Баженова Юлія

 ЯК НАРОДЖУЄТЬСЯ ЖИТТЯ

 

Життя наповнене любов*ю,

 Духмяним запахом квіток.

 Воно велике й неозоре

 І пахне щирістю думок.

 Життя – це вітер в верховині

 І біла хмара в небесах.

 Це жовті крокуси в долині,

 Це вільній подих, теплий смак.

 Життя прекрасне і єдине,

 Як тепле сонце золоте.

 Як і великая родина,

 Любов і втіху нам несе.

 Життя…воно таке чудове!

 Як неба синього блакить,

 Веселка різнокольорова,

 Що справжнім щастям миготить!..

 І, прочитавши цю поему

 Про різні якості життя,

 Ви зрозумійте її, прошу,

 Не доведіть до забуття!

 

Що таке космос? Щось незабутнє.

 Метеорити. Планети і зорі.

Сонце і Місяць, синя безодня,

 Плескіт всіх фарб, полотно неозоре.

 І саме там! Біля Сонця самого,

 Що зігріває всю Землю теплом,

 Жили малі янголяточка кволі

 З крилами з пір*ям і білим чолом.

 Їх було сотня, а може, і більше,

 Кожен тримав у руці оберіг.

 Той оберіг, що життям називався,

 Кожен його для людини беріг.

 Всі обереги були дуже різні –

 Жовті, Червоні, Зелені. Але

 Всі-всі гладенькі, мотузки не зрізані

 Кожен був схожий на серце мале.

 Десь на Землі народилась дитинка,

 Кожна хотіла щасливе життя.

 А янголятко не марнить хвилинки,

 Стрімко примчало забавить дитя.

 Цей оберіг йому в душу поклало,

 М*яко малятко воно обійняло.

 Сіло на плечико ліве дитині,

 Є охоронець в житті у людини.

 Будуть в маляти в житті і незгоди,

 Будуть щасливі солодкі миті.

 Із янголям подолають їх разом,

 Буде супутник за нього радіти.

 Бо янгол-охоронець завжди поруч.

 Відлякує страхіття і біду.

 Завжди у кожного на плечику ліворуч.

 Є життєносець, помічник і друг!!!

 Він береже життя, його солодкі миті,

 Примножує душевні почуття.

 Життя із променів добра і миру зшите,

 Життя прекрасне, бо воно

 ЖИТТЯ!!!!!!

 

НЕБО – У ДОЛОНЦІ

 

 Сильно вітер віє, злісно завива.

 І надворі зимно, бо прийшла весна.

 Календар гортає дівчинка мала:

 «Певне, загостилась веснонька-весна.

 Небо біло-сіре, сонечка нема,

 Щось в нас засиділась лютая зима!!!»

 Пташки вже злетілись, вкупці край вікна,

 зЕрням пригостились, та тепла й нема.

 Всі у купці збились, дівчинка їх зна.

 Тільки загубилась пташечка одна.

 Їх було дванадцять, всі – одна родина.

 Стало одинадцять, десь одна пташина.

 Може. Вона впала, бідна та сумна.

Чи крило зламала, бо знесилена.

 Шкода тую пташку, мабуть, прилетить.

 Бо в житті важливо і себе любить.

 Хай всі перешкоди будуть по плечу.

 «Де же ти, пташино?»

 «Я уже лечу!»

 Натягнула шапку дівчинка в ту ж мить,

 Вибігла із дому – справді, хтось летить!

 Пташка сизокрила високо й вгорі

 Понесла на крилах вісточку весни.

 Де вона летіла, там усе цвіло,

 Небо сіро-біле синім залило.

 Там, де голі землі, вже росте трава…

 Хоч ми люди й чемні, та ходи, зима!

 Білим простирадлом війнувши,зима

 Тихо за вітрами лютими пішла.

 Та зі свого трону льодики зняла,

 Ніжною ходою підійшла Весна.

 Дівчина незвично вздовж двору пройшла,

 Проліски й ромашки сонцем полила.

 Озеро розмерзло, диво-глибина.

 Вже стає безмежна неба синява.

 Небо, як кришталик, синьо-голубе

 І відображалось у воді тепер.

 Дівчинка дзвіночком засміялась: «Ну,

 Я тепер в долоньку небо зачерпну!»

 Підійшла безшумно, де води блакить,

 Тихо зачерпнула ніжну теплу мить.

 У її долоньках, змерзлих і малих

 Красувалось… небо, що живе вгорі!

