Смовський Максим

 Матусенька

 

З дитинства щиро вірив я,

 Що найдорожче – це сім’я.

 Що є на світі доброта,

 Порядність,чесність, теплота.

 Цього мене навчила ненька –

 Така безцінна і рідненька,

 Така до болю дорога,

 Красива, люба і свята.

 Які б проблеми не спіткали ,

 Я за порадою – до мами.

Бо хто ж іще, малюк, в житті

 Віддасть останнє все тобі?

 Це перш за все твоя матуся,

 За неї я щодня молюся.

 Я переконаний в цей час:

 Матусі всі живуть для нас!
 

Віршована казка про любов до матусі

 Я, як завжди, зробив уроки,

 Почистив зубки, в ліжко ліг

 Й, недочитавши казку дивну,

Мене сон-дрімка переміг.

 Неначе я вже десь у лісі,

 Навколо тиша та краса,

 І біля мене враз взялося

 Маленьке сіре зайченя.

 Воно заплакало, бо маму

 Давно згубило у ліску,

Мене благало відшукати

 Його матусю золоту.

Я взяв його собі на руці,

 За пазуху потім сховав,

 І лісом я ходив до ночі,

 Матусю зайчика шукав.

 Тоді почули шарудіння,

 Я придивився – у сільце

 Потрапила матуся зайця.

 Не міг я вимовить й слівце,

 Коли побачив, як зайчатко

 До мами ніжно пригорнувсь,

 А я тим часом швидко-швидко

 Капкану страшного позбувсь.

 Узяв зайчиху-маму в руки,

 Там лапка зломана була,

 Перев’язав , полегшив муки,

І мама ніби ожила.

 Вони з малесеньким обнялись,

 Мені подякували враз,

 За лапки ніжненько побрались

 І зникли в лісі. – В добрий час…

 Звичайно, був це лише сон,

 Та я збагнув одне:

 Що без любові матерів,

 І звір не проживе.

 

Три матусі

Що в житті найкраще

 Бог дає нам, діти?

Неньку-Україну

 Наймилішу в світі.

 А ще Божу Мати,

 Що нас захищає,

А ще – рідну неньку,

Що оберігає.

Скільки ночей, діти,

Мати недоспала,

Донечці й синочку

Пісеньки співала.

Якщо в неї вдома

Діти не плаксиві,

Отоді й матусі

На землі щасливі.

Уклоніться низько своїм матерям,

Що віддають серце й душу дітлахам,

Бо в житті ми діти,

Поки на землі

Ще живуть безцінні

Наші матері.

 

Таткові на фронт

 Ранок. Тиша. Мама спить,

Світлом повна хата,

За столом синок сидить,

Пише лист до тата.

 

 Таточку, скоріше повертайся,

 Я тебе чекаю як ніхто,

 Будем разом довго гомоніти,

 На рибалку сходимо, в кіно.

 Не важливо! Головне – щоб разом,

 Я встаю і думаю про це.

 А тепер, татусь, чомусь так часто

 Згадую дитинство золоте.

 Коли я – маленька ще дитина,

 Коли поруч була мама й ти,

Ти пробач свого такого сина,

 Що навіює тобі сумні думки.

 Просто хочу, щоб любов синівська

 Тебе , тато, берегла в бою.

 Все життя тобі я буду вдячний

 За підтримку і любов твою…

 

  На пероні зустрічали тата,

 Вийшов – ніби він і ніби й ні,

 Додалася сивина завзята,

 Він змінився, звісно, на війні.

 

Ми з матусею його обняли міцно,

 Він нас разом якось пригорнув,

 В той момент , не із книжок, наочно,

Я велику істину збагнув:

 

Що батьки – то є найбільша цінність,

Що війна- найгірша із істот,

 І що тато мій – людина справжня,

 Захисник Вкраїни, Патріот.

   

22.06.2017 р.

 

Ода Матері в часи Голодомору

 Прекрасна наша Україна:

 Луги, степи, поля, гаї,

 Родючі землі, небо синє,

 Дніпра співочі береги.

 І люди – чесні , працьовиті,

 Душею добрі, не лихі,

 Де ще народ такий є в світі,

 Що не скоряється біді?!

 . . .

 Давно се діялось, давно,

 Вкраїна наша потерпала

 Від голоду, який тоді

 Радянська влада влаштувала.

Бо працьовитий наш народ,

 Якби його не обкрадали

 І все з комір не забирали,

 Міг процвітати й мирно жить...

 . . .

 В одній хатині

 Край села

 Жила вдовиця

 Молода.

 Діток у неї аж чотири:

 Дві донечки і два сини,

 Слухняні, добрі, чемні, милі,

 Допомогали чим могли.

 Та ось настав в країні голод:

Усі бідують, їсти просять,

 І день за днем з хатів вкраїнських

 Померлих на возах вивозять.

