Проскурня Маргарита

Вінок


    Вінок – це символ України,
Який відомий нам здавен.
Вплітають в нього цвіт шипшини
І листячко, що дав нам клен.
    Вплітають ягідки калини,
Блакитно-сині васильки,
Любов до неньки-України …
І додають ще залюбки
    Народну пісню українську,
Що соловейко нам приніс,
Довічну ласку материнську,
Світанок, що осяяв ліс,
    І журкіт річки у віночку,
І вітер, що буяв в степах,
І сміх дітей біля ставочка,
І запах хліба й молока.
     А як багато гарних квітів
У цім віночку, подивись!
Тут і ромашка є тендітна,
Що тяне пелюсточки ввись.
    Тут мак яскравий і вогнений,
Троянда величава є,
І чорнобривці є веселі,
До неба сонях дістає.
    Стрічок багато у віночку.
Якщо червона стрічка є,
Це означає – дівчинонька 
шукає щастячко своє.
    А жовта стрічка – стрічка сонця!
Вона дарує всім добро.
Блакитна стрічка -- це здоров´я,
душевна радість і тепло.
    Коричнева – земелька-мати.
Зелена – молодість, краса…
Усіх разом – не зрахувати!
Але вінок творить дива:
    Дарує людям він надію
І віру в завтрашнє буття.
Вінок – це символ України,
який несе в собі життя!


Повіримо в диво


    Я хочу історію розповісти,
Яку нещодавно почула…
Малесенька дівчинка років п’яти
Зростала весела та чуйна.
    Із друзями разом ходила в садок,
Любила гімнастику, танці…
Любила віночки плести з квіточок,
Із цуциком гратися вранці…
    У дівчинки врода була неземна:
Русяві і довгії коси,
Жовтенькі веснянки, червоні вуста,
А очі блакитні, як роси.
    А як мама з татом любили її!!!
Вона-бо – єдина дитина!
Неначе скарбницю, доньку берегли,
Щоб дужа зростала та сильна.
    І дівчинка змалечку мріє про те,
Щоб справжнім художником стати:
Щоб намалювать, як садочок цвіте,
І людям картини роздати…
    Батьки про цю мрію знали давно,
Тому відкладали вже гроші,
Щоб на іменини купити альбом,
Мольберт, пензлі, фарби хороші…
    Тим часом їх донечка знала про це,
Тому іменини чекала…
Та трапилось лихо: і зблідло лице
Хвороба її подолала.
    Довелось родині в лікарню іти…
Ось донька чекає в палаті.
Вже лікар готовий озвучить вердикт.
І слізно хвилюється мати:
    – Що з донею, доктор, будь ласка, скажіть?!—
Її білі руки тремтіли…
– У дівчинки ВІЛ. Щоб вона могла жить,
Ми докладемо всі сили…
    В сім’ї було горе. Всі гроші батьки
Віддали на лікування.
І не було волі дивитись, які
Їх донечка терпить страждання.
    Тоді ж їй сказали: «Грошей більш нема».
І мрія її не здійсниться…
А з часом ослабла та схудла вона,
І кіс вже нема на голівці.
     А на великих блакитних очах
Одна залишилася вія…
Неначе один невгасимий очаг,
Неначе остання надія…
    Сиділа ця дівчинка біля вікна,
На аркуші щось малювала.
До донечки ненька в той час підійшла
І тихо на вушко спитала:
    –А що ти малюєш? – Чарівний букет,
Щоб кожний, хто жить вже не дужий,
Узяв собі квіточку як амулет,--
А зранку відразу одужав.
     І фото дитини з букетом оцим,
З останньою вієй на оці
Побачили в місті, і не в однім…
На щастя, у цьому ж році
    Малюнок продався, дістали грошей
І дівчинці врешті купили
І пензлі, й альбоми, й нову акварель.
Хвороба теж відступила…
    У вересні донечка їх з усіма
Щаслива побігла до школи.
Здорова дитина, весела сім’я!
І вже не хворіли ніколи!
    Так що ж врятувало маленьке життя
І світлу безмежную мрію?
Неправда, не гроші… А віра в буття
І щира одвічна надія!


Вовчиця


    Зима… Синіють гори десь вдалечині,
Струмки замерзли, ліс кругом біліє.
Тріщало гілля у червоному вогні.
Сидять мисливці. Ось вже і темніє…
    Лунає музика і регіт хоч-куди…
В мисливців – свято, бо трофей здобули.
Їх пси ще вранці у гущавині,
В норі глибокій, тихий писк почули.
    То вовченя. Ох радості було!
Бо хутро цінне, цуценя ж безсиле…
Такий товар вже дорогий давно!
Мисливці вовченятко те й убили.
    Пісні гучні лунали звідусіль,
Хоча і ніч, багаття ще горіло.
Гітара, їжа, танці запальні…
А на снігу лежить маленьке тіло.
    Як раптом припинився сміх. І ось
Із-за дерев почувся крик шалений.
Здавалось, серце в горло піднялось.
Блиснули очі з темряви зелені.
    Завмерли всі. І з лісу вийшов звір:
Могутня, чорна, мов та ніч, вовчиця.
І щось шукав її жахливий зір –
Усі боялися поворушиться…
    Вона собі ходила з боку в бік
І м’ясо на столі не зачепила.
Побачила! Ось вовченя лежить.
Схопила кігтями маленьке тіло…
    Узяв рушницю чоловік до рук.
Він вистрілив. І скрикнула вовчиця.
Ліс затремтів, почув цей дикий звук –
Із рани в лапі тепла кров сочиться…
    Зчинився галас. Взявши вовченя,
Вовчиця бігла, падала, кульгала…
Та розуміла: люди не рівня…
Але щосили далі утікала.
    А вітер віє. Снігу намело.
Мисливські пси біжать по сліду крові…
Вовчиця впала – сил вже не було.
Наздоганяють люди їх поволі.
    Дивилася вона на вовченя,
Штовхала носом вже замерзле тіло.
Не б’ється серце. Дитинча нема.
Скотились сльози – і вона завила…
    І те виття, та пісня голосна,
Терзало душу, серце розривало.
Лунає пісня матері сумна.
Хвилина. Постріл. І вовчиця впала…
    І знову танці, регіт, сніг іде…
Страшніш людини звіра не знайдеш…

