Коробська Анастасія

 

 15 років

смт.Петропавлівка

Дніпропетровської обл.

 

Тіні життя

У полі сонце тихо шелестить,

Тримаючи проміння у полоні,

Неначе дівчини душа кричить, 

Ховаючись у темноті холодній.

Розвіє холодом буття неначе,

Про що не думали й не знали  ми.

Та все одно, теплим дощем заплаче,

 Хмарина, що на небі голубім.

Осіннім сонцем запалає місто,

Багряним листям вкриється лісок,

 Життя у місячному сяйві промениться

Надія все ж у тінях ходить знов.

Вони темніють з часом ще стрімкіше,

У сірі тіні уплітається любов.

Лише у серці сонце так іскриться,

Немов роса барвиться у траві.

Коли хурделиця на вулиці мете,

 А на щоці солоні сльози ллються,

І хочеться кричати  нам про це.

І вистачить нам  духу, щоб вернутись,

Поглянути  в минуле,   зупинитись,

Життя й надію визволить з тіней.

Постать з колін, щосили відродитись

Заради майбуття дітей.

 

***

Загуркотить вчорашнім днем минуле,

І сонце не блисне в ранковий час,

 І роси, що у полі, немов муки,

Зберуться у одну краплину враз.

І сльози, що застигли, немов море

Хвилюють  у країні всі серця,

Лише зігріє вітерець, що з моря,

Що пахне  волею й надією буття.

Стежини, що протоптані улітку,

Засипле  взимку снігопад.

Але надія -  квітка майбуття,

Розквітне і зимою повсякчас.

І усміхнеться небо нам барвисто,

Розквітне в полі чистім золотом життя.

І чорноземи ,що хвилюють місто,

Обіймуть нас, немов своє дитя.

В майбутнім часі завтрашнього дня

Ми знаєм, що любов до України

Запалить  кожного  серця!

 

***

Я  і ти - пов'язані думками, красою української душі

І золотистими стежками, і полями, що йдуть дорогами у нашому житті.

Сердечною жагою, прагнучи на волю, мов голуб білий, в небо я злечу,

Немов серцями зв'язані в неволі, це я і ти - ми дві живі душі.

Хоча і проростаєш ти травою,а я - бутонами у щирості своїй,

Ми не розірвемось  ніколи, ми назавжди залишимось в житті.

Хоча і буду я за сотні кілометрів, ти будеш кликати мене у відчутті,

І поклик цей, неначе сіллю в рани, болітиме мені, а ще й тобі.

Хоча ходжу я по тобі роками - та все одно ти стала матір'ю мені,

Раніше, ще нічого я не знала , а ніж лежати в колоссі твоїм

І відчувати запахи чудові, і неба незліченний краєвид,

І сонце, що промінням у долоні, осяює нам стежки чарівні.

Описують тебе, як долю, ту дівчину, у сукні неземній,

Що вкрита синьо-жовтими квітками, зеленими листочками в стеблі.

Ти йдеш роками і віками, співаючи прекраснії пісні.

Весь світ говорить твоїми думками, і думаємо ними ми усі.

Ти розмовляєш, наче соловейко, встаєш, мов жайворонок вранці по весні,

Ти розквітаєш квіткою натхнення,тобі присвячуються пісні та вірші.

Тебе ідуть в дорогу захищати, а ти даруєш мудрості усім,

Хоча і не старієш ти роками, а молодієш тілом ти своїм.

Розкішне те волосся, що полями, блакитне небо, що в очах твоїх

Заради тебе кров ми проливаєм, за тебе - помираємо усі.

Ми знаємо, що будеш  завжди з нами  у мудрості та розумі своїм.

 

Військовий лікар

 

Вони знайшли час, який довго шукали, хоча  на нього й  не нарікали,

Просто сказали: «Іди - но сюди!» Він відповів: « Дозволь, Вам туди»

“ Так ”,- мовив я, не думавши довго, і хто б його знав, якби так невгамовно

Очі відкрив я у цей білий світ і дякував Богу за теплий привіт...

