Палієва Софія

Чарівна Скрипка і Смичок

 

Казка

 

Жила собі в будиночку Оркестрі

Маленька скрипка на ім’я Маестра.

Не знала, нащо так її назвали,

Якщо душа її беззвучна й не співала.

 

Жила без пари й дуже сумувала,

Єдина серед всіх Смичка не мала,

Не те, що вся її рідня численна

Альт, Контрабас, Віолончель натхненна –

 

Усі були у дружбі зі смичками,

Вона ж скрипіла з туги вечорами...

Хотіла, ніби пташечка, співати,

Та тільки не було снаги, щоб грати.

 

Пішла по світу Скрипочка блукати

І пару собі вірную шукати.

Іде, аж зирк – то Прутик їй навстріч,

Увесь в сльозах, бреде повільно в ніч.

 

Не плач, - Маестра Прутика благає.

Чого тобі, - він їй відповідає.

Ти йдеш кудись, скрипуча деревино,

Щаслива, як уся твоя родина...

 

Ні, все не так – не можу грати я,

Натхненно й гарно, як рідня моя.

Вони всі мають вірного Смичка,

А я... Немов не Музики дочка.

 

Ти вибачай. Я справді не хотів…

Я теж люблю і музику, і спів.

Допоможу тобі, бо ти така сумна,

Але ж співати можеш, як весна.

 

Я чув, десь там, за синіми горами,

За чорними дрімучими лісами,

Живе в хатинці древній мудрий дід.

Він зветься Кобза і старий, як світ,

 

І дуже любить він пісні співати.

Він допоможе. Тільки подолати

Нам треба буде ще випробування.

Але ж це нас позбавить від страждання!

 

Я теж до нього йду, Маестро люба,

Бо бач, на мою силу впала згуба.

На всіх гілках листочки і бруньки,

А я сухий, мов мертвий, і тонкий…

 

Не менш, як три доби нам простувати,

Та коли в дружбі будем крокувати,

Нам до снаги усе. Пішли, не гайся!

І буде з нами щастя, не вагайся!

 

Та раптом знявся вітер дужий, лютий

І заходився враз дерева гнути.

Злякалось сонце, вклякло все живе.

Ще мить – і вітер Прутика зірве

 

З дороги, й віднесе десь на смітник.

І враз – де тільки й взявся захисник!

Це Скрипочка наважилась й смілива

Од вітровію друга затулила.

 

 

А вітер скаженів підступний, дужий,

Не міг здолати й відступив байдуже

І полетів за гори геть гуляти,

Щоб слабодухим силу показати.

 

А друзі довго щастю навстріч йшли

І того Кобзу все ж таки знайшли.

Сидів старий на троні з павутиння,

Немов в казковім білім хмаровинні.

 

Зустрів їх так привітно і гостинно.

Чаклун все вислухав уважно, чинно

Про всі страждання Прутика й Маестри,

Про мрії Скрипки грати у Оркестрі.

 

Промовив мудрий Кобза друзям тихо:

Тепер уже позаду ваше лихо.

Я знав про ваші мрії і страждання,

Та ви здолали всі поневіряння.

 

Ви недарма у мене вдома разом.

Це доля. Та не завжди все відразу

І просто, й легко у житті дається,

лише достойним щастя усміхнеться.

 

Ви маєте у дружбі разом жити,

Добро для всіх людей довкіл творити.

Ви довели, що щирість почуттів

Не має меж, долає ворогів.

 

Гайда, Павуче, справу завершати!

Гостям життя нове потрібно дати.

Маленька Скрипочка смілива, бач, яка!

А Прутика обернемо в Смичка.

 

І волосінь Павук узявся ткати

Та Скрипці звучні струни натягати.

Щасливі друзі ніби знову народились,

Господарям низесенько вклонились

 

І в знак подяки ніжно заспівали.

Таких мелодій тут іще не знали!

Пішли музики світом мандрувати

І людям щиро радість дарувати.

 

А я вам казку повіла про те,

Як від любові й дружби все довкіл цвіте.

Нехай же завжди поруч будуть з нами

Краса і музика, нехай живуть віками!