Кузьмич Данило

 

Дивись у небо,
Дивись угору вдень і вночі,
І вбачиш таємниці,
Які ламають всі ворожії мечі,

Дивись у небо,
Дивись на місяць, сонце, зорі,
І зрозумієш - 
Думки твої стають прозорі.

Дивись у небо,
У нього, наче в дзеркало, дивись,
Душа летітиме -
Й піднімишся увись.

Дивись у небо,
Дивися - і не більш.
Я, дивлячись у темне небо,
Закінчую писать цей вірш. 

 

***

 

У тебе є і голова, й душа.
У тебе цілі ноги й руки.
У тебе у спині нема ножа.
Тобі у спину не стріляють луки.

 

І ти у хаті затишній своїй,
У тебе прихисток і є сім'я,
Є вірні друзі й вороги пихаті.
У тебе врешті-решт є я.

Усе це маючи, ти плачеш знов?
Тобі на це ще вистачає часу?
Що гірше є, ти досі не збагнеш?
Виходить, сіру масу ти складеш.

І раз ти це не в силах зрозуміть,
Губитимеш усе, що в тебе є,
І тут не треба ворожить:
Х
то стогнеіснувати припиняє.

 

***

 

Він йшов і не жалів ні ніг, ні рук,
І скаржитись на долю він не став,
І твердли кулаки його, як бук,
Ішов і хрестик у руці стискав...

І слово лиш одне у голові - "сім'я"
А він ішов, не зупинявся...
"Хто прихистить їх, як не я!?"
Він зупинився. Автомат розклався.

Тікати більше сенсу він не бачив,
Бо постріли позаду залунали,
Відчув він подихи гарячі,
Вони його, як зайця гнали...

Він перекинув пряжку за плече,
Приціливсь і натиснув на гачок.
І вже у двох гаряча кров тече,
Немає жалю. Звузився зрачок.

Їх більше, а патронів вже на дні,
Все попливло, побігло, потемніло,
А очі, що горіли, як вогні,
Разом із небом почорніли.

Ішов і був ще дуже молодим,
Ішов дорогою, яка нас всіх чека',
Ішов, і був із Ним...
Він йшов, тепер він не тікав... 

 

***

 

Усе із часом заживає,
Всі рани шрамами стають,
Але не забувай, це час, і він вбиває,
А шрами знать про себе ще дадуть.

Але я зараз не про тіло,
Легка метафора - не більш,
Про душу зараз я, це зрозуміло,
Я їй присвячую цей вірш.

А рани гнить не залишай,
Якщо загоїння ти їхнього бажаєш,
Гординю ти свою не спокушай,
Бо так у полум’я ти масла підливаєш.

Не вздумай, друже, ти мовчать,
Кричи і клич на допомогу,
Якщо до тебе медики не мчать,
То віднайдеш ти сам дорогу.

Повір, так стане легше на душі,
У крові колір зовсім не двоякий,
Не бійся тягара, його лиши,
А як мовчиш, то не чекай подяки. 

 

***

 

Я йшов все далі й далі,
Я йшов і сил не шкодував,
Я не зважав на кроки всі невдалі,
І долю я свою кував.

Я йшов по найсірішій вулиці у світі
Я слухав найчорніший в світі рок,
І одяг мій - у світі найзручніший кітель,
І мав найбільше найогидніших думок.

Я міг би слухати тебе, натомість,
Але, як бачиш вже - не склалось,
Від тих думок втрачав свідомість,
Щось чорне, мабуть, сталось...