Нагорянська Анна

******************************


Малюючи свій світовий шедевр,
Художник в подумках лиш про одне:
Як втілити найсимволічніший маневр,
Щоб оцінив його сам Клод Моне?
Щоб почали замислюватись люди
Про ці незвідані шляхи життя,
Як про цікаву квіточку природи,
Яку отримало мале дитя.
Потік свідомості нотуючи в думках,
Відмітить лише те, що є важливим;
Бо опинилась доля у його руках
Ще не написаної ним картини.
Малює він до кожної дрібниці,
Ставить картину свою над усе.
Отримавши секретність таємниці,
Його до нових подвигів несе.
Вкладає всі можливії надії,
Щоб завтра вранці виставкова зала
Здійснила заповітні його мрії
І нового митця пізнала.
Приходять люди - байдуже кивають.
Осуджують найменші помилки.
Всі роблять вигляд, що насправді знають,
Що у картини дійсно є слабким.
Усе. Кінець. Забруднена свитина.
В душі - мале беззахисне дитя.
Для тих людей то просто є картина.
А для художника вона - ціле життя.


******************************


Пішли зі мною по зірки,
Пішли на край тої надії,
Що об'єднала навіки
Наші взаємні милі мрії.

Давай пройдем Чумацький Шлях,
Що всипаний увесь зірками,
Що приведе у вічність нас,
Широку, необмежену роками.

Складем свої серця в одне,
Бо стукіт в них давно вже рідний.
Так хочеться почути вже
Той тихий шепіт своєрідний.

Візьми мене за руку поскоріше -
І розпочнемо ми нашу дорогу.
Як прагну я усе палкіше
Отримати дорогоцінну перемогу.

Давай умить забудем все погане,
Відкинемо всі почуття вини.
Ми разом зможемо перевернути океани.
Ти тільки мене за руку візьми!


***************************


Чи є прекрасніше в душі, ніж рима?
Уся співучість ніжних тих думок,
Як фантастична птиця з сторінок,
Яка повільно розправляє крила.
Отримавши душі благословення
На одкриття всебічної краси,
Одержиш ти те неземне натхнення,
Яке приходить з проявом весни.
Із пагона чистійшої душі
Добудеш ти плоди наземні,
Які складуться у прості вірші.
Найкращі з-поміж інших землів.


*******************************


Як пахне восени осіннє листя,
Кружляючи у пошуках думок!
Наспівується вмить прекрасна пісня,
Що випала з книжкових сторінок.

І сонце з неба мило заграє,
Промовивши останнюю вимову.
О пречудові золотії кольори,
Порадуйте мене ви знову й знову!

А десь далеко – синяя блакить,
Чекаючи уже зимовий час,
Ажурами малює ту щасливу мить,
Коли скоріш повернеться до нас.


****************************


Коли природа тихо завмирає,
Почути можна подих доброти,
Яка співучо-тихо випливає
Із ніжних барв буденної роси.

Щоб ключ від серця старовинного знайти,
Потрібно тільки правильно почути:
Матеріал йому від себе віднайти
Чи просто у цім світі вільним бути?

Зелені пагони доносять чудеса,
Які навряд чи зможем ми збагнути.
Бо охоронці в них – буйні вітра,
Які бояться дотик наших рук відчути.

Квітки уже ховають свою вроду,
Щоб нас вона не поманила знов.
Як нам вже відновити у природи
Давно вже втрачену довіру і любов?

Вже не засяє сонце коли треба.
І вітер не провіє вірну путь.
Лиш крапля вірності нам випаде із неба.
Але, на жаль, її нам не здобуть.