Гнатко Станіслав

 

Людина шанс ще має!

Люблю на небі зірки рахувати!

Знаходити сузір’я й місяць розглядати!

Люблю радіти сонечку і квітці, і травці,

Із чистого джерельця випити водиці!

 

Люблю це все й не хочу, щоб воно зникало!

Чому людині завжди всього мало?

Невже вона навколо цю красу не бачить?

Невже багатство, влада так багато значать?

 

Невже заради грошів про людяність можна забути?

Невже через байдужість плачу ближнього не чути?

Невже порядність з кожним днем зникає?

Ні! Я впевнена - людина шанс ще має!

 

Давайте разом!

Давайте разом врятуємо планету!

Давайте разом оберемо життя, а не монету!

Давайте разом збережемо все живе!

Давайте разом зробимо скоріше це!

 

 Давайте разом відведемо лихо!

Давайте жити без війни! Хай стане тихо!

Давайте будувати, а не руйнувати!

Давайте разом щось робити, адже нас багато!

 

Давайте разом навчимось любити!

Давайте подаруємо надію дітям!

Давайте із природою дружити!

Давайте на Землі не існувати будемо, а жити!

 

Подарунок

На день народження моє

Дідусь подарував щеня.

Я невдоволено сказав:

«Ну, добре, хай в дворі живе!»

 

Планшет від діда я чекав,

А тут - мале щеня!

Й уваги навіть не звертав,

Взяла його моя сестра.

 

Отримав двійку якось я,

Сумний прийшов додому.

Тут ластиться мале щеня,

І лиже руки й ногу.

 

Так стало тепло на душі,

Забув про всі образи,

До себе міцно пригорнув

Я песика відразу.

 

І ось тоді я зрозумів:

«Нащо мені планшети?»

Тепер товариш в мене є -

Найкращий не планеті!

 

Любити буду я його,

А він мені віддячить.

Тепер я мимо не пройду,

Коли тварина плаче!


Казка про Вогненятко

Жило-було Вогненятко,

Залишилось сиротою,

Бо пожежні при пожежі

Залили батьків водою.

 

І подумало відтоді,

Що скрізь тільки вороги,

Що за ним завжди полюють

Звірі й люди - словом всі.

 

Тож воно завжди ховалось,

Друзів у нього не було.

І ні з ким воно не гралось.

В горі й радості - само.

 

Мріяло це Вогненятко,

Й помсту у душі носило.

Щоб людина і звірятко,

І пожежні - все згоріло.

 

Але якось в зимну днину

Вилізло з кущів Вогнятко.

Чує, що біля берези

Плаче, мерзне немовлятко.

 

І воно не розгубилось,

І своїм теплом зігріло.

Та було воно маленьке,

Тому повністю зітліло

 

І коли знайшли дитину,

Люди зразу зрозуміли,

Що вогонь буває добрий,

Коли він в руках умілих.

 

Матусина любов!

Матусині руки

Втоми не знають.

Щоденно працюють,

Попестять, розрадять.

 

Матусині очі

Вдивляються щиро.

Сльозинки роняють,

Вселяють надію.

 

Матусина посмішка

Ніжна, чарівна!

Мов чисте джерельце,

Вона необхідна!

 

Матусина пісня

З дитинства знайома!

Вона поряд завжди:

У дорозі та вдома.

 

Матусине слово

Завжди надихає.

Постійно голубить

І скрізь зігріває.

 

Матусине серце

Найбільше у світі,

Бо місце у ньому

Знайдеться всім дітям!

 

Любові його

На усіх вистачає!

Образи воно

На дітей не тримає!

 

Заради дітей

Воно б'ється щомиті.

Матусине серце

Вміє вірно любити!

 

На жаль, пізно діти

Це все розуміють.

Та не любити

Матусі не вміють.