Батюжевська Анастасія

***

 

 

 

Я не знаю, не знаю, не знаю,

 

Що майбутнє в собі принесе.

 

Але все ж таки я сподіваюсь,

 

Що мене цей світ не ковтне.

 

Що собою лишуся назавжди

 

 Де б у світі я не була.

 

 І що доля та милосердна,

 

 Що мене у цей світ завела.

 

 Я так хочу, так прагну… свободи.

 

 Свободи слів, думок, почуттів.

 

 Я пила б її як тую воду,

 

Що тече з гірських верховин.

 

Я так хочу, так мрію про щастя,

 

Про добро, про відвагу й любов.

 

Я так хочу щоб люди всміхались

 

Щоранку, щодень знов і знов.

 

Ми не знаєм… Не дано нам знати,

 

 Що майбутнє в собі принесе.

 

І ми можемо лиш сподіватись,

 

Що нас цей світ не ковтне.

 

 

 

***

 

 

 

Чому?

 

 

 

Чому я так тебе кохаю?

 

Чому пишу оці рядки?

 

Чому аж серце завмирає,

 

Коли побачу в далені?

 

Чому почну я вся палати,

 

Коли почую голос твій?

 

 

«Чому я так тебе кохаю?»

 

Де відповідь знайти мені?

 

В мій бік ніколи ти не глянеш:

 

І втямила я це давно.

 

 Чому ж шукаю свою долю

 

В очах твоїх усе одно?

 

Я знаю те, що ми не пара.

 

І це на зможу я змінить.

 

Чому ж усе одно кохаю

 

Не знаю як це пояснить…

 

 
***

 

 

 

Люблю я ті прекрасні миті,

 

Коли візьму до рук перо

 

І на папері відтворити

 

Я можу те, що вже було.

 

Чи розказати те, що буде

 

Можливо років через сто:

 

Для слів немає часових кордонів

 

Вони були, є й будуть

 

Знов і знов.

 

Словато музики звучання,

 

Краса ланів, степів, гаїв.

 

Словато відзвуки кохання

 

І сліз невпинний тихий плин

 

Словато є надія й горе,

 

Словато радість і печаль.

 

Для слів немає жодного кордону

 

Вони все плинуть вище

 

В даль і в даль.

 

 

 

***

 

 

 

Твоєю зброєю є слово

 

 Й цього тобі вже не змінить.

 

 Хоч як не намагайся,

 

 Та не зможеш

 

 Картин як ті художники творить.

 

 Мечем вільно орудуючи

 

 У бій не поведеш.

 

І хоч зі зброї тільки слово,

 

Та ним ти цілий світ спасеш:

 

Уявою майструючи

 

 Ти створюєш світи,

 

 Надію всім даруючи,

 

 Виводячи з нудьги.

 

Без слова твого вічності

 

 Усе лиш попіл у тлін,

 

 Але з талантом слова

 

 Вже не існує лих.

 

 Ти дивної натури зректися не спіши,

 

 Бо в кожного є магія

 

 Свій власний склад душі.

 

 

 

***

 

 

 

Я дивлюся на синеє море,

 

 Що вирує й піниться навкруг

 

 І шукаю я свою долю,

 

Щоб пізнати у чому ж суть.

 

А море піниться, гра-виграває

 

І від цього аж серце співа.

 

Сонечко світить ласкаво

 

Вітер волоссям гра…

 

 Накотилася хвиля бурхлива

 

Зрозуміла я раптом усе

 

Суть у тому, для інших щоб жити

 

Україну свою берегти.