Кузьменко Марія


8 років

 м. Біла Церква

Київська обл.

 

Пригоди Сонечка


I. Знайомство
Добрий день, мої любі читачі! Хочу звернутись до вас з питанням. Чи замислювались Ви колись, що ми знаємо про
 квіти і яка їхня доля? Чому квітнуть і скільки живуть? Можливо в них є справжнє, своє  «квіткове» життя? Чи мають вони в цьому житті подружок, і можливо відвідують школи і дитячі садки, як і ми з Вами?  Отож, ця історія написана про одну маленьку квіточку – Сонечко. Зараз я вам поясню, хто така Сонечко. Сонечко – це маленька кульбабка, яка тільки вчора виросла. Як і у всіх квітів, в неї була прекрасна родина – Родина Кульбабок. І всі-всі в родині чекали на її появу, на її народження. Більш за всіх раділа її народженню Бабуся-Кульбабка. До речі своєю вдачею, за словами Мами-кульбабки, Сонечко була «точнісінько бабусиною копією». Чому? А тому, що навіть ще в землі, проклюнувшись із маленького тоненького зернятка, зразу ж і стала така допитлива і цікава до всього!  Вона хотіла про все дізнатись: про павуків, жуків та інших комах, про квіток таких як вона, а також тих, що ростуть в інших країнах, а ще більше їй хотілось дізнатись про…. Зорі. Саме про зорі! А я забула, що Ви ще не знаєте чому саме її звуть Сонечком. А тому, що була вона така жовтенька і пухнаста, як Сонце, і найбільше з усього на світі її воно і цікавило.
- А що там? – питала кожен день Сонечко.


ІІ. Бабуся
Настав ранок і проснулось сонечко, яке світить на небі, а разом з ним проснулась і маленька кульбабка.
- Бабусю! – почала будити бабцю квіточка.
- Ну що тобі, Сонечко? – спросоння запитала бабуся.
- Бабусенько, що там? – показуючи наверх питала мала цікавулька.
- Там?
- Саме так! – гордо підтакнула онука.
- Там…еее…там… – почала думати Кульбабця. І ось бабусі-кульбабці прийшла в голову осяйна думка. – ТАМ, ВЕЛИЧЕЗНА КУЛЬБАБЕНЦІЯ!
Останнє слово, навіть для самої себе неочікувано, вона вимовила надто емоційно.
- Бабусю, – здивувалась Сонечко, – я не глуха! Чому ж ти так голосно говориш?

- Кажу КУЛЬБАБЕНЦІЯ! – повторила голосно бабуся.
- А ти мене гарно чуєш?
- Дякую, онученька, я вже поїла, - відгукнулась старенька.
- Ох, що ж робити, коли мила, добра, щедра, улюблена,  найкраща в світі бабуся перестає чути?
Сонечко думала цілісінький день. А потім настав вечір. І забувши на деякий час про все на світі, Сонечко дивилась на нічне небо і милувалась зорями аж до самісінького ранку.
А вранці вона вирішила, що мусить зробити усе можливе і навіть усе неможливе, щоб повернути своїх старенькій бабці-кульбабці здатність чути.  Спочатку треба було піти в рослинну аптеку та купити ліків для бабусі. Квіточка узяла свою скарбничку в формі сонця. Її колись подарувала бабуся на день народження і Сонечко збирала кошти собі на гарненький велосипед. Але який там велосипед, коли з бабусею біда!

Вона труснула головою, ніби відкидаючи останні сумніви, дістала усі свої заощадження: 6 кленових листочків, та й вирушила до аптеки. Дорогою вона милувалась різноманіттям квіткового народу. Їй зустрічались поважні жоржини, милі маргаритки, прекрасні  троянди, чепурні півонії. Все Квіткове Місто майоріло різнобарв’ям, відчувався приємний аромат. І коли Сонечко дійшла до аптеки, то застала на місці чергу. І доки вона стоїть у черзі, я розкажу вам, чим саме лікуються квіти, якщо за гроші в них листочки від дерев? Знаєте? Здогадуєтесь?  Звісно ж, водою! Саме водою! Ось якраз від глухоти використовували воду з печер, а від квіткового грипу – річкову. Можливо Вас зацікавлять ліки проти свинячого грипу? Але квіти, то ж не свинки, тому свинячого грипу у них не буває. А від нежитю допомагала вода з чистих джерел.
А ось і настала черга Сонечка.
- Що тобі? – запитав пан Реп’ях?
- Мені антиглухобін.
Сонечко ще зранку дізналась назву препарату завдяки старим книжкам бабусі.
- Але ж ти не глуха, для чого тобі? – здивувався пан Реп’ях.
- Мені? Та ні ж бо, це не мені! Це для моєї бабусі. Вона стає погано чути.
- Пробач, але наразі нема цього препарату і я не знаю коли буде доставка наступного разу. Нажаль. Крім того, я бачу з твоєї кишеньки виглядають тільки шість кленових листочків, а цього занадто мало.
 Сонечко прямувала з аптеки вкрай засмучена і майже не зразу помітила свою подружку Квітку-Маргаритку.
- Привіт, Сонечко. Що трапилось, чому ж ти така засмучена?
- Йду з аптеки. Ліків для моєї бабусі немає, а вони їй конче необхідні, щоб не втратити слух. Не знаю, що мені й робити.
- Можливо попитай у квіткового народу, в когось може лежать у запасниках і вони їм не потрібні, – надумала Маргаритка.
Але б у кого не запитувала Сонечко – новин добрих не було….Навіть, один хлопчак-розбишака Цикорій казав, що глухота, то хвороба невиліковна.
Наставав вечір. Сутінки обіймали Квіткове Місто і Сонечко, дивлячись як завше на зорі, засинала, мріючи про ліки для бабусі.


