Головецька Софія

 1. Філософська лірика

 

Ліричний вірш.

 Дитя природи

 Присвячується справжній дружбі

 Хто ти, незнайомко?

 Раптово так прийшла в моє життя…

 Ти та, що вміє тонко

 Занотувати пісню солов’я!

 

Ти кликала мене у снах

 І крізь відчинене віконце

 Залетіла в оселю, наче птах,

 Прямуючи назустріч сонцю.

 

Якась ти зовсім неземна

 І бачиш подих Часу,

 Боїшся, що залишишся одна

Посеред пустого класу.

 

Та є десь біля тебе

Споріднена душа,

Живе у серці в мене,

Чекає твого дзвінка.

 

Як два струмки, що злилися в річку,

Так наші долі несподівано зійшлись…

Ти нагадала яскраву стрічку,

А я нитки, що в ній сплелись.

 

Тепер я знаю, хто ти:

 Дитя природи, що у місячній воді купалось.

 Ми разом йдемо до мети:

Творити щастя, що би там не сталось!

 

Шумить і піниться море конвалій,

Ми сидимо, накрившись ковдрами весни,

Збираємо зі спогадів гербарій,

 Який прикріпимо до білої стіни…

 

Підемо в ліс ми на гостину,

Почуємо історії дубів,

Що стали тут не першу днину

І не скоряться попелу віків!

 

Я зазирну у лабіринт твоїх очей,

Мабуть, там можна загубитись,

Причаїлася у них журба людей,

Які не хочуть помилитись.

 

 

Інколи дивні твої метаморфози:

Натхненно так летиш у даль,

А потім ллєш сльози,

Бо крильця обпекла, на жаль…

Та що тут дивного? Це життя,

В якому нерозлучні радість і смуток,

А ти метеликом кружля

Над полем чистих незабудок.

 

Колись розправимо ми свої крила.

А біль сховає злу гримасу,

Бо знаємо, що таке волі сила,

Бо наша дружба не підвладна Часу!

 

2. Громадянська лірика.

 

Ліричний вірш.

Мій любий солдате

 

Мій любий солдате, мій юний солдате!

Ти ще молодий,а довелось обирати,

Чи бути вдома, у сімейному колі,

Куштувати делікатеси, сміятись доволі?

Чи піти на криваве поле,

Де ніхто щастя не знав – лише горе…

Захищати рідну Батьківщину,

До кінця, до останнього, до загину…

 

Мій любий солдате, мій юний солдате,

Ти ще молодий і не хочеш вмирати,

Але в Господа молиш не за свою долю,

Ти просиш за рідних, близьких та України волю!

Там ти самотня билина у полі,

А серце не може терпіти того болю,

Пам’ятай: тут є ліки від усіх твоїх ран –

Це щирі люди, котрі знають твій світлий план!

 

Мій любий солдате, мій юний солдате,

Ти ще молодий і хочеш багато пізнати.

Хочеш спробувати це життя на смак.

Все буде, не втрачай надії аж ніяк!

Знай! Щит нашої любові з тобою,

Вся Україна стоїть за твоєю спиною!

Будь сильним і мужнім, не бійся ніякого мору

І що б не було – завжди лети вгору!

 

 

3. Філософська лірика.

 

Ліричний вірш.

Послання від Музи

 

Що важливіше за життя,

Дароване Богом просто так?

Не треба вже ні сліз, ні каяття,

Коли відчуєш смак

 

Гірких невдач, солодких перемог.

Зроби у невідомість крок!

Нехай вирують сотні тривог,

Та все ж це краще, ніж купа нудних казок.

 

Хто сказав, що легко йти проти вітру,

Тримаючи в серці вогник надії,

Скуштуєш дьогтю кілька літрів,

Але не зраджуй мрії!

 

 

Коли йдеш – дивись вперед!

Туди, де сяють зорі,

Де ллється щастя мед,

Залиш думки печальні, хворі…

 

Не ховай талант у темному підвалі,

Не консервуй душу в старенькій банці,

Життя має дві сторони медалі,

Тому не створюй бурі в склянці!

 

Нарешті підкорив вершину,

Позаду залишивши сумнівів кайдани,

Минув страхів долину,

І зажили сердечні рани…

 

 

4. Філософська лірика

 

Ліричний вірш.

Хто я?

 

Хто я і що тут роблю?

Загубила реальність, мабуть, сплю.

Де мій світ? Земля втекла з-під ніг,

Нарешті я переступлю оманливий поріг

 

І засіяю на вищому рівні,

Набридли історії сухі й манірні.

« Ще трохи, потерпи», - каже внутрішній голос.

Не можу, мене затягує в тенета Фобос

 

 

Благаю, як мале дитя:

Дайте надію на нове життя,

Заберіть мене у свій тихий рай,

Де не обдурить жоден шахрай,

 

Бо немає шляхів туди,

Де на дні серця заховані скарби.

Та я, з маленькою надією в руках,

Шукаю щастя наяву, не в снах!

 

 

5. Філософська лірика.

 

Ліричний вірш.

Вона

 

Осінній холод. Мертва тиша.

Лиш сильний вітер на шматочки душу рве,

І в кволім серці сіра миша

Наскрізь чорну діру гризе.

 

З неба лив потік води,

Лиш у дощі вона ховала свої сльози:

Гіркі, печальні сльози зради.

Навік зів’яли у її душі мімози.

 

Не вщухала ні на мить буря жорстока,

Все далі й далі несла її від берегів,

І лила ріки сліз красуня кароока.

Вона сама в океані сумних днів…

 

Душа терпіти не могла, рвалася на волю,

Все тіло від мук почало нити.

«О Господи! Спаси мене,

Бо вже несила жити!»

 

Шумно в транспорті, хтось гучно розмовляє,

На ній легка й біла одежинка,

Вже час виходити, та ангел не пускає:

«Ти зачекай, це не твоя зупинка!»

 

Аж ось і світло, і звичний день,

Вона, немов той фенікс, з праху ожила…

Пройшло відтоді вже чимало літ,

Та ні сльозинки дівчина не пролила!

 

Ніяка буря не скорила, вогонь не обпалив,

Вона дістала силу й піднялась з колін!

Тепер мелодія життя має новий мотив,

У минулому зникли залишки руїн…