Ангеліна Зубач

 Недосяжні

 

А у небі – цятки-зорі.

 А у зорях – наші мрії.

 Шкода, ми й справді не літаєм.

 Шкода, нам це не під силу.

 Якби могли ми до зірок піднестись,

 тільки б руку простягнули –

 вже щасливі, вже щасливі!

 Вже навічно ми щасливі!

 

 Якби ми могли долати океани,

перетинати під ногами пустель золотий пил,

і мовчати…

 Не здаватись.

 І терпіти всі капості жорстокі,

жіночі примхи пані Долі,

і чекати…

 

Ах, зірки…

Зірки б не були такі капризні,

 такі далекі

 й недосяжні.

 

В ім’я любові

 

На згадку про минуле

 лишу зламані крила,

 між рожевих мрій і барвінкових надій.

Свою лебедину вірність тобі дарувала,

а ти нехтував нею,

і я розбивалась.

У небес просила, щоб вернувсь до ранку,

 взяв мою руку та не відпускав ніколи.

Рвала ромашок пелюстки,

піддавалась гаданням вуличних ворожок.

 В ім’я любові це робила.

В ім’я кохання се бажала.

 Не знала, що це твоя безглузда гра,

коли ідолом думок моїх ти став.

 Коли сказав, що нічого

 для тебе вже не значу,

 я ненавиділа. Ревнувала.

 В ім’я любові все це сталось.

 Я не буду плакати в подушку,

уявляти ваше з нею рандеву.

 Я просто клястиму тебе

 за цю дурну інтрижку,

бо моя краса –

 то справжнісіньке прокляття,

 диявольський слід на портреті Доріана.

 Моя душа – отруєна,

 і в цьому винен тільки ти.

 Моє кохання до тебе –

 ще та «Скринька Пандори».

І пізнє каяття – це все, що було

 в ім’я любові.

 

 Зламаний ангел

 

Я не хочу жити вічно.

 Я лиш зламаний ангел.

 У мене зламані крила –

 їх уже не склеїш.

 

 Я ніхто. У мене серце скрижаніло.

 Ніхто, бо в мене забрана душа.

 Віддай її мені, будь ласка! Поверни!

 Я прошу тебе!

Помираю…

 

Я плачу над слабкістю своєю,

 боягузтвом і страхом.

 (За наші поцілунки вже давно сотня лайків в Інстаграмі).

 А я жалію себе, бо я зламаний ангел.

 Я просто лялька.

 Та тільки лялька…

 

Безтурботні дні скінчилися ще вчора.

 Доросле життя вже на порозі.

 Коханий, відповідай за свої вчинки!

 Мої крила й душу на волю відпусти.

 

Я не хочу жити вічно.

 Я всього лиш постраждалий ангел.

 У мене немає і ні крил, і ні душі.

 Та відлуння надії голосить:

«У мене є ти!».

ТИ!

 А життя коротке.

 Кохання – нескінченне.

 

 Сизокрилі

 

На провокації скорбот не піддавайсь,

 скажи усім турботам: «Зась!»

 Просто повір!

 Повір, що ти летиш.

 Бо безкрилля – то не хрест, і не хвороби.

 І не тиф.

І не сухоти.

 Просто живи!

 Живи,

 мій янголе сизокрилий.

Не давайсь під злам чортам.

Вони всі уже давно безсилі.

І бездушні.

 І збіднілі…

 

 Скинь каптур страху із пліч тендітних.

 Блискавицею спопели усе дотла.

 Просто живи,

 мій янголе сизокрилий!

 У нас німби, мов зірниці –

 блискучі, п’ятипалі.

 У них – цятки-ластовиння.

 У них зника журба…

 

Забутий сміх

 

Я не дивлюсь у пітьму.

 Я дивлюсь у небо.

 Над тобою – срібний ряст.

 Наді мною – сірі хмари.

 Шкода, літати ми не можем,

хоча й крила в нас розкішні.

 М’які

і білосніжні…

 Зате ми можем говорити.

 І сказати…

 

 І сказати, як боялись,

 як сміялись…

Дзвінко-дзвінко, як в дитинстві.

 Як тоді: вітер одну й ту сам колискову нам співав.

 Як відправляли мрії на паперових кораблях.

 І як думали:

 «Не розлучать нас літа».

 Та мина друге дитинство,

 і наш сміх, і наші сльози –

 висушило часу сонце.

 І радість, хованки й кораблики –

 все минулось.

Все забулось…

 

І тобі вже чотирнадцять,

 а ми іще не говорили.

 А мені уже омріяні тринадцять

 і боюсь писати я листи.

 А того дня, коли сказав мені: «Привіт!»,

 я усміхнулась ненароком.

 Не забув?!

 А я – тим більше.

Зустріч вийшла же нівроку.

 

Боляче було лиш те –

 ми вже не сміялись.

 Як тоді, разом…

 Як тоді, коли ще говорили.

 

Ми не знали,

 не шукали.

 Все згубилось в часі-павутині.

 Просто згадай нас тих, ще п’ятирічних.

 Як навипередки бігли ми до яру,

як сміялись, як раділи –

 старе кіно, чорно-білі кадри без емоцій.

Без емоцій, бо забуті нами.

 Ні, не нами!

 Я ще не забула.

 А я б хотіла, щоб і ти це пам’ятав…