Ковалінська Анастасія

***

 З’єдналися воскреслі заповіти,

 

Замайоріли щирі прапори.

 

І в Україні українські діти

 

Вже більше жити бидлом не змогли.

 

 

Піднялися, і підняли на плечі

 

Надію й віру в щире майбуття.

 

І покотилась по щоці старечій

 

Остання, певно, у житті сльоза.

 

 

 

А матері сказали: «Треба жити!»

 

Батьки не відвернулись. І на фронт

 

Злетілись українські діти-квіти,

 

Здолавши темінь грізних перешкод.

 

 

Тут залпи «Градів», черги автомата –

 

Війни примари, тіні навісні.

 

Спинилось СЛОВО на вустах у тата:

 

«Вернися, сину, тут твої пісні…»

 

 Присвячується Герою України, що поліг за її незалежність, Сергію Карпенку

 

Пробачте , мамо!

 

Мріяли про інше?!

 

Про сина очі в старості німій.

 

А тут – війна!

 

А тут країна кличе!

 

Я залишився воїном в пітьмі…

 

 

Пробач, сестричко!

 

Як колись дружили.

 

Ти сподівалась друга у зимі?!

 

Ми разом тішились, сміялися щосили…

 

Пробач, я залишився на війні…

 

 

Пробач, дружино,

 

Горлице крилата!

 

Пробач за все – сьогодні ти сама.

 

Тобі, я знаю, нічого сказати…

 

Пробач, мене залишила війна…

 

 

Пробач, синочку!

 

Слава Україні!

 

Героям слава!

 

Відгук у сурмі…

 

Синочку, бережи її, єдину,

 

Вкраїну, не залиш її в біді!

 

 

Вернуся, мамо,

 

Піснею у квітні!

 

Вернуся, сину, золотом зими.

 

Лиш Україна хай в єднанні квітне.

 

І з нею будемо щасливі ми.

 

Полонені йшли вервечкою. Вони нічого не бачили перед собою. Бруд застилав обличчя, і брудом обливало душу. Аж ось затьохкав соловейко…

 

Їх просто стріляли

 

Бах!

 

Постріли…

 

У очах -

 

страх!

 

Нащо!?

 

Скажи мені - постріли у вікні!?

 

Люди кричать:

 - Болить!!!

 

Смерті потворна мить…

 

Золото корогов!

 

І у росинках кров…

 

Хто ти?

 

Людина?!

 

Звір?!

 

Стань!

 

Зупинись!

 

Повір!

 

Постріли у очах…

 

І забуття в ярах…

 

Вона бачила, як у сусідній двір заходять дивні люди. Ті люди чомусь були зі зброєю і говорили дивною мовою, а потім просто, злегка отак розстріляли її побратима, загорнутого у жовто-блакитний стяг… І раптом з горла вивався несамовитий крик…

 

Вона кричала: «Мамо! Там солдати!»

 

Відлунням лилось

 

Мати!

 

Мати!

 

Мати!..

 

Вони навік забрали в вічність брата

 

Котились сльози

 

Мати!

 

Мати!

 

Мати!..

 

І десь сестричка у пітьмі майнула.

 

Вона ж лиш крик її страшний почула.

 

У горлі стисло: «Мамочко, солдати…»

 

Як враз схопили,

 

кинули за грати…

 

Терзали !

 

Били!

 

Різали!

 

Смалили!

 

Здавалося, що не ставало сили.

 

І лише стогін

 

Мати!

 

Мати!

 

Мати!..

 

Нема…

 

Пітьма…

 

Розстріляна…

 

Солдати…

 

 Вона була маленькою дівчинкою. Там у селищі під Іловайськом вірила, мріяла… Та раптом вибух!.. Крик!... Плач!...

 

Все … Кінець…

 

Краплинки крові і страшна пітьма,

 

Краплинки болю стали на папері…

 

Я тут сама, мов самота німа.

 

Немає більше тихої оселі…

 

 

В мій добрий дім ввірвалася війна.

 

І ніжних слів обірвані пастелі.

 

Я тут сама, мов самота німа.

 

Немає більше тихої оселі.

 

 

Я тут сама – ні мами, ні сестри,

 

Ні батечка, ні світлої бабусі…

 

Проклята, підла, заздрісна війна!

 

Тебе тепер я більше не боюся!