Майковська Катерина

 

  КАЛИНОВА ДОЛЯ УКРАЇНИ

 

І

   Гуртуймося, братове-українці!

 

В.Шовкошитний

 

 Калинові грона, мов намисто, червоніють пломенем живим.

 

У зеленім калиновім листі я любив ховатися малим.

 

Я сидів і бачив синє небо крізь густий шатер рясних гілок.

 

Думав я: невже то так і треба, що вплітають ягідки в вінок.

 

Чом дівчата люблять ягід блискіт, чому в коси квіточки плетуть?

  

Прикрашають шийки у намиста і калину дівчиною звуть?

 

У народних думах чом співають про калину кетяги рясні?

 

Чом про неї так багато знають: і казки, й легенди, і пісні…

 

  Я побіг мерщій додому в хату – там бабуся, наче на святки,

  

Наліпила пиріжків багато із начинкою з калини пиріжки.

 

  Я, малий, спитався у бабуньки, чим калина так їй дорога.

  

І взяла бабуся у долоньки кетяг калинового тепла:

 

 «Це, дитино, серденька краплинка, в ній гірка бринить людська сльоза,

  

В ягідки печальній намистинці є і щастя, і недоль гроза,

  

бо калина – врода то дівоча, кров козацька й хоругов колор.

 

  Калинове гроно, якщо хочеш, – символ єдності із наших молитов.

 

Наш народ – то сильні щедрі люди, що гуртом, як гроно золоте.

 

Якщо разом завжди так і будуть, то відстоять все своє – святе.

 

 Лиш у єдності живе велика сила, лиш разом у дружному гурті,

  

Щоб ніяке горе не скосило, будем відбуватись у житті…»

  

Вже пройшли роки і так далеко відлетіли дні, як був малим,

 

 наче закурликані лелеки, понеслись і не вернуться в дім.

  

Усього було в житті багато: і пригод, і радості, і зла…

 

  Та вертає пам’ять мене в хату, де моя бабусенька жила,

 

Де пекла ті пиріжки й калину пригортала ніжно до чола,

 

 про громаду щиру і єдину в моє серце істину несла.

 

     ТАКА ІСТОРІЯ

 

ІІ

 

  Я вчу історію мого народу – в сльозах і очі, і моя душа.

  

Чому так часто українську вроду продати хочуть злому за гроша?

 

  І не цінуються державнії закони, і ради сотні літ вже не дадуть?

 

Порушують з усіх сторін кордони й неволю скрізь для нас усе кують.

 

То убивають – гублять чисті душі, то голодом пекельним нас гноблять.

 

То шляхта, то австрійці, то чинуші мою Вкраїну ділять – аж не сплять?!

 

Нема такої волі та закону, щоб жити мирно на своїй землі,

 

Лише доводять наш народ до скону не так чужі, як все частіш свої.

  

Моя Вкраїна – золота країна – це Ельдорадо для усіх хапуг.

 

  А в українця тоскно гнеться спина, бо опинились в ранзі тільки слуг.

  

І цвіту нашого по всьому світу – в чужих кутках шукаємо тепла.

 

Хоча земля така – радіти й жити, аби лиш доля кращою була.

  

Що нам робити? Як крізь терни в світло пробитись Україні до зірок?

 

  Коли ж наступить в Україні літо, відступиться недоля та злий рок?

  

Кого питаю? Я того не знаю. Надія лиш на Бога та людей.

 

  У Бога мудрості усім я нам благаю, в історії – для перемог ідей.

 

 Я вчу історію… та плакати не буду. Сльозам не вірить жодна сторона.

  

Я вчу історію, щоб вибились ми в люди, бо Україна в нас всього одна.

 

 

ЗАКЛИК

  

(Замість епілогу)

 

 ІІІ

  

Козаки, козачки й козачата… Хоч кажуть: «шароварщина» у вас.

  

То кажуть ті, хто навіть в чисте свято в душі тримає камінь про запас.

  

А ми ж бо знаєм, дуже добре знаєм: то Україна наша у піснях.

 

  У вишиванках та вінках гуляєм, і бачимо лиш волю в чистих снах.

  

Було багато й буде ще багато. Проте, де правда, там із нами Бог.

 

  Чи в будень, чи у найсвятіше свято – чекаємо ми долю на порог.

 

Прийди до нас, красуне, Доле-Доле. Збери усю громаду за столом.

 

І хай нарешті до мого народу уклониться удача аж чолом.

 

Я вірю, вірю! Я живу й надіюсь! І знаю точно: за добром… права.

 

  Гуртуймося, Братове-Українці, поки Вкраїна наша ще жива!