ІІІ. ПЛАН
Наступного ранку Сонечко вирішила розробити ПЛАН. Для того, щоб ПЛАН складався, Сонечко вирішила прогулятися. Вона вийшла з рідної клумби і почимчикувала до сусідської, де жила її подружка Маргаритка. І тут таки Сонечко помітила, що людське дитинча-хлопчик зриває квіти! Небезпека вже чатувала на її подружку! Що робити? В її світлій голівці сяйнула думка: негайно бігти і благати про допомогу у її Друзів-Бджіл! Сонечко чимдуж побігла до Саду, де стояли вулики. Квіточка постукала в двері вулика і їй відчинила працьовита Бджола. Сонечко швидко розповіла про небезпеку і Бджілки звісно погодились допомогти Сонечці. Вони повернулись до клумби Маргаритки саме вчасно, бо хлопчик вже навіть заніс руку, щоб вирвати Маргаритку. Маргаритка заплющила очі і, здавалось, навіть змирилась з тим, що станеться. Тієї ж миті Маленька Бджілка вжалила хлопчака в п’яту точку. Він, бідний, ніяк не розраховуючи на такий поворот подій, заплакав від болю та несподіванки і побіг до своєї мами отримати допомогу та співчуття. Звісно, треба сказати, що Маленька Бджілка, вжалила не сильно, а тільки так, щоб тому не поважно було завітати до цієї клумби ще хоч раз.
-Як? Я ще досі жива? Друзі, дякую Вам за порятунок! Безмежно вдячна! Сонечко, ти смілива і рішуча, справжня подруга. І Тобі Маленька Бджілка дякую. Збирай в мене нектар щодня! Прилітай до мене на частування і я буду дуже рада!
Коли Маленька Бджілка полетіла по своїх справах, Сонечко і Маргаритка залишились одні. Маргаритка ще й досі перебувала в припіднятому настрої, вона з вдячністю дивилась на свою подругу.
Але Сонечко вже думала про інше. Всі її думки були спрямовані на розробку ПЛАНУ!
- Маргаритко, чи не погодишся ти піти зі мною в похід? Ти знаєш про ситуацію з моєю бабусею. Я дуже хочу їх допомогти. Думаю, що саме Королева Лілія зможе мені зарадити.

- Напевно так! Я зможу піти і не буду нічого боятись, адже дорога доволі небезпечна!  - невпевнено мовила Маргаритка. Але подивившись на подругу, оченята якої сяяли від радісної новини, відкинула всі сумніви.
- На жаль, я ще не продумала остаточний ПЛАН, – з сумом в голосі сказала Сонечко.
- Тоді я знаю, що робити! Знаю! Треба знайти дорогу до Королівського Палацу, де ми зможемо попросити аудієнцію у Королеви Лілії. А вже ЇЇ Королівська Величність надасть нам ковток Квіткової Енергії!
- Я згодна! Але з собою треба взяти і бабусю! А вона старенька і не зможе витримати всі труднощі дороги. 
- Не обов’язково, – зауважила Маргаритка.  – Квіткова Енергія може надатись і  окремо, головне  правильно її потім використати.
Дівчатка-квіточки попрямували додому до Сонечка, де вже до самісінького вечора обговорювали деталі ПЛАНу. Навіть Маргаритка вирішила заночувати у подруги і коли вже сон скріпив її вічка, Сонечко ще мріяла і дивилась на улюблені зорі. Невдовзі стомлена денними пригодами і переживаннями, заснула і вона.

IV. У дорогу

Раніше від усіх прокинулась Сонечко.  Вже за деякий час вона встигла зібрати рюкзаки з усіма необхідними в походах речами. Сонечко вирішила зробити приємне Маргаритці і попрасувати її улюблену рожеву сукню, щоб подружці так приємно було долати нелегкий шлях. Але, на жаль, не розрахувала силу сонячної енергії (адже в Квітковій країні праски працюють тільки на ній), як побачила пропалену дірку на улюбленій сукенці подружки!
- Ой! – зойкнула Сонечко. Саме в цей час і прокинулась Маргаритка. На Сонечковому обличчі, геть всьому всипаному ластовинням, потекли сльози відчаю…. Маргаритка підійшла до Сонечка, обняла її і мовила:
- Не плач, Сонечко. А то самій плакати хочеться. Я знаю, що ти не хотіла. Не плач. Все буває.
- Маргаритко, хотіла зробити тобі приємне, а натомість….
Знаєш, ти запросто можеш вдягнути мою жовтеньку сукеньку.

Маргаритці дуже сподобалась ніжна та яскрава сукня Сонечка, тому вона без вагань погодилась її  одягнути. Дівчатка наспіх поснідали і вирушили в дорогу.

