Іванцюк Квіта

15 років

м. Івано-Франківськ

 

Давай побудем востаннє відверті…

Востаннє просочись мені у легені

Краще, ніж яблуневий цвіт,

Ти підеш – а тобою пахнутиме весь світ.

 

***

В тому то і є людська біда,

Проблема всього покоління:

Зневажать, де оголена душа,

І не соромиться оголеного тіла.

 

В тому то і є загальне лихо,

Теперішня трагедія людська:

Не бачить далі свого лику,

Зате всередині байдужість, пустота.

 

В тому  сучасності печаль,

І молодий паскудний гріх:

Нам не сховать брудних бажань,

І в нашій фальші тоне світ.

 

Нам не втаїти власної гидоти

За шармом посмішок дурних.

Оце і є теперішня турбота –

Майбутніх геніїв німих.

 

***

Назви мені хоча б ту дату,

Коли все раптом обірвалось,

Коли злетіли з плечиків страхи,

І душу мою оголив.

 

Коли так ніжно, ненароком,

Навчив кохати безтурботно, 

Коли твоєю правдою я стала,

Хоча сама того не знала.

 

Назви мені хоча б ту ніч,

Що пальцями торкалась мрій.

Коли висіла у повітрі кава,

А  часу так нам бракувало.

 

І як тепер чужими стати?

І кілометрам нас віддати,

Коли знайшли нарешті спокій,

Коли цінуєм кожен дотик? 

 

Та ти відпустиш свою правду,

А я – відвагу і розраду.

Тепер пакуй в валізи біль,

І йди, мовчки, без слів.

 

***

Мене твій вересневий холод 

Гріє дорогами додому,

І гріють твої фото,

На яких ти щасливий не зі мною.

 

Мене гріє, що тобі добре з нею,

Що тримаєш її за талію,

І я вже в цьому не бачу трагедії,

Бо цей рік я в стані апатії.

 

Я чула вже стільки щирих «кохаю»

Від знайомих й не дуже осіб,

Та стати теплішим, ніж твій холод,

Так ніхто і не зміг.