Моісєєнко Вероніка

 

До Ліни Костенко

 

Коли збирається уся родина,

 Тоді щасливою стає людина.

У кріслі мій дідусь регоче,

 Бо читає «Кольорові миші» Ліни охоче.

 Бабуся з мамою сидять вишивають

 І пісні з «Марусі Чурай» співають.

 Про долю, про хлопців усе щось міркують,

 Згадують Ліни Марусю й сумують.

 Сумують, бо доля її нещаслива -

 Полюбила Гриця дівка чорноброва,

 полюбила всім серцем, усією душею,

 а він не з нею, чомусь не з нею.

 І я захотіла цей твір прочитати,

 Про долю Марусі більше пізнати.

 Я прочитала, багато що знаю

 І пісні Марусині завжди співаю,

 Бо пісня – то серце велике дівоче,

 Воно любові й ніжності хоче!

 Матуся вже з братом читають Шевченка,

 А я все читаю твори Ліни Костенко.

 Читаю і дякую їй за розмову,

За сповідь душі ту чарівну, чудову.

 

Що таке щастя

 

Що таке щастя? Задумалась я.

Щастя для мене – щаслива сімя,

 Гарна робота, яка до душі,

 Добрі й веселі друзі усі.

 Щастя – це лагідна посмішка мами,

 Щастя – це день починати з піснями,

 Це радість, турбота, велике натхнення,

 Це спокій і тиша, це мир сьогодення.

 Щастя, коли повертаюсь додому

 І бачу обличчя бабусі без втоми,

 Це ніжна розмова мого дідуся…

 Щастя – коли разом родина уся,

Коли Україна вільна, квітуча,

Деревами й квітами завжди пахуча,

І сонце привітне, і поле зелене,

 І райдуга в небі – ось щастя для мене!

   

 Моя Україна

 

Україно! Люба моя ненько!

 Як же можна не любить тебе?!

 Полонила ти моє серденько,

 І любов моя до тебе все росте.

 Як же можна не любить ці трави,

 Що росою вкрились на зорі?!

 Як же можна не любить світанки,

 Що приносять день новий тобі?!

 Синє небо і поля родючі,

 Шум річок бурхливих, дзвін струмків,

 Квіточки яскраві та пахучі,

Як же можна не любить цей спів?!

Маниш ти природою своєю,

 Величчю душі батьків, дідів.

Знай, повік я буду лиш твоєю,

 Не покину я твоїх країв.

 Україно! Люба моя ненько!

 Як же можна не любить тебе?!

 Полонила ти моє серденько,

 І любов моя до тебе все росте.

 

Сон мого дитинства

 

Сниться мені, що квітки я збираю,

Зелені лани і стежки йдуть до гаю,

Що моя Україна - ромашкове поле,

 Безмежні степи, а квітів тут – море!

У моєму сні - сонце в блакиті,

Визирає тихенько й сміється щомиті,

 А білі хмарки по небу пливуть,

Де поле квітує – там бджоли гудуть.

 І бачу я мир на Вкраїні моїй,

 Ніхто і ніщо не загрожує їй.

 А люди веселі й щасливі усі,

 Не знають ні горя, ні сліз, ні біди.

І більше ніхто незалежність мою

 Не міг зруйнувати у страшнім бою,

 А мама діждалась сина додому

 Здорового, щасливого й без утоми.

 У цьому сні – я неначе в раю!

 Такою я бачу країну свою!

 Такою ж квітучою, сильною, вольною,

Як сон мій дитячий, такою ж чарівною!

 

 Моя маленька батьківщина

 

Моя маленька батьківщина

 Десь там , в долині степовій,

 Її кохаю я безмежно

Й народ, що проживає в ній.

 «Моя маленька батьківщино!» -

Завжди це лине у душі,

 Вона є серденька частина,

 Я їй присвячую вірші.

 Вірші, поеми, прозу й казки

 І ще незлічені листки оповідань,

 Бо рідна батьківщина – муза,

Скарбниця безкінечних знань.

Моя маленька батьківщина

 Є джерелом фольклорного життя,

Тут колискова пісня лине,

Тут виросла і народилась я.

Тут відчувала рідная земля

Мої маленькі ніжні кроки,

Тут ще малям пізнала я

Життєвий простір і уроки…

І знаю я, що в пам'яті моїй

Збережуться ці спогади, ці казки,

І скарб життєвих ніжних мрій,

І ніжність мамина, і ласка.