Ковтун Анастасія

До нації

Навіщо країні націю мати,
Навіщо державі притулку шукати,
Навіщо же нам будувать Україну,
Довірити нашу любиму країну?
Давайте же, друзі, шукати довіри
 У кожного жителя нашій родини.
Вставайте же, люде,
Вставайте з коліна,
Ми сильная нація, сильна журбина.
Повернемо ж, люде,
Яскраві перлини 
Нашої любої України.
Вічної пам'яті всім тим, хто не зміг.
Доробимо справи наших коліг.
Будуємо націю нашій країні,
 Збудуємо щастя своїй Батьківщині, 
Нехай протидіє нам лихо з нещастям,  
Ми зможемо встати з колін!
 А той, хто проявить зневагу Вітчизні,
Навіки зостане один.

До України

 

Моя Вітчизна-Україна,
Країна жовтого пшона,
Її озер я не забуду
Немов без вичерпного дна.
Я пам'ятаю перші кроки
До материних ніжних рук ,
Яка завжди мене учила

 

Любити всіх людей навкруг.
І я люблю свою Вітчизну,
Її хмаринки голубі,
Плакучі верби над ставочком,
Й світанки різних кольорів…

***
Я пам'ятаю рідні стіни,
Свою хатинку у гаю,
Де все дзвенить, немов дзвіночки,
Цвіте квітами по лану.

Моя матуся, рідна ненька,
Скажи, навіщо я росту ?
Я так хотіла залишитись

 

 Серед квітчатого долу.

Я бачу промінь у віконці,
Через багато довгих літ,
Уже давно не сходить сонце
У рідній хаті у селі…

 

***
Далеко сонечко сідає,
Воно мене завжди питає:
«Скажи, навіщо ти збираєш
Оті квітучі первоцвіти,
Але бур‘ян ти обминаєш?»

 

І я йому відповідаю:
«
Завжди бувало, є і буде:
Трапляються нам різні люди.
Вони бувають злі і добрі, 
Як первоцвіти кольорові.

Ми залишаєм тих, хто зрадив,

 

Нам з нами йти не по шляху.
Шукаєм тих, хто нам по духу,

 

Тримаєм міцно їх за руку,

 

Щоб з ними бути по життю.»
***
Коли ти спросиш в чоловіка;
«Чого її ти покохав
Відклаже він словами віку:
«В її очах я заблукав…»
А очі - дзеркало душі?
І, дійсно, може й правду кажуть,
Бо де ти зміг би ще побачить 
Краплини з озера в душі.
А очі видадуть усе:
І негаразди, мрії, щастя,
І те, як покохав того,
Хто лиш приніс тобі нещастя.

Мамо

 

    Мамо! Рідна моя людино!
Ти ізмалечку поряд зі мною.
Про це знає кожна дитина,
Я пишаюся завжди тобою.

Нас навчаєш в житті ти завжди. 
Вчиш по совісті, чесно жити 
І прощаєш всі наші неправди.
Ні, не можу тебе не любити...

Сміх твій, мамо, як намистинки,
Що нанизані сріблом чистим.
Я люблю твої очі-смішинки,
Які сяють вогнем променистим.

Щиро люблю тебе я, рідненька.
Ти у мене- справжня подруга.
Зоре ясна, горличко-ненько,
Не страшна мені навіть недуга...
Ти для мене, матусе, - молитва, 
Моя сповідь, печаль і незрада.
Ти-журавка моя блакитна,
Я завжди тебе бачити рада.

Не забуду тебе та люблю я,
Зазираючи в очі блакитні.
І на усмішку ніжну чатую,
Теплі руки стискаю привітно.

 

***
Далеко сонечко сідає,
Воно мене завжди питає:
«Скажи, навіщо ти збираєш
Оті квітучі первоцвіти,
Але бур‘ян ти обминаєш?»

 

І я йому відповідаю:
«
Завжди бувало, є і буде:
Трапляються нам різні люди.
Вони бувають злі і добрі, 
Як первоцвіти кольорові.

Ми залишаєм тих, хто зрадив,

 

Нам з нами йти не по шляху.
Шукаєм тих, хто нам по духу,

 

Тримаєм міцно їх за руку,

Щоб з ними бути по життю.»
***
Коли ти спросиш в чоловіка;
«Чого її ти покохав
Відклаже він словами віку:
«В її очах я заблукав…»
А очі - дзеркало душі?
І, дійсно, може й правду кажуть,
Бо де ти зміг би ще побачить 
Краплини з озера в душі.
А очі видадуть усе:
І негаразди, мрії, щастя,
І те, як покохав того,
Хто лиш приніс тобі нещастя.


Мамо

 

    Мамо! Рідна моя людино!
Ти ізмалечку поряд зі мною.
Про це знає кожна дитина,
Я пишаюся завжди тобою.

Нас навчаєш в житті ти завжди. 
Вчиш по совісті, чесно жити 
І прощаєш всі наші неправди.
Ні, не можу тебе не любити...

Сміх твій, мамо, як намистинки,
Що нанизані сріблом чистим.
Я люблю твої очі-смішинки,
Які сяють вогнем променистим.

Щиро люблю тебе я, рідненька.
Ти у мене- справжня подруга.
Зоре ясна, горличко-ненько,
Не страшна мені навіть недуга...
Ти для мене, матусе, - молитва, 
Моя сповідь, печаль і незрада.
Ти-журавка моя блакитна,
Я завжди тебе бачити рада.

Не забуду тебе та люблю я,
Зазираючи в очі блакитні.
І на усмішку ніжну чатую,
Теплі руки стискаю привітно.