 Це що – війна на Україні,

 Що так бідує наш народ,

 Той, що козацького є роду,

 Той, що душею – патріот?!

 Ні, не війна, чому ж матуся

 Не може діток прокормить,

 Як їй вдові без чоловіка,

 Без хліба і зерна прожить?

 Десь корінець їм роздобуде,

 Десь, може, бурячка знайде,

 Навколо – українські люди,

 Але в самих в хатах гуде.

 

 Ранок. Сонечко встає,

 Малеча вбігає

 І Матусю дорогу

 Зі слізьми благає:

- Матусю, хлібця хоч шматок,

 А чи може юшки?

- Бог нам , діточки, послав

 Супчик із петрушки.

 Діти радо повсідались,

 Ложечки побрали,

 Наче той делікатес

З ложечок сьорбали.

 З’їли теплого і все ж

 На душі в них радість,

 Та й побігли у сінник

 З іграшками гратись.

 На завтра вранці встали дітки

 І ті, що меншенькі були,

 Всі до матусі (ще роздіті)

 Тягнуть долонечки свої.

- Матусю,рідна, а сніданок

 Сьогодні буде в нас чи ні?!

 Матуся очі відвертає,

 Що відповісти дітворі?

 З думками трохи враз зібралась,

 Сльозинки витерла з очей:

- Я, дітки, зараз, ви чекайте,-

 Й попрямувала до дверей…

 Уже давно минувся ранок,

 Обід пройшов, на дворі –ніч,

 Почули діти , що на ґанок

Прийшла матуся. Звісна річ

Щось принесла в торбинці їм,

 Своїм зайчаточкам малим.

 Зайшла… і погляд відвела.

- Я , дітки, всіх вас підвела…

 І тихо стала на коліна,

 Молилась Матері Святій:

- Хай краще перша я загину,

 Як вижити в борні такій?

   Найстарша донечка тихенько

 Малечу в ліжко відвела,

 До матері звернулась ніжно,

 Її за рученьки взяла.

- Не плач, рідненька, ми всі знаєм,

Що ти півсвіту обійшла,-

 І ніжно-ніжно , як в дитинстві,

 Матусю кріпко ж обняла.

- По холоду ходили, Мамо,

 Усе село Ви обійшли,

 Намерзлися…За мене й діток

 Життя Ви точно б віддали.

 …

 Вона до раночку молилась,

 Під ранок спатоньки пішла,

 У ліжку вже перехрестилась,

 І в хаті тиша залягла.

 Одразу сон наснився неньці,

Вона неначе ще дитя…

 Неначе бігає, гуляє,

 Коса у неї золота.

 А потім стала дівувати,

 Зустріла Петруся затім…

 А ось вона вже стала «мати»,

 Є власний дім і лад у нім.

 Неначе в полі вдвох працюють,

 І жито…жито навкруги,

Хоча не перший день з Петрусем,

 Але неначе голубки.

 Усе разом для діток роблять,

 На полі дбають про врожай,

 Гармонія в сімї , порядок,

 Родина гарна, так і знай.

 В селі усі їх поважають,

 Бо працьовиті, не скупі,

 Що можуть , те і заробляють,

 З людьми ще й діляться вони.

 Й така була в той час щаслива,

 Аж посміхнулася у сні,

 Не згадувала те, що сива,

 І що Петрусь в сирій землі.

 І снився хліб і снились діти,

 Неначе вже дорослі всі,

 І не бідують, усі ситі,

 Працюють на своїй землі…

 Знов посміхнулася і бачить –

 Попереду Господь стоїть,

 До неї руки простягає,

 Вона ж мов ластівка летить…

 …

 На ранок діти повставали

 Й одразу матінку шукать…

 А старша донечка сказала:

- Не треба маму турбувать…

 Вона стомилася за вчора,

 Тепер для всіх вас – мама я,

 Ця дітвора – мала і квола-

 Навіки стала сирота.

На цьому прикладі родини,

 Лиш однієї з багатьох,

 Показано, як жили тяжко

 Вдовині діти уп’ятьох .

 Ми молимось , щоб більш ніколи

 Не знала голоду земля,

 Щоб у достатку і свободі

 Жила вкраїнськая сімя .

 Але завжди щоб пам’ятали

 Про той Голодомор страшний ,

 Щоб кожну крихту цінували,

 Щоб на столі був хліб святий.

 Щоб ми не тільки в листопаді

 Частенько згадували тих,

 Хто у голодній світлій хаті

Моливсь за діточок своїх.

Щоб ми ще раз вклонились ненькам,

 Які у час такий страшний

 Для своїх діток добували

 Сніданок справді золотий.

 Щоб для всіх нас слова ці кляті

 Були не просто так слова,

Щоб ми душею відчували:

Голодомор – тяжка струна

 У біографії Вкраїни…

 Ми пам’ятати це повинні,

 Щоб більш ніколи і ніде

 Голодувань не знали люди,

 Життя ж людське вовік святе.