V. У лісі

Кульбабка Сонечко та Маргаритка йшли собі, намагаючись підбадьорити одна одну гарною пісенькою. Дорогою грали в словесні ігри, ловили кожну мить і нею насолоджувались.  Минав час і дівчатка не помітили, як дорога привела їх до Старого Лісу.  І майже зразу наші мандрівниці відчули, що стало якось моторошно. Дівчатка йшли мовчки і тільки на кожен шурхіт у хащах одна одну намагались  заспокоїти.
- Це метелик пролетів, – казала Сонечко.
- А це листочок впав, – підтакувала Маргаритка.
- А це напевно зайчик промчав.
Але поряд, зовсім поряд кущі зашурхотіли і на дорогу вискочив найсправжнісінький …Вовк. Дівчатка так злякались, що їм навіть в голову не прийшло сховатись від сіроманця.

- Ей, ви, комахи, – презирливо звернувся вовк. Голос його був хриплим, а дихання уривчасте. Видно біг він вже довгий час. – Ви зайця вухатого тут не бачили?
Вовк блиснув очима і клацнув зубами. Але ступінь переляку дівчат сягнув тої межі, коли більше боятись вже просто нема куди.

- Нііііі, – в один голос вимовили квіточки.
Вовк хотів ще щось спитати, але раптом легенький вітерець доніс йому до носа якийсь запах. Вовк принюхався, і, навіть не попрощавшись, знов стрибнув в кущі.  А Сонечко і Маргаритка і надалі мовчали. Їм було так лячно, що ще деякий час вони дивились в той бік, де зник хижак.  Першою порушила мовчанку Сонечко.
- Знаєш, нам неймовірно пощастило, адже наша подорож могла закінчитися вже ось тут, на цій стежечці.
- Т-а-а-а-а-а-к, – саме з довгим «а» вимовила Маргаритка. – Але ти чула, Сонечко, Вовк шукав Зайчика. І щось мені підказує, що запах, який він зловив, не дасть зайчику жодного шансу.
- Думаю, нам треба допомогти, не зважаючи на небезпеку.
Квіточки кинулись в кущі, в яких нещодавно зник Вовк. По прим’ятій траві дівчатка бігли з усих своїх квіткових сил.  Подружки вибігли на галявинку саме в той момент, коли Вовк завив від радощів, як впіймав маленького зайченятка за вуха!
- Ой! - тільки й змогла вимовити Маргаритка.
- Цить, треба негайно діяти.
А Вовк їсти зайченя не поспішав. Він вже почав вихвалятися, який він чудовий мисливець, як він шукав маленького зайченятка, як він потішить свою маму-вовчицю розповіддю про те, як подолав пустелі, моря і гори і таки, нарешті, упіймав здобич. Звісно ніяких пустель-морів-гір він не долав, але то напевно був найбільший вихвалянець на весь Старий Ліс. І це, до речі, спасло зайчику життя!
Дівчатка не гаяли часу. І не слухали промов вовка. Вони швидко мчали до барлоги ведмедя, по дорозі обговорюючи план. Ведмідь спав в своєму барлозі. Полуденне сонце припікало щосили і розморило його після вранішньої рибалки. Дівчатка знайшли горщик, в якому ведмідь зберігав свій солодкий смаколик, – мед. Переклали в інший посуд, а пусту банку залишили на видноті. Та залишалась головна проблема – розбудити ведмедя! Але швидко згадали, що вони квіти і мають здатність виділяти запахи, як приємні для залучення друзів і гарного спілкування, так і не приємні – для відлякування ворогів! Тоді дівчатка підійшли до самого носа ведмедя. Ведмідь спав і його подих міг здмухнути легеньких квіточок. Тому дуже обережно минаючи перешкоди, дівчатка вибрались до самого носа, дочекавшись наступного вдоху дівчатка на рахунок три почали виділяти неприємний запах. Ведмідь вдихнув з усієї своєї ведмежачої сили. Від такого різкого і неприємного запаху в нього навіть у сні замуляло в носі і він… нестримно чхнув. А чхнувши вже й проснувся!

- Що? Де? Коли? – Ведмідь сам не міг зрозуміти, що сталось і що відбувається.

- Дорогий Пане Ведмедю, Ваш мед викрадено!
- ЩОООООО? - заревів обурено господар барлоги.
- Мед напевно забрав Вовк. І, до речі, смаколика, напевно, йому замало. Тому що він наразі хоче скоїти справжнісінький злочин!

- Який ще злочин?
- Зараз Вовк тримає в лапах зайченя з довгими вушками. А ще й вихваляється, який він молодець!
- Так це ж мій друг Вухатий! – терпець тут таки урвався і у Ведмедя.  – Покажіть-но мені того сірого!
І, ніби закочуючи рукава, ведмідь вибіг з барлогу. А навздогін бігли дівчатка і підказували шлях до галявинки. І саме вчасно прибіг, бо Вовк роззявив свою хижацьку пащу і мав ковтнути Вухатого! Ведмідь взяв з-за пахви банку, яку туди поклав перед тим, як вибіг із домівки та й жбурнув нею у Вовка. Від удару останній просто таки беркицьнувся на землю задерши ноги догори. Заєць бухнувся на землю і одразу ж впав на коліна, почавши при тому дякувати рятувальникам наче божевільний, що останні подумали, що Вухатий від переляку трохи «тогокнувся».  Трохи згодом, коли заєць таки прийшов до тями, Ведмідь запросив усіх на чай. Заварювали і пили чай прямо на дворі. Друзям було про що обговорювати. Вони вже сміялись над пригодою, і щомиті згадували дрібниці, які вже здавались кумедними. Теплий чай заспокоював і приємно розслабляв. Так за розмовами непомітно пробіг час та настав вечір. Ведмідь, як гостинний господар запропонував дівчаткам залишитись на ночівлю, а ті з радістю погодились, адже ночувати просто неба в темному лісі не хотілось.


