Соколова Софія

  Кололекса

 

Привіт! Я робот на імя Олекса. Я – дванадцятирічний робохлопець. У нашому місті багато таких, як я, – роболюдей. Ми живемо, навчаємося і працюємо разом зі звичайними людьми. Взагалі, ми не дуже від них відрізняємося, хіба що маємо розумову здатність очищувати повітря, воду і землю від забруднення.

 

А це мій помічник гвинтик на ім’я Шминдик. Як для людей домашні тваринки, гвинтики для нас – друзі і помічники. Шминдик – інтелектуальний гвинт, а є ще прості. Інтелектуальні мислять так, як ми, хоч і не вміють розмовляти. А прості – це... прості. Харчуються інтелектуальні гвинти спеціальною енергією, яку для них консервують у спеціальні банки на спеціальних заводах. Є енергія зі смаком банану, вишні, бекону і таке інше, ну ви зрозуміли.

 

І от вам моя історія. Усе почалося в 2052 році. Був звичайнісінький день: вулицями літали флаймобілі, а ми з друзями грали в небесний футбол. Після матчу мама з татом, які працюють у Інституті Науки та Винаходів, сказали, що сьогодні там відбудеться виставка прикольних інновацій. О п’ятій вечора ми відправились туди. На виставці був і кубик Рубіка, який можна складати силою думки, і телепорт, і паперова книга з інтерактивними сторінками, але головним експонатом виявилася машина часу. Колись усі люди й роботи вважали, що вона буде величезною й важкою і керувати нею зможуть тільки справжні генії. А насправді все було інакше: машина часу – це алюмінієвий куб розміром 6х6х6 см, тобто 2,4х2,4х2,4 дюйми, і нею, за словами винахідників, може легко користуватися навіть восьмирічна дитина.

 

На презентації машини часу ми дізналися, що її спочатку потрібно активувати, просто взявши в долоні. Відтак на одній із граней куба з’явиться список минулих і майбутніх сторіч, на інших – роки, місяці, дні, години, хвилини. Коли вибереш потрібну дату, куб проектує портал просто під твоїми ногами. Ти наче провалюєшся в минуле або в майбутнє... От і я провалився у 2017 рік.

 

Нічого так дивуватися! Якби ти був дванадцятирічним хлопцем, також не встояв би перед спокусою взяти цю штуку і куди-небудь провалитися! А взагалі, в усьому винен екскурсовод. Він так цікаво розповідав, що аж кортіло поцупити цю супер-пупер-новинку. А ще екскурсовод виявився дуже неквапливим, тож коли машина часу вже опинилася в моїх долонях, він навіть «СТІЙ!» гукав якось довго й протяжно, наче співав в опері.

 

Провалившись у часі, я опинився на даху якоїсь підозрілої будівлі. Ну і як мені тепер звідси вибратись? Я почав шукати вихід, блукав-блукав, поки знову провалився. Але тепер не в часі, а в якусь дірку в даху. Я опинився в дивній кімнаті, де панував безлад. Кімната була схожа на лабораторію, де хтось перевернув усе догори дригом. Посеред кімнати стояв стіл, за яким сидячи спав юнак у білому халаті і окулярах для підводного плавання (дивна комбінація!). Від галасу, який я вчинив, він навіть не поворухнувся. Може це статуя? А я потрапив у якийсь музей? Аж раптом статуя почала хропіти. Це ж треба! Я й не знав, що в минулому існували інтерактивні статуї. Тому почав уважно розглядати цей витвір мистецтва. На столі лежав недоїдений бутерброд із ковбасою й сиром, на якому сиділа муха (як все продумано – до дрібниць!). Зненацька муха здійнялась у повітря і сіла на ніс юнакові. Він розплющив очі. Мабуть, це таки не статуя. Шминдик злякався і сховався на моїй голові. Я також зараз волів би сховатись, але де ж узяти таку гігантську голову?

 

Проте юнак навіть не здивувався, побачивши перед собою прибульця з майбутнього, що дуже нагадував справжнього Термінатора.

 

Ти новенький? – запитав він. – Кепсько виглядаєш! Знову на обід в їдальні тухлу капусту дають? Бе-е-е-е, мене від неї вже нудить.

 

Сказавши це, капустоненависник підійшов до шафи, дістав із верхньої полиці якісь брудні колби і наказав мені вимити їх. «Овва! – подумав я. – Може, це не людина, а якийсь робот, у якого відсутній датчик здивування? А може, в минулому так тестували на дружність?». І подумавши