 Озеро те чисте, прозоре, як сльоза,

 Синє, не барвисте, ясне, як роса,

 Дівчинка, що з нього воду набрала,

 Як те щире небо, така й вона сама.

 …А надворі тепло, вітер повіва.

 Віє, та не зимно, бо прийшла весна.

 Небеса тримає дівчинка мала –

 Пташка, що співає, весну принесла!!!

 

ВЕСНА ЯК МАМА, МАМА ЯК ВЕСНА

 

Буяли трави. Небо сіро-біле

Задумливо дивилось на поля.

Як вата, пух тополі павутинням

Проміння відбивав. І дихала земля.

Маленький світлий немічний проросток

Упевнено глядів із під землі.

Завзяті рухи впевнено і гордо

Робило сте́бло, щоб побачить цілий світ.

Спокійні і широкі краєвиди

Розкрились перед мною навсібіч.

Широкий степ, і хмара гордо лине

По небу. Заворожує блакить.

Це березень повільно, гордовито

Гуляє володінням і наводить лад.

Ранковой димкою дерева оповиті.

Дзюрчить струмок, як гордий водоспад.

Весна – це за́вжди щось приємне,

Таке не описати відчуття.

Весна наповнює любов’ю і натхненням

І це натхнення плеще через край.

Весна несе любов і сподівання,

 

Вона красива і замріяна уся.

І мама – покровителька кохання,

Така ж прекрасна,як сама весна.

Он крокуси розквітли у долині

І пахощами кожного чарують.

Вони, як рідна мама, нині

Любов і ласку безкорисливо дарують.

Ген поле волошкове, наче небо

Блакиттю розлилося навкруги.

Це все, моя матусенько, для тебе!

Для тебе квіти, поле і ліси!

Моя матусю, вічний охоронцю,

Для мене найдорожча в світі ти!

Мене підтримуєш, мені допомагаєш

Дістатися важливої мети!

Твій подих – наче ніжний вітерець,

І посмішка твоя нагадує троянду.

Твій голос – наче плескіт джерельця,

І слушну завжди ти даси мені пораду!

І ніжна люба пісня солов’я

У лісі тихому і повному цвітіння –

То все для тебе, дуже люблю тебе я,

Найкраща моя матінка єдина!

…Вже березень відкрив у серці двері,

У зло немає більше вороття.

Весна несе чудове і приємне,

Весною незрівнянні почуття!

 

ДОЛЯ КОШЕНЯТИ

 

Дівча мале із мамою за ручку

 З концерту поверталось навесні.

 Маленьке кошеня знайшла під кленом -

 Маленькі очка, лапки теж малі.

«Його покинула якась лиха людина» -

 Сказала мама дівчинці своїй.

 «Я добра, моя матінко, дитина,

 Давай ми заберем його скоріш!»

 Маленьке кошеня, попискуючи кволо,

 Довірливо дивилось на дівча.

 Бо так малесенькому ще не вистачало

 Довірливого дружнього плеча.

 І для тваринки сонце засвітило.

 І у кишені їй було тепло,

Бо серденько маленької людини

 Тепер навіки щастя принесло.

 Тепер це дуже гарна біла киця

 З розкішним і пухнастеньким хвостом

 Так солодко і приязно мурличе,

Сидіти любить лиш перед вікном.

 Вона завжди чека свою хазяйку,

 Яка зі школи йде, біжить щодня.

 Бо дівчинка тепер не вдома зранку,

 Іде вона отримувать знання.

 Але спішить дівча щодня додому,

 Бо знає, що вона там не сама.

 Її чекає киця, біла Соня,

 Яку вона давно підібрала.

 І киця дуже сильно й щиро вдячна

 Дитині, що не кинула в біді

 Маленьке кошеня, подарувала вдачу.

 Вона для хати кращий оберіг.

 І кішка впевнена. Життя хоч і нелегке,

 Та є промінчики любові, як без них?

 Бо там колись давно, отам, під кленом

 Їй теж відкрився

 Справжній

 Добрий

Світ…

 

НАМРІЯЛА

 

Вона сиділа на сирій старій підлозі,

 Що сирістю протхнулась та мохом поросла.

 Дивилась в сірі стіни, бо у змозі

 Так бідно жить лише могла, так і жила.

 Вона водила пальчиком худеньким і тонким,

 По білому старому підвіконню.

 І личиком маленьким та блідим

 Дивилася на погоріле буре поле.

 Це – дівчинка мала, їй років сім,

 Сумна й серйозна, ніби зріла жінка.