VI. Поле
Прокинувшись, дівчатка гарненько поснідали ранковою росою. Це була така смакота, що дівчатка навіть не знали, куди ту росу ще вмістити. З нашою, людською їжею, ранкова роса квіток може порівнятись хіба що по смаку з кавуном, якого скільки б не їв, все хочеться і хочеться, і здається, що неможливо спинитись, поки отой кавун ще стоїть на столі. Але то тільки по смаку! Справа в тім, що ранкова роса має чудодійну силу не тільки для квіток, але й для нас з Вами. Вона позбавляє втоми, надає сил та наснаги, наповнює силою сонячної енергії. Отож дівчатка понаїдавшись до несхочу, попрощались з Ведведем та Вухатим та й рушили далі. Сонце підіймалось все вище і шлях квіточок мав лежати через Широке Поле. Дівчатка згадали свою мандрівну пісеньку і з захопленням та натхненням її заспівали.  Але незабаром дівчатка помітили, що поле було сповнене тільки квіточками жовтого кольору і ніяких інших квіточок тут не було. Це спочатку потішило кульбабку. Незабаром дорогу їм перегородила Ненажерлива Гусінь.

- О, здобич! Чую-чую, вас мої квіточки. Ваш дивний спів линув до мене ще здаля. Підійдіть-но ближче і я поласую вами, а то жодної квіточки не залишилось на цьому полі. Де ж ви, мої голубоньки? Я не бачу. Клята хвороба жовтогарячка у мене відібрала здатність бачити жовтий колір!
Тут тільки Сонечко з Маргариткою зрозуміли, чому саме Ненажерлива Гусінь їх не бачить. Сама Сонечко від природи мала жовтуватий колір, і носила тільки жовтенькі сукеночки. Вдягати білу, ошатну сукню дозволялось тільки одруженим і немолодим дамам-кульбабкам. А як же ж Маргаритка, спитаєте ви? А давайте-но пригадаємо з вами прикру подію, яка сталась на початку мандрів, коли Сонечко ненароком спалила праскою рожеву сукню Маргаритки і та погодилась одягнути жовтеньку сукню Сонечка. Та, здавалось би прикра подія, наразі рятувала маргариткове життя! Дівчатка обережно, не вимовляючи ні звуку шаг за шагом і тримаючись за руку мали пройти повз Ненажерливу Гусінь. І здавалось би небезпека мала би минути, як вітер трохи змінився і гусінь почула запах Маргаритки. Вона швидко повзла до Маргаритки. «Що ж робити? Як врятувати найкращу подругу?» - думки Сонечка переплітались і чіплялись одна за одну тим часом, як Ненажерлива Гусінь вже була майже поруч з Маргариткою. Побігти вона не могла, оскільки гусінь би швидко вхопила її і тоді, хто знає, що б могло трапитися з бідолашкою. Сонечко подивилась вгору, наче шукаючи якусь підказку, і Сонце так яскраво засвітило , що зовсім її засліпило. Квіточка опустила свої оченята додолу і побачила невеликий камінчик. Швидко нагнувшись, Сонечко взяла камінчик і кинула його зовсім в протилежному від Маргаритки напрямку.
Гусінь перестала повзти і прислухалась. І о диво, поповзла на шум падіння каменю!
- Е ні, моя солоденька, ти мене не надуриш, – шамкала Ненажерлива Гусінь, тим часом як Маргаритка змогла подолати небезпечну ділянку шляху. Тепер вже дівчаток гусінь не могла наздогнати, навіть якби й хотіла. Остання це усвідомила, і вже тупцяла ногами , витріщивши свої банькаті очі і клянучи свою хворобу  «жовтогарячку»! А Маргаритка вкотре подякувала Сонечку за її гарненьку жовтеньку сукню і за свою зіпсовану рожеву. Навіть і таке буває, адже всім відомо, що в житті все взаємопов’язане і ніщо, і ніколи не буває даремно на цьому світі.

VII. Зустріч

Незабаром шлях дівчат перетнула річка і дівчатка зупинилися, не маючи навіть уявлення як перетнуть перешкоду.  Сонечко дивилась на водяне дзеркало, вякому так гарно відображалось небо. І тут….
-Хто Ви? – гукнула раптом Сонечко.
-Чому ти кричиш, - спитала Маргаритка.
-Я…я..я бачила чийсь хвіст!?! – приголомшливо, не вірячи сама у свої слова, проказала Сонечко. – І це, можливо, хвіст русалоньки….
-Що?Що? Я або не так почула, або Сонечко з тобою не все гаразд.
-Ні, зі мною все гаразд, і я говорю РУ-СА-ЛКА, - вимовила по складах Сонечко. -  А ось до речі і вона.
Маргаритка глянула в ту сторону, в яку дивилась Сонечко і з подивом побачила, як недалеко від берега, винирнула істота, зовсім схожа на ту, яку називають русалонькою.