Потім почув сильний гомін знайомих і зрозумів - не в Раю я, не вдома,

Просто мій ангел, що був на плечі, на вухо сказав: «Іди і живи!»

Глянув на руки - екран монітору, що рахував ритми серця мої.

Радість закралася до серця мого, кров ще пульсує у жилах руки.

Отже, живий я, не в вогнищі мору, дякувать Богу, я ще на землі,

Скільки зроблю для свого я народу, скільки врятую чужих я життів.

Тільки от жаль, що помер мій знайомий, може, лежить він на смертнім одрі?

Ні! Помирати йому не дозволю, де ж дівся ангел його на плечі?

Та, якщо так, стану я охоронцем, ангелом нині в його я душі!

Я до палати біжу дуже скоро : «Він у якій?» - «Он, у восьмій, туди!»

Люди ідуть, лікарі коридором, а я біжу, хоч не знаю куди.

Їхні обличчя я згадую згодом: сиві, змарнілі, немов й не живі,

Але я біг, так, я біг коридором, може  й наплутав тоді поверхи.

Ось я прибіг, зрозумів лише згодом, то була восьма... в лікарні тоді...

Відчинив двері, дивлюся, знайомий, і медсестра обробля скальпелі:

 «Тут операція. Вийдіть. Надовго»,- це були тяжкі для мене часи.

Й доки чекав я його в коридорі, Схід я згадав, де ми разом були,

Разом від'їхали з рідного дому, разом сиділи в окопі самі,

Разом втікали у дев'ять зі школи, разом в садах крали яблука ми...

Я тут живий і сиджу в коридорі, а в нього немає нікого в житті.

Ось медсестра: «Ну, живий ваш знайомий! Ось його куля була у нозі».

Я так зрадів із цієї нагоди, плеснув в долоні, обійняв лікарів.

Я підійшов, він лежав нерухомий, лиш монітор віщував, що живий.

Взяв його руку - та тепла, мов вогник, значить, залишиться ще на землі...

Тут медсестра: «Вийдіть же, він ще хворий», я відійшов, але все ж у душі

Знав, що я став охоронцем, в мене з'явилось крило на плечі.

Я врятував сотні поранених, досі не знаю: я ангел чи ні,

Бо це не просто так, буть охоронцем - це живі душі у твоїй руці.

 

Акровірш

Слава Україні – Героям Слава!

 

Сьогоднішнє  минуле - у майбутнє спішить за покликом душі.

Лелека в небі – щастям муки  летіти хоче уві сні.

А, може, то реальність чи уява, така прекрасна й моторошна мить,

В газетах пишуть - думати не треба, а  думати нам треба, хоч колись.

А, взагалі, ми можемо змінити все, чого захочуть всі.

Україно, живи  й  квітни навіки, і будемо ми жить у вічності.

Коротше долі - стежками широкими йдемо у вічність, вдалечінь...

Радіти можна і сьогодні, а не дивитись у майбутнє поколінь,

А кожна доля - світом мандрувати , ходити можна у майбутні дні,

Їх хочеться роками не втрачати  надію у майбутньому житті.

Навіки ми залишимось з думками, і можна буде якось говорить,

І сонечко засяє за горами, де сонця промінь із небес блищить.

Герої знають: жити із віками залишилось у полі, в тишині,

Елегію  напишуть із роками, щоб пам ятати спогади гіркі

Речитативом, наче із роками, із  повені  вода кричить:

-О, Господи, врятуй країну нашу, для того, щоб змогли у ній ми  жить.

 Я спробую із часом все змінити, аби жили ми  завжди в мирі і добрі.

Можливо, можемо й не зрозуміти, як щастя нам кричить в прийдешні дні.

Силкуючи останнюю надію, ми витиснемо горе із пісень,

Лікуючи нам розуми такії, квітками вселиться у щастя день.

А, може, ми розселимось у світі, у вічності години, дні...

Важливо знати те, що ми є вільнії, для того щоб радіти у житті.

А знаємо ми те, що Україна завжди нас буде берегти й любить.