Перший політ


У гніздечку ось на клені
Шкорлупи тоненький тріск…
Тут з’явились пташенята –
Пролунав дзвіночком писк…


Вже з’явилися комочки
З пухом – пір’я ще нема…
Є маленькі чорні очки.
Добре, що іде весна!


І розправили крильцята,
Дзьобики відкрили всі,
Ніби хочуть вже сказати:
– Мамо, їсточки неси!


Ось вже мама-горобчиха
Полетіла у село:
Не зустріло її лихо.
Пощастило! Повезло!


Ось і принесла пташатам
Крихітки, зернятка – всім…
Потихесеньку малятка
Десь за місяць підросли…


Вже коричньоваті дзьоби…
Пір’ячко міцненьке є…
Вже їх зваблюють простори!
Небо їх запрошує!


Перший горобець сміливий.
Зазирнув, хоробрий, вниз,
Крилечка розправив сиві,
До краєчка вже підліз…


Ось нарешті він зібрався,
Дзвінко-дзвінко заспівав:
Ой, стрибнув і не злякався!
Та… здається, що… упав…


Але – ні! Та що ж? Дивіться!!!
Всупереч усім словам,
Він уже і не боїться!
Ось погляньте: він не впав!!!


Полетів в блакитне небо,
В золотисті промінці…
Ой, та де він тільки не був!
…А другий сидить в гнізді…


Він боїться, він не хоче,
Він сховався та тремтить…
Пір’ячком своїм тріпоче,
Коли гляне вниз на мить…


Підійшла до клена кішка.
Тихо-тихо підійшла….
Хитра в кішечки усмішка:
Бо гніздечко вже знайшла!


Та молодший не згубився:
Він зібратися зумів!
І тепер вже не звалився --
А, на щастя, ПОЛЕТІВ!!!

Сонечко


Сиджу, дивлюся на ромашку…
У небі сяє сонечко ясне.
На дереві співає сиза пташка.
А по травичці сонечко повзе…


Чому комашку сонечком назвали?
Навіщо її сонцем називати?
Мені колись легенду розказали,
І вам я хочу все переказати…


Колись дрібна комашка народилась.
Ось перед нею – все нове на світі!
Усе вона довкола роздивилась:
Красу полів, лісів різномаїття.


І подивилася комашечка на небо:
– Що ж це таке? Що очі так сліпить?
Дивитися ж так просто неможливо!—
Комаха швидше в затінок біжить.


– То сяє сонце! Сонце ясно сяє!
І очі щурить промінцем своїм!
Ой, тепло! Ой , як зігріває!
Ох! Як прекрасно в світі цім!!! –


Комашка гріється і тихо засинає,
І ніжиться, і спочива вона…
А ось уже і вечір наступає,
Сідає сонце, остива земля…


Комашка голосно на весь світ закричала:
– Ой лишенько! Ой, сонце наше впало!!! –
І швидко всі до неї прибігали…
– За гори впало і уже не встало!


Сказав тоді цвіркунчик молоденький,
Зі страху він ще досі весь тремтить:
–Треба щоб хтось, легенький та маленький,
Злетів у небо сонечко схопить!


Відважилась малесенька комашка,
Мерщій до неба, бідна, полетіла…
– Ой, як високо! Як летіти важко!
Втомилася і на хмаринку сіла.


Хмаринка, наче біленька корова:
І білі роги невеличкі має,
Здається зовні нібито здорова,
Але ж у небі хмаркою літає.


Вона м’яка і біла, і пухнаста,
А очі має гарні: сині-сині.
Маленький в неї, як мотузка, хвостик…
Замилувалася комашка нею.


Хмаринка з усмішкою запитала,
На мить з здивованим обличчям:
– А ти чому сюди літала?
Дивись, уже настала нічка . –


Тоді сказала їй комашка:
– Ясне я сонечко шукаю.
Присіла, бо летіти важко…
А сонце впало де, не знаю. –


Відповідає їй «корова»:
–Та сонце встане, ось побачиш!
А поки що лети здорова!
Вже пізно, тобі треба спати! –


А зранку ясне сонце встало,
І промінцями всіх зігріло.
Йому хмаринка розказала
Все про комашку ту сміливу…


І комашку ту маленьку сонечко нагородило:
Дало сукню їй червону, потім цяточками вкрило…
Відтепер кожного ранку комашка літає
Ще затемна. З нетерпінням СОНЕЧКО чекає!!!