Вона була дуже гарна. Прекрасні зелені очі, сповнені ніжності, дивились на мандрівниць запитливо і зацікавлено. Довгі зелені коси, в яких вплетені річкові водорості, дивно спадали на плечі і огортали всю свою чарівну господиню наче найкоштовніша тканина.
-Хто Ви і що тут робите? – її голос звучав так мелодійно, наче оркестр із сотні флейт, і арф грав саму найніжнішу пісню в світі.
Від подиву дівчатка навіть не зразу змогли відповісти Русалоньці.
-Я– Сонечко, а ось це – моя подружка Маргаритка. Ми прямуємо до королівського Палацу на зустріч з Королевою Лілією, щоб допомогти моїй бабусі, яка захворіла. А Ви? Як звати вас?
-Я Джуліан, мовила нова знайома. Я русалонька цієї річки. У Вас дуже цікаві імена, і Ви мені подобаєтесь. Тому мушу Вас попередити – будьте обережні і стережіться моєї сестри Фенси. Вона Сирена.
-Дякуємо, Джуліан. У Вас теж над приємне ім’я, а ще дуже гарний голос. Хотіла б я мати такий самий, -  мрійливо сказала Маргаритка.

-Перед тим, як Ви підете, хочу запропонувати покататись зі мною по річці, а тоді я Вас зможу перенести на той берег. Русалонька підпливла до берега і протягнула дівчаткам свою руку. Рука була вологою, але зовсім не холодною. Дівчатка сміливо ступили на руку і зовсім не пошкодували. Русалонька закружляла їх у водному танці і їм було так добре і весело, так здорово тішитись і гратись з новою знайомою, що вони ледве не забули про час.
Зеленоока красуня перенесла дівчаток на інший берег і вони з певним сумом прощались з нею, сподіваючись побачитись і повеселитись з нею ще хоч один раз. На згадку Русалонька подарувала дві перлинки  на мотузочках. Сонечко відразу вчепила собі на шию, як амулети, а Маргаритка сховала у кишеньку, оскільки в неї вже на шийці було намисто.
- Тільки ж не забудьте, стережіться сестри Фенси, – нагадала Русалонька. Подружки помахали востаннє і зникли за поворотом дороги. Шлях був понад річкою, проте Русалонька провести їх не могла, оскільки то вже починались володіння її сестри Сирени Фенси.  Квіточки, тримаючись за руки, знову і знову обговорювали минулу подію, згадували, як здорово і весело було кататись та веселитись на воді. Аж доки до них обох не долинув солодкі звуки співу. Спів лунав так гарно і манив за собою, що Маргаритка, наче під гіпнозом залишила руку Сонечка і попрямувала в ту сторону, звідки лунала пісня.
-Ні, - крикнула Сонечко, - Не слухай! Не йди!
Але Маргаритка наче зовсім не чула голосу Сонечка, вона йшла прямісінько у воду. З води винирнула Сирена. Вона була і схожою і не схожою на свою сестру водночас. Очі за формою нагадували очі Русалоньки, проте вони не світились ніжністю, а палали злістю і тріумфом. Волосся теж було зелене, проте у Сирени воно було розпатлане і спадало на плечі наче мочалка. Криві зуби і простягнуті руки видавали наміри Сирени. Вона задумала явно щось недобре, і в цю пастку вже майже спіймалась Маргаритка.
В ту ж мить Сонечко зупинила Маргаритку і вийняла з її карману чарівну перлинку на мотузочці, яку дала їм подруга Русалонька. Маргаритка відразу прийшла до тями і відстрибнула від водиаж на три кроки вбік.
-Пливи собі геть! Я тепер володію собою, а крім того зі мною найкраща подружка в світі! – обійнявши Сонечко гордо мовила Маргаритка.
Сирена зрозуміла, що здобич вирвалась в її тенет і очі блиснули ненавистю. Їй не залишалось нічого як нирнути і чекати на необережних мандрівників. 
Так ось який подарунок дала їм Русалонька! Вона не тільки покатала їх, дала цінну пораду, а ще й врятувала їх від неминучої погибелі.
Цього дня квіточки до води намагались не наближатись, а скоро дорога і взагалі відійшла від річки. Незабаром сонечко сіло і вони змушені були заночувати просто неба.
VIII. Оточені
Сонечко відкрила вічка. Був ранок, і світло Сонця відразу ж її засліпило. Сонечко прикрила долонькою і тут таки побачила, що їх з Маргариткою взяли в кільце і оточують невідомі у масці. Тут таки ручка її потяглась до Маргаритки і почала трусити сплячу подругу.
-Вставай, Маргаритко, вставай швидше!
-Ти що, Сонечко, з глузду з’їхала. Рано ще. Дай трошки поспати.
-Ні ж бо. Вставай! Терміново! Нас оточено.
Маргаритка відразу ж розплющила свої вічка. За цей час вона так звикла до усіляких небезпек та непередбачуваних обставин, що саме слово «оточено» подіяло не гірше за будь-який будильник. Маргаритка привстала і побачила, що невідомі оточують колом їх. І коло те стає щільніше і щільніше. І тієї ж самої миті  галявинка наповнилась несамовитим дівчачим вереском:
-ААААААААААААААААААААА! ДО-ПО-МО-ЖІІІІІТЬ!  РЯТУ-ЙТЕЕЕЕЕ! НАААС ОТОЧЕНОООО!

