Майстренко Софія

 Солдате

 

Ти чуєш мене, солдате?
Ти чуєш мене чи ні?
Тебе увесь люд має знати, 
І шанувати ці дні 

Ти чуєш мене, країно?
А ну, ти скажи голосніше. 
Солдат стає на коліна,
І кулі вбивають тишу 

Безпомічний ти, солдате,
Вони ж життя не шанують. 
Душа в них така горбата, 
Вони, як вовки, полюють 

Солдате! Наш сину, батьку, 
Я знаю, ти зможеш, встанеш 
Солдате! Мій брате, мій дядьку, 
Ти щастя усім дістанеш 

Але що то є, мій друже?
В крові усе небо втопилось. 
Проте я бажаю дуже, 
Щоб серце чекать не втомилось 

Солдате... Ти стій за матір!
Ти стій за свою Батьківщину, 
Щоб тебе змогла обійняти 
Власна твоя дитина.

 

Сповідь

 

Спитайте в мене, скільки часу 
Пройшло відтоді, як хворію, 
І не на грип (так було часто), 
А через те, що шаленію 

І плачу я не просто так, 
У мене завжди є причина. 
У кожного: свій власний смак 
І я лише проста людина. 

Мого життя тепер частина 
Така прекрасна і красива, 
Така м’яка, немов тканина, 
Я ж більшого і не просила 

Чому мій сон – твоє лиш царство 
І серце моє – твоя власність. 
Для мене справжнє ти багатство, 
Моє життя, наснага й ясність.

 

Балада про берізку

 

Колись давно, десь чотирнадцять років, 
Поміж ставків й колючих сірих дротів 
Старенький дід берізку посадив собі, 
Бо було сумно тій старій особі 

Берізка та росла, росла красива, 
Та не сподобалися йому вільні ниви. 
Тож роки два з берези тій появі, 
Він насаджав дерева по уяві 

Купив він дуба-красеня до саду 
І декілька дерев для болю-зради, 
Берізка пішла в тінь, а він — до дуба, 
Та все ж для неї зрада була груба 

Та років вже пройшло ну, десь тринадцять, 
А він все садить й садить дерев двадцять 
Та серед раю, зелені і неба, 
Берізка дуба покохала (тобто тебе) 

 

- Кохати тебе буду до нестями! 
Благаю, діду, тільки не до ями! 

 

І не рубай коріння, я благаю, 
Бо серце дерев'яне знов кохає. 

Почув це дід і подививсь на дуба: 
— Чому берізка є тобі не люба? 
А та береза, з чого почалося, 
Розкинула по саду все волосся 

Й гілки свої до дуба вона тягне, 
І кожен раз торкнутись вона прагне. 
Сережки знов спадають все до лавки: 
— Коли у мене заживуть усі ці ранки? 

Чому така негожа до кохання? 
Й чому не чує він мої прохання? 
Чому я закохалася у дуба? 
Чекати знову мені дроворуба. 

 

  Мораль була проста, неначе слово, 
У кого на душі завжди є голо, 

 

Залишиться тепер маленьким дубом, 
Тож не кохайте дуба, мої любі.

 

 

Самотній перон

 

Мовчання. Тепер назавжди 
І ріки, в крові оповиті, 
З перону ідуть поїзди, 
Та колії десь не омиті 

Там крик, тільки там, у крайнеба, 
Та очі мої не бачать.
Солдате... Молюсь про тебе, 
Бо кулі по сонцю скачуть. 

 

  Де сльози, де піт, де кров, 
Де біль по колінах не б‘є, 
Де час не зупинить любов, 
Там час на кохання є. 

Вони - серед поля, але… 
Чому так на серці огидно? 
Де милість до них, Боже, де?
Бо їх не чекають злидні?! 

Мовчання. Самотній перон. 
І холод життя мого, 
На пальцях застигне їх кров-- 
Ціна для життя твого.

 

 …

 

 Бо ще кохаю

 

Його кохати дуже важко. 
Та і миритись з цим є тяжко, 
Адже збираюсь це терпіти, 
хоч і несила вже любити. 

Як пташка, буду я літати, 
На небі зорі малювати. 
Мені так важко буть без тебе. 
Я не шкодую зовсім себе. 

Хоч на душі мені погано, 
І світло гасне в ній зарано, 
Я божеволію від цього 
О Боже! Як же жить без нього? 

Як дихати, коли навкруг так млосно? 
Моє терпіння скоро лусне! 
Його нема… І це жахає. 
Вмираю я, бо ще кохаю.