 Вона колись вечеряла в сім*ї,

 Тепер їй дістається тільки грінка.

 П*ять місяців назад вона цвіла,

 Як свіжі милі квіти у долині.

 Вінок з духмяних пахощів плела

 Та усміхалась кислій журавлині.

 Тепер вона сама, як небокрай,

 Як сиза бідна пташка на ялині.

 Прийшла війна в Луганський рідний край,

 Біда прийшла усій її родині.

 Матуся відлетіла, як лелека

 І батько, наче голуб, відлетів.

 Тепер вони на небесах далеко,

 Їх голос – журний гомін журавлів.

 Дівчатко, ледь живе, сиділо в полі,

 Під хмарним небом й громом дощовим.

 Вояк сумний побачив її долю,

 Прийшов та обігрів дівчатко, пожалів.

 Тепер воно сидить в його коморі,

 Де сірі стіни, сірий верх та сірий низ.

 Воно сидить та розмірковує поволі,

 Дивилось на вікно, стіну й карниз.

 Дівчатко мріяло, ледь дивлячись на поле,

 Яке згоріло та й не веселить.

 Вона намріяла красиву, добру долю,

 Лелеку, що над стріхою летить.

 Вона намріяла рожевий теплий день

 Та хмари блідо-білі десь у небі.

 Біленький світлокрилий журавель,

 Садок вишневий, люди не в потребі.

 Їй мріялося добре так тоді,

 Як бачила лиш мир перед собою.

 Та визнала те дівчинка тоді,

 Що важче мріяти пліч-о-пліч із війною.

 Вона намріяла солдатову рідню.

 Та всіх солдатів, дружних побратимів.

 Не палять люди вже стерню

 Та не вбивають мирних людей нині.

 По щічці дівчинки скотилася сльоза –

 За що їй ті страждання в малім віці?!

 Як провинилася, що вчинено не так?

 Що їй так важко жить? Чому так вийшло?

 В комору увійшов її солдат,

 Що допоміг малій в сувору днину.

 Маленьку обійняв, неначе брат,

 Сказав : «Давай намрієм Україну!»

 Нехай вона пшенична й світла буде,

 Як води найтихішої ріки.

 Хай дуже добре там живуть всі люди –

 У мирі й щасті, без лиха та війни!

 Вони сиділи у глухій сирій коморі

 Й дивилися удвох в одне вікно.

 Намріяли у ньому небо синє,

 Щасливе місто, землі та село!

 Немає у вікні у тому лиха,

 Все гарно й без турбот в далечині.

 Живуть там люди мирно й тихо дуже,

 Бо там немає, у вікні, війни.

 

ОСІНЬ

 

Йшов дощ. Уже зійшла засмага

 Й руді веснянки на лиці.

 Не мучитиме більше спрага.

 Провели літо, молодці.

 Так скоро запотіють вікна,

 І ти зустрінеш перший сніг.

 Знов вирізатимеш сніжинки

 І привітаєш ти усіх.

 Монетку прикладеш до скла ти,

 Покрутиш, швидко прибереш.

 У коло, що там на віконці

 Сама подивишся й зітхнеш…

 Тоді напишеш на вікні ти,

 Подумавши: «Яка ж холодна мить!»

 Малими буквами в вікна куточку «ЛІТО»

 І будеш далі за віконечком сидіть.

 Свята зустрінеш, дочекаєшся весни

 І першу квітку пригорнеш якраз руками.

 Зітхнеш з полегкістю, повітрячка вдихни

 І побіжи зеленими стежками.

 А потім стане жарко, відпочинь!

 Вже літо на поріг прийти повинно.

 І знов в холодну річечку полинь.

 Але ж у кінці літа ти не винна!

 А згодом знову дощ. І знов робочий рік.

 І свіжість, спеки наче не бувало.

 Не знайдеш всім цим дням ні крок, ні лік,

 Вже просто осінь вчасно так настала.

 Спитай у мене ти про літо щось,

 Наприклад, чи сумую за ним нині?

 Чого тут сумувати, осінь ось

 Щасливі принесла, пригожі днини.

 А літо прийде ще в наступнім році,

 Переді мною стане на порозі.

 А зараз диво-осінь на дорозі,

 Я запах листя чую в її кроці.

 Засмага хоч зійшла, і вигорілі коси

 Я заплітатиму до школи кожен день,

 Про літо нагадає мені осінь!

Пішло вже літо! І вона тепер!