Голос Маргаритки був дуже сильним, бо вона відвідувала гурток квіткового академічного співу. То я Вам хочу сказати, любі друзі, що її ляскіт був чути далееееко за межі галявинки.
У нападників аж вуха позакладало і схоже, що і в Сонечка теж! Невідомі в масках аж рухатись перестали, а деякі, навіть, прикрили лапами, свої вуха. Найбільший з нападників
, у якого був руденький хвостик, а вище за маску стирчали руденькі вушка, оговтався швидше за всіх інших і мовив:
-Залишитесь живими, коли підете з нами. І щоб ніяких більше отих ваших дівчачих вересків на весь ліс.
Квіточки закивали головами. Декілька нападників підійшли до мандрівниць та зв’язали дівчаткам руки позаду. Тепер вони мали йти за бандою в масках в їх лігво і не відомо коли, і чи взагалі змогли б, продовжити власну пригоду. Ех! Бідна бабуся, вона напевно і не дізнається, що її онука Сонечко та її вірна подруга попали в таку халепу. І головне, що жодних шансів подолати таку банду двом маленьким і не досить досвідченим подругам-мандрівницям.
Дівчатка плентались за бандитами.  Моторошно, ніяково, а головне страшно. Дуже-дуже страшно!
Але наша мила Маргаритка кричала не даремно. Бо в цю саму мить кущі заворушились і з них вибігли захекані Єнотиха, Борсучиха, Лисиця і пан Хом’як.
-Ось де вони, шибеники! Де це ви вештаєтесь? Нема, щоб біля нір та будиночків, так вони…, - в один голос затараторили звірі.
-Вушко, Плямочка, Хомо, Хитрун і Хитрик, а-ну знімайте ці маски! Які ж ви робінгуди, коли перехожих зупиняєте і лякаєте їх на смерть? Хіба ж так можна? – засоромив нападників пан Хом’як.
І знаєте, що сталось? Маски були зняті, а під ними виявились ніякі не шибеники-грабіжники, а самі звичайнісінькі малята-звірята, які грали у банду «Робіна Гуда». Мотузки були розв’язані з великими вибаченнями від мам звірят. А малюки-«розбійники» похнюплені і присоромлені також просили вибачення від щирого серця.
Дівчатка зовсім не сердились на них,  а раділи своєму несподіваному «порятунку».

-Нам було дуже сумно, а такі гарненькі напевно не погодились би пограти з нами. От ми і придумали…
-Треба було тільки сказати, і ми з Вами неодмінно пограли б. І навіть навчили б Вас самих грати в інші ігри, щоби Вам було зовсім не сумно в подальшому.  Але наразі нам треба поспішати.  Часу ми втратили немало, а дороги пройдено не так  і багато. Тож прощавайте. Можливо наступного разу вийде краще. Прощавайте!

IХ. Несподіване спасіння

Трохи приголомшені від події, квіточки дивились вслід звірятам.

