Федосєєва Вікторія

Казка про Стару Парасолю

 

- Доброго ранку, мамочко! – Оленка зайшла на кухню, де вже поралась мама, і пригорнулась до неї.

   - Доброго ранку, сонечко! Умивайся і сідай снідати. Мені вже час на роботу. А ти, коли будеш виходити, не забудь парасолю, бо надворі дощить.

   - Парасолю? – здивовано запитала Оленка і згадала свій дивний сон…

 

Жила собі на світі Стара Парасоля. Була вона ще нічогенька, хоча все частіше вночі просиналась від того, що їй боліли і крутили спиці, а ручка тремтіла, мов від холоду.

   - О – хо – хо –, зітхала старенька. – Ніхто не молодіє, а тільки старіє… Скільки ще часу я зможу прослужити Хазяйці перед тим, як відійти у Вічність?

 

Хоча Парасоля гнала від себе думки про Межу, але вони все одно зринали у її голові мало не щодня. Що там, за Межею? Що таке Вічність? Куди Хазяйка відносить старі речі і що з ними відбувається далі? Вони продовжують жити чи помирають?

 

Питань було так багато, і Стара Парасоля силкувалася знайти на них відповіді, але їх не було. Зрештою, щоб не створювати собі зайвого головного болю, Пані Парасоля вирішила здатися на милість Долі і своєї Хазяйки.

 

Господинею Старої Парасолі була жінка середнього віку, середньої зовнішності і середнього достатку. Але була в неї одна особливість – велике серце, у якому жила любов.

 

Домівкою Пані Парасолі була сумка Хазяйки. Тут вона почувала себе затишно і безпечно. Кожного разу, коли Хазяйка відкривала сумку, Парасоля усміхалась їй і чекала, що зараз опиниться у лагідних жінчиних руках і зможе прислужитись їй, захистити від дощу чи снігу.

 

Одного разу, коли Хазяйка витягла її із сумки і хотіла відкрити, Парасоля відчула, як щось ніби кольнуло її в бік.

   - Ой, лишенько! – скрикнула бідолаха, - що ж це таке?

 

Погляд її зупинився на спиці, що вільно звисала збоку, переламана навпіл. Вітер гойдав її, то напинаючи, то опускаючи платтячко, ніби парус. Дощ періщив по ній, спиці тріщали, здавалось, ось-ось поламаються і вони. Сльози готові були политися їй з очей, але тут Парасоля глянула на стомлене, мокре обличчя Хазяйки і зрозуміла, що вона повинна бути сильною. Зібрала всю силу волі і сміливо підставила голову назустріч стихії.

 

Повернувшись додому, Хазяйка оглянула Парасолю, похитала співчутливо головою і повісила її сохнути. «Вона мене вилікує, вона добра», –думала пошарпана Парасоля, плачучи і зітхаючи. Зламана спиця, здавалось, боліла іще сильніше. Знесилена плачем і стражданням, вона заснула.

 

Прокинулася від того, що хтось легенько штовхнув її в бік.

   - Хто тут? – скрикнула Парасоля, відкривши очі.

 

Поруч із нею лежала новенька, гарна Парасоля. Обличчя у неї було молоденьке, платтячко так і сяяло новизною, а головне - у неї всі спиці були цілими!

   - Я – Нова Парасоля, хіба не бачиш?- зверхньо відповіла незнайомка і хмикнула, угледівши поламану спицю.

 

   - А-а-а, то це тебе завтра віднесуть за Межу? – додала вона, скривившись. – А я житиму в сумці Хазяйки замість тебе!

 

    - Ні –і–і–і–і! – самим серцем скрикнула Стара Парасоля, у відчаї заломивши руки-спиці.

 

Хтозна, скільки пролежала вона із заплющеними очима і захололим серцем… Прийшла до тями тоді, коли відчула на собі теплі руки хазяйки і зрозуміла, що її кудись несуть.

   - Прощавай, моя подружко Сумочко, прощавай, Поличко, прощавай, мій Ослінчику, і ти прощавай, любе Дзеркальце, – плакала старенька. – Оце прийшов останній мій час!

 

   - Тримайся! Ми не забудемо тебе! – почула вона тоненькі голосочки своїх друзів.

 

   - Ха – ха – ха! Туди тобі й дорога, стара бабенціє! Тепер я буду улюбленицею Хазяйки, – реготала Нова Парасоля, потираючи руки.

 

Яким же було її здивування, коли через декілька днів Хазяйка принесла назад Стару Парасолю. Але яку!

   - Де ти була? Що з тобою сталося? Які ми раді знову тебе бачити! – Зусібіч сипались тендітні голосочки, а Парасоля усміхалась, щасливо сяючи оченятами.

 

   - Ви хочете знати, що зі мною сталося? – запитала вона, коли стих радісний гомін. – Добре, розкажу вам. Слухайте. Ви ж добре знаєте нашу Хазяйку…

 

   - Так, так, особливо я! – скрикнуло Дзеркало. – Такої красуні, як вона, нема ніде в світі!

 

    - Так ось, – продовжила Стара Парасоля. – Вона віднесла мене до одного чарівника. Його вправні руки відремонтували мене, замінили поламану спицю, прикрутили новеньку ручку, ще й платтячко подарували ось яке!

 

   - Гарне, гарне, - загомоніли друзі.

 

   - А ще він розповів мені одну таємницю, - стишивши голос, продовжила Парасоля.

 

    - Яку, яку, Парасолечко, розкажи і нам, - Гребінці нашорошили вуха, а всі навкруги зацитькали на них.

 

   - Він сказав мені, що я житиму завдяки любові. На це почуття здатні лише люди, тож якщо ми, речі, навчимося любити, то житимемо вічно!

 

   - Ой! – зашелестіло навкруги. – Чи ми зможемо?

   - Здається, ми знаємо, хто це, - мовили братики Ножиці. – Цей чарівник справді вміє творити дива, він дарує нове життя поламаним речам.

 

   - Я знала, що у нашої Хазяйки найдобріше, найжалісливіше, найбільше серце! – вигукнула кішечка Пушинка. – Згадайте, як вона виходжувала мене, хвору, підібравши минулої зими на вулиці. Без неї я б загинула!

 

   - Друзі! – підняла руки вгору Стара Парасоля. – Всі ми знаємо, як нас любить наша Хазяйка.

 

   - Так! Так! Знаємо! – залунало зусібіч.

 

   - Давайте відплатимо їй хорошою службою, щоб вона ніколи не засмучувалася. А ще – навчимося любити.

 

    - Ми згодні! – захитали всі дружно головами.

 

    - Зачекайте… А де Нова Парасоля? Невже примостилась уже на моєму місці – у Хазяйчиній сумці? – здивовано запитала Парасоля.

 

   - Ні! Ні! Її немає! Вона лопнула, переповнена власною злістю! – відповіла Пушинка, змахнувши лапкою.

 

   - Жаль її, бідненьку… Серце її залишилося холодним, так і не зазнавши любові. А без любові ми – ніщо!- мовила, зітхнувши, Стара Парасоля.

 

… – Я люблю тебе, матусенько, найбільше за все! – прошепотіла Оленка, розкриваючи парасолю. – Це твоє серце і твоя любов захищають мене від усіх негод на світі! – дівчинка щасливо усміхнулася і поспішила до школи.