама не бачить). На вулиці роса виблискувала на листочках – як же було гарно! Чінгіз спав далеко у кущах, згорнувшись клубочком. Звук тільки-но відкритої вхідної двері він вловив з іншого куточка галявини.

Я взяв свою улюблену книгу Толкіна «Гобіт» та усівся читати за сніданком в альтанці. Раптом із кущів вискочив Чінга. Я замилувався їм: чорне, мокре від роси, хутро, китички на кінцях вух, яскраво жовті очі, великі лапи. Який же він гарний!

– Чінгіз! – заволав я. Щасливий кіт скочив на стіл. Він так радів знову бачити мене, що ледь не перекинув склянку з молоком. Я від радощів, що він знайшовся, хотів збудити батьків, але передумав – все ж було занадто рано. Чінгізу я дав свіжої курки.

День добіг половини. Батьки були відсутні по своїм справам. Чінгіз блукав садом, а я спостерігав за ним з дерева. Судячи з усього, коту здавалося, що немає нічого кращого у світі за цей сад і галявину.

Наступного ранку Чінгіз прокинувся пізно. Він спустився сходинками. Вікно на кухні було відчинене і кіт вискочив крізь нього. Погода на вулиці була так собі: ледь накрапував дощ. Чінгіз прокрався під парканчиком і побіг гуляти, а я покотився за ним на велосипеді. Скоро дощик ущух і небо розвиднілося. Старий сусід вивів на луг козеняток пастися. Чінгіз зацікавився і сів поруч з дідусем, спостерігаючи за козенятами. Найменше козеня підбігло до нашого кота і намагалося лизнути йому носа. Але Чінга не дався. Це було дуже кумедно. Потім кіт відволікся і кудись утік, а козенята побігли слідом, проте дідусь їх зупинив.

Цілі дні поспіль Чінгіз вештався околицями села. Перезнайомився з усіма сусідами та їх тваринками. Він навчився полювати й лазити деревами. До речі, спочатку він падав з дерев, наче мішок з картоплею.

***

Так от, добігли ми до хвіртки, швидко повечеряли та побігли на другий поверх. Я глянув на годинник – він показував 21.00. Вже був час спати. Чінгіз також звик, що я лягаю у цей час. Він примостився на моїй подушці, а я – поруч. Кіт лизнув мене в обличчя і заснув. Так, Чінгіз із дитинства полюбляв спати в мене на подушці, і ця звичка досі в нього збереглась.

Я обійняв свого маленького друга з великим серцем, і також міцно заснув.