Оговтавшись, вони вже було зібралися рушити далі, і раптом побачили два величезні червоні стовпи, а коли попіднімали голівки, то й самого їх володаря–пана Лелеку. Він був дуууууже високим, з доброю посмішкою на дзьобі і смішними пілотськими окулярами на чолі.
-Що Ви тут робите, чарівні?
-Йдемо до Королеви Лілії, – затинаючись мовила Сонечко.
-Ого! До самої королеви Квіток! І що ж Вам від неї потрібно?
- Попросимо допомогу для порятунку Сонечкової бабусі, - мовила Маргаритка, остаточно оволодівши собою.
-Ну як так, то я можу вам допомогти. Саме біля Королівського Замку маю гніздо, де моя мила висиджує яйця.  Сподіваємся на поповнення в родині в найближчий час!
-О, як це мило, як здорово! Будемо вам вдячні, якщо допоможете подолати шлях! – зраділи дівчатка неочікуваній допомозі.
-Сідайте на мене і тримайтесь міцніше за пір’ячко. Летимо.
Пан Лелека натягнув пілотські окуляри на очі, розпуширився, наче курка на морозі і спустив для посадки пасажирів своє чорно-біле крило.  Довго квіточок вмовляти не прийшлось.  По крилу вони забігли і зайняли так би мовити віп-місця.  Один-два і птах злетів.
Такого відчуття Сонечко і Маргаритка не відчували жодного разу в своєму житті. І, напевно, якби не ця подорож ніколи б в житті не відчули. Стільки незгод, скільки небезпек, і от нарешті -  Політ. Що може краще бути? Хіба не піднятися вгору, ближче до Сонця мріяла Сонечко? Вітерець віяв і майже обпалював обличчя квіточок, лоскотав їх листочки і пелюсточки. Так було чудово і гарно.  Поля, ріки і о ліси були десь там внизу. Тільки мрії, тільки радість разом з ними. Говорити нічого не можна було та й слова не вкладались у речення. Тільки емоції…
X. Квіткове Місто
Небесна подорож тривала не так і довго, проте мандрівниці ловили кожну мить, і кожний помах крила нового друга.  Смішні і різнокольорові клаптики полів, кучеряві, немов стадо баранців ліси, блакитна смужечка невеликої річки – все це сплелося, наче ковдрочка в стилі печворк, покрила всю землю довкола.
 Скоро вже вони стали розрізняти обриси Квіткового Міста, де як вони знали, і розташований Королівський Палац.
 -Тримайтесь міцніше, - гукнув пан Лелека, - ідемо на посадку. І неначе літак, прийнявши курс на посадку почав знижуватись.  Дівчатка з подивом для себе стали помічати, що дерева більшають, і стають вже не такими маленькими зеленими хмарками, а цілими велетнями-старожилами,  що в принципі не дивно, тому що і квіти і дерева були з одного рослинного царства. 
І ось вже пан Лелека приземлився перед Головними ворітьми  Квіткового Міста. Висадивши пасажирів,свої окуляри пан Лелека підняв догори. Кульбабка з Маргариткою чемно подякували та побажали панові Лелеці всього найкращого, оскільки вхід до цього міста пильно охоронявся і можливим був виключно для квітів.
Пройшовши ворота, мандрівниці опинились наче у сні. Аромат пахощів, різнобарв’я форм та фарб – все це робило Квіткове Місто безумовно найкрасивішим містом в цілому світі. Тут зібрались жителі з усіх усюд.
Майже зразу біля Квіткового автобуса юрмились  квіти. Підійшовши ближче, Сонечко з Маргариткою дізнались, що Тюльпани, які нещодавно прибули з Голандії, Троянди – з Англії,  Рододендрони – з Африки, а Плюмерії – аж з Гаваїв! І всі вони хочуть записатись на екскурсію по місту, яку буде проводити пані Кримська Лаванда.Остання була дуже гарною і вишуканою пані, яка усім своїм виглядом давала зрозуміти, що дуже радіє всім туристам і тішилась, що їх так багато.

-Пані Лавандо, підкажіть, як нам можна добратись до Королівського Палацу?
-Так, любі мої, підкажу. Навіть більше, зможемо Вас підвести аж до самого палацу адже про Ваші пригоди вже легенди розповідають!
-Легенди? Це цікаво! – група туристів пильніше поглянула на дівчаток-квіточок і оточила пильним колом.
Водій автобуса пан Чорнобривець сигналом дав зрозуміти екскурсантам, що екскурсія скоро почнеться, а тому всіх запросили зайняти місця.
Автобус рушив і пані Лаванда, взявши мікрофон у руки, почала розповідати і про визначні пам’ятки міста, і про його історію, і визначних діячів, прославляючи квітів. Найбільше дівчат зацікавили історії пані Шавлії , відомої жінки-лікаря, а також пана Мака, який був сучасним співаком і справжньою рок-зіркою.
І ось за розмовами та цікавими розповідями, екскурсанти не помітили, як під’їхали до величного і неймовірно прекрасного Королівсього Палацу.
Пані Лаванда почекала, поки всі слухачі вийдуть з автобусу і як годиться домовилась з водієм де той почекає групу. А потім вже звернулась до дівчат-квіточок.
- Наша подорож має тривати, а ваша – майже підійшла до кінця. Бажаю Вам удачі. Щасти Вам!
-Дякуємо! – в один голос промовили дівчатка і міцно по черзі потиснули пелюсточки пані Лаванді.
- Група, підійдіть ближче. Ставайте півколом, щоб всім мене було добре чути. Отож, династія Лілій бере свій початок за часів….
Але коли свій початок бере династія Лілій дівчатка і так знали, тому, що відвідували Квіткову Школу і вчились, до речі, обоє на відмінно.  Вони не затримуючись попрямували до входу у Королівський Палац.
ХІ. У Королівському Палаці
Біля входу в Палац їх зустріли вартові-охоронці Безсмертники, які запитали дані дівчаток та про мету їхнього візиту. Дізнавшись, що мандрівниці прохають аудієнцію в Королеви, Безсмертники визвали уповноважену зпитань аудієнцій пані Мальву. Щедра, висока, досить повну вата, але щира і привітна пані Мальва запропонувала відпочити дівчатам в кімнатах для гостей. Дівчата були настільки стомленими, що нічого проти відпочинку вони не мали. Крім того, мандрівниці давно не їли, і шлунки обох голосно давали про це знати. Пані Мальва теж зрозуміла «натяк» їхніх «співочих» животів і запропонувала відвести їх до пані Мати-й-Мачухи, яка якраз була головною кухаркою Королівського Палацу.
До кухні йшли через довгі і гарно оздоблені коридори Палацу. За скульптурою «Співаючої Мімози» вони повернули праворуч і опинились в невеличкому коридорі, який закінчувався ошатними дверцятами.
-Любі мої, не звертайте увагу на недобру вдачу «пихатої голови» пані кухарки. Новий тиждень розпочався, і це означає, що пані Мати-й-Мачуха приборкає свою другу половинку.  Будьте чемними, і не забудьте ж привітатися!
Дівчатка поки що нічого не зрозуміли, проте двері пані Мальва відчинила і вони опинились хоча і в маленькій, але дуже затишній кухні. За-за каструльок і сковорідок на них дивилась доволі цікава квітка. Цікава вже одним своїм виглядом, тому що в неї, замість однієї було дві голови!
-Добрий день, – знайшлись квіточки.
-Добрий день, – відповіла одна голова лагідно, а інша голова трохи згодом подала і свій голос. – Ідіть звіди!
Такого прийому дівчатка аж ніяк не очікували і навіть не знали, як реагувати і що далі робити. Схожа така поведінка  ніяк не здивувала пані Мальву, проте надалі терпіти вона неповагу не могла.Проте аж ніяк  не знітившись, промовила:
-Змушена нагадати, пані Мачухо, що почався новий тиждень «прихильної голови», тому будьте люб’язні і поважайте закон. Почався тиждень Матері.
Голова Мачухи пробубоніла собі під ніс. Потім дістала синю пігулку, запила компотом і …. заснула. При всьому цьому, голова Матері посміхалась і виглядала достатньо приємно і дружно. На все про все пішла хвилина, а наші подружки  все ще стояли здивовані.
- Моя друга половинка має не таку терплячу вдачу, і трохи розчарована тим, що скінчився її тиждень бути головною. Крім того, втомилась, так що пробачте ви вже її.

Тоді пані Мальва звернулась до Мати-й-Мачухи.
-Пані Мати-й-Мачухо, звертаюсь до Вас. Лишаю вас наодинці з цими дівчатками . Будь ласка прослідкуйте щоб дівчатка поїли, і гарно відпочили до завтра. А я мушу бігти. Сьогодні мені треба доробити купу справ.
Попрощавшись з пані Мальвою дівчатка лишились з Мати-й-Мачухою сподіваючись, що ота друга голова не проснеться, принаймні до завтра.
Мати-й-Мачуха накрила на стіл. Потрібно сказати, що таких наїдків дівчата в своєму житті навіть і не куштували, так що вечеря вийшла по-справжньому королівська.
Того вечора Сонечко найменше дивилась на зорі, бо втома таки взяла своє. Очі заплющились самі собою.
ХІІ. Аудієнція

А ранок почався з того, що дівчатка, раненько прокинувшись та причепурившись були готові до аудієнції Королеви.
В Тронній Залі Королева Лілія сиділа на Квітковому Троні. Дівчатка з захопленням підходили до Королеви. Напередодні відпрацьований реверанс виявився доречним.
- Привіт. Мої підлеглі розповіли мені хто ви і звідки з’явились. Також я чула про ваші неймовірні пригоди та геройські вчинки на шляху.

Дівчатка, затамувавши подих, слухали дзвінкий та приємний голос Їхньої Величності. Між тим Королева вела далі.

- Я дуже рада, що ви виявили бажання звернутись до мене, тим більше, що якраз я вам і можу допомогти!

В цю хвилину слуги Королеви піднесли їй пишно оздоблену скриньку. Королева встала, відкрила скриньку і дістала скляночку.

-Ось, тримайте, мої маленькі. Ця особлива рідина допоможе бабусі вилікуватись.
Дівчатка неймовірно щасливі підійшли обоє до Королеви. З рук ЇЇ Величності вони прийняли такий важливий подарунок.

-Чи можу я Вам ще чимось допомогти?
-Дякуємо. Щиро дякуємо. Повірте, Ваше Величносте, це найліпший подарунок, що я коли-небудь отримувала!

Королева прихильно посміхнулась. Я відпускаю вас додому, проте зроблю ще дещо для вас. Я пригощу Вас Нектаром Перенесення.
Королева поклала знак і слуги піднесли їй два келихи з рідиною, яка запахом та кольором була схожа на мед. Заплющте очі, уявіть те місце куди в ви разом хотіли б перенестись і відпийте по ковточку. А наразі я з вами прощаюсь.

Дівчатка, щиро подякувавши Королеві, так і зробили.  А, розплющивши очі, опинились в будиночку Сонечкової бабусі.

XIIІ. Епілог

-Бабуся! Бабуся! Маю для тебе подарунок!– кричала від радощів Сонечко.
Але бабуся не відгукувалась. Маргаритка з Сонечком почали обшукувати будинок. Бабуся спокійно вовтузилась на кухні, навіть не підозрюючи, що її окликали.

-Ох, бабуся! Я вже почала хвилюватись!
Сонечко обійняла бабусю міцно-міцно. Тим часом Маргаритка дістала заповітну пляшечку з чарівним напоєм і простягнула до Сонечка. В свою чергу, тремтячими руками, Сонечко віддала Бабусі і жестами показала, що потрібно випити. Бабуся усміхнулась, відкрила пляшечку і зробила ковток. Посмакувала напоєм, щиро посміхнулась і спитала:
-Їсти будете?
-Не подіяло, – спохмурніла Маргаритка.
-Як же ж так? Все було марно. Бабуся ти й досі не чуєш?
-Чому не чую? Все відмінно чую! Я про їжу у вас питаю. Чи ви голодні, мої щебетушки?

 

-УРРРРРРА! ПОДІЯЛО!
Радощам, веселощам та підстрибуванням не було меж!