Денисенко Анастасія

 Мамо?

 

Ти - та людина, про яку мовчать пісні.

 

І про яку не треба говорити,

 

За спиною твоєю - міць весни

 

І крила, що дають можливість жити.

 

 

 Ти сила неба, птаха у полях

 

Ти промінь сонця, що так пестить літо

 

Ти ритм пісень і вітер у морях

 

Ти як весна, вплітаєш в коси квіти.

 

 

 Ти нам даруєш крила і любов,

 

Із самого початку - завжди поряд,

 

І в нас тече твоя червона кров,

 

Для нас спасіння - твій ласкавий погляд.

 

 

А руки твої ніжні і м'які,

 

Здається, в них так легко загубитись

 

Я дякую тобі, що ми живі,

 

Що ми колись на світ цей народились.

 

 

Ти небо зоряне вночі і міць морів,

 

Ти нас вкриваєш теплими вітрами.

 

Я знаю лиш одне - ти - весь цей світ

 

Який ми любо називаєм "мама".

 

***

 

тобі так потрібна лише чорна кава і трохи самотності.

 

а ще краплю меду додати до хворих думок.

 

я не уявляю, як сильно ти прагнеш зворотності

 

і кілька секунд, щоб зробити свій перший крок.

 

 

роби ковток і впевнено йди до нестримного.

 

не треба з собою тягнути три сотні поганого.

 

навчись відрізняти щирість душі від машинного

 

і цінувати затишок по-домашньому.

 

 

тобі лиш потрібне тепло і ніжність від осені.

 

а еще трохи світла і, може, уявність казок.

 

пусти в моє серце свої нескінченні корені

 

і розмалюй мій світ крізь призму твоїх думок.

 

***

 

я не хочу іти і думки залишати не хочу.

 

тільки бачити сни і писати красиві вірші.

 

я вдихаю цю осінь і краплі холодної ночі,

 

і у мріях сягаю найкращих своїх вершин.

 

Напевно.

 

напевно, я зовсім заплуталась у віршах,

 

віддавши небесним сумнівам своє серце,

 

тихіше зробила світ на декілька гіга-герців,

 

і віднайшла яскравий тернистий шлях.

 

 

сьогодні не модно бути самим собою,

 

і треба на свою душу вдягати маску,

 

щоб не потрапити в полони чужої казки,

 

й айсбергом не залишитись під водою.

 

 

ще вчора важливим був внутрішній світ

 

сьогодні - мішаємо правду з гірким обманом,

 

ще не загоїлись старого тіла рани,

 

і дерево не відновило барвистий цвіт.

 

 

напевно, я зовсім заплуталась у віршах.

 

я зовсім не впевнена в цьому «завтра»,

 

не знаю я, де поставити чорну крапку,

 

і як серед всіх віднайти свій яскравий шлях.

 

 Сестрі

 

я бачу тебе, ти збираєш у полі квіти,

 

така ніжна й тендітна, як світлі небесні зорі.

 

а поряд з тобою янголи - малі діти,

 

ось такою я бачу тебе через десять років.

 

 

ти сама, немов квітка, вбираєш у себе літо,

 

і даєш його людям, усе, до останньої краплі.

 

ти шукаєш натхнення, всередині маючи квіти.

 

і мрієш колись все ж навчитись під небом літати.

 

 

моя квітко, ти - море, ти - сонце, ти - простір всесвітніх площ.

 

тебе важко спіймати і неможливо втримати.

 

я знаю точно, що ти - мій осінній дощ,

 

мій тюльпан, що не можна так просто зірвати-скинути.

 

 

моя зоре, ти - квіти, що створює синє небо.

 

ти - найяскравіша згадка мого дитинства.

 

а ще - невідомий світ, що відкрити треба,

 

і що у життя приносить найкращі весни.