Коробська Анастасія

Гідність

 

То що таке Гідність?- У бою устояти чи на противагу оточенню стать?

 

І всі земні сили на себе прийняти, здійняти чоло, волю честі віддать?

 

Прийняти для себе бажання рішуче, в словеснім бою емоційно згорать.

 

І навіть, як в серці палає пекуче, з холодним чуттям все до себе прийнять.

 

Віддать перевагу добротному ділу, у іншій людині добро воскрешать.

 

І навіть, якщо помилилась країна, - всі сили на краще для зміни подать.

 

Прийнять допомогу без докорів злісних, за неї подяку від серця сказать.

 

А чом не зробити приємне людині, і просто усмішки у світ дарувать.

 

Ту Гідність, як силу у слові тримати, і ним в саму ціль все про себе сказать.

 

І розум людський до небес величати, у скромнім порядку душі научать.

 

У силі знать міру емоції кратність, в тяжкую годину до вогнища стать.

 

І вміти розумно ним керувати, в опалі чуттів язика притримать.

 

Останнє, про що я б хотіла сказать, що Гідність усім у житті треба мать.

 

Її не у силі, а в серці тримать, як совість буття ні за що не втрачать.

 

Коловорот життя

 

Нащо життя нам дано Богом, навіщо проживаєм ми,

 

Якщо його втрачаєш згодом, та все ж лишаємось у нім.

 

А скільки втрати та негоди, а як же йдуть тоді роки?

 

Ми проживаємо погоду, переживаємо дощі,

 

І навіть грози, що так часто у нас трапляються в житті.

 

Ми, мов дерева, що весною, мов з квітки паростки малі.

 

Беззахисні, маленькі зроду, та все ж сміливі у душі.

 

Нам віють вітри у обличчя, в садах співають нам птахи,

 

І вже ми сонечком зігріті, щасливими роблять нас «батьки».

 

Ми розквітаємо з кожним роком, проходимо життя уроки.

 

У білі квіти, наче морем, вкриваємося з ніг до голови.

 

І вже коріння наше згодом стає міцнішим у землі.

 

Стаєм сильніші з кожним кроком, мудрішими стаєм в житті.

 

І вже до нас надходить холод , і зимно нам стає в душі.

 

Жовтіє листя, входить в пору, та все ж дарує нам плоди.

 

І вже сумніше там надворі, ще менше сонця назорі.

 

Багрянцем вкрите голе поле, коріння в землю йде тоді.

 

Нас покидають ті, хто може, не світить сонце на порі.

 

І відвернулася погода, і відлетіли вже птахи….

 

А ти лиш руки простягаєш. Куди йдете, куди ви всі?

 

І залишаєшся, напевно, самотнім ти у цім житті.

 

Та це не все найгірше в тебе: найгірші ще зимові дні.

 

Коли усі навкруг веселі, щасливі в радісній порі.

 

А ти стоїш, укрита небом, у білий плід, немов в імлі.

 

А сивина спадає з неба, як білі коси з висоти.

 

І згадуєш весняний ранок, пригадуються літні дні.

 

А хуртовини дмуть із неба думки похмуріші…

 

Де ж ти подівся, ти ж із неба дивився сонцю в промінці?

 

І хоч тебе немає з нами, але ж прийдуть погожі дні,

 

І на тім місці після тебе зросте нове життя з землі.

 

Маленька гілочка від тебе, то твої діточки малі.

 

Такі беззахисні, маленькі, та все ж сміливі у душі.

 

* * *

 

Берімось краще до роботи, змагаймось за нове життя,

 

Давайте плакать від любові, давай сміятися щодня.

 

Залишилось лишень узяти надію, віру та любов

 

І чесність у душі прийняти, аби відкрити серце знов.

 

Щоб розтопить теплом кайдани, увіковічитись добром,

 

Аби затихли наші рани, аби війни не бив оков.

 

Самі кайдани не спадуть, для цього треба щось втрачать.

 

І тільки чеснії всі душі їх зможуть разом розірвать.

 

Не можна одному бороться, то лиш на лихо напороться.

 

Для нас це стимул лиш тоді, коли ми знаєм, що праві.

 

В біду себе не дай узяти, на долю марно й нарікати,

 

Бо ми будуємо самі своє життя у вільнім дні.

 

І будем це ми пам’ятати, країну рідну захищати.

 

За неї зможем постояти і молодецькеє життя віддати.

 

Нащо нам сльози та повага, коли повинна буть відвага,

 

Аби було нам вороття в минуле та сучасне дня.

 

Лиш сльози, страйки та ридання не викличуть у нас бажання.

 

Душі лиш вічне поривання, до перемоги закликання.

 

Повинні сильні бути ми, щоб не приходилось іти

 

Куди?... Таке ж саме питання у серця … вічне віршування…

 

Лиш не повинні сумувать і тихо у кутку ридать.

 

Себе у руки лиш узявши, на ноги зможеш легко встать.

 

Не треба нам скорботно плакать, не треба більше сумувать.

 

Нам треба радістю кохати, холодним серце залишать

 

Не брать ніколи зброю в руки, вже краще квітів назбирать

 

Віддати їх коханій в руки чи матері подарувать.

 

Війні не треба панувати, кайдан не треба більш кувать.

 

А треба серце тепле мати, людину рідну обіймать.

 

Скажу я вам лише одне : ви збережіть ім’я своє.

 

Не будьте підлими у слові, лиш розкривайтесь в любові.

 

Буденне щастя в майбутті

 

- Ти знаєш, доню, в чім життя причина, у чім її незгода й покарання?

 

У чім її буденна вічна віра, у чім її веселість та бажання?

 

- Не знаю, мамо, може, в поколінні людей від давніх до сучасних.

 

- Неправда, доню, це всього в корінні еволюційних тугодумів .

 

- А, може, в віродумії їх сила, в злитті релігій чи народів крилах?

 

- Та ні, дитино, це лиш в розумінні, у вмінні почуття ховати,

 

Міняти на обличчі міміку людині, щоб кривді друзями не стати.

 

- Так, може, в простоті усе змінити, не ставити із себе марнотратця,

 

А просто жити, жити як хотіти і вірити в буденне вічне щастя.

 

То, може, це і є наш сенс в суспільстві любов’ю щастя обійняти,

 

А не єхидно бачити у фільтрі змарнілі душі і на вдачу грати?

 

- То правда, доню, то життєва карта. Лише питання, як зіграєш ти.

 

А чи постанеш на шляху мов мавпа, а чи достойно пройдеш всі стежки.

 

А, може, ти у простоті бажання зіграєш вдало у своїм житті,

 

А, може, подаруєш процвітання калинового цвіту на землі.

 

О це і є закладено у спадок, залишено у серці та душі,

 

Про це напише не один нащадок, бо це буденне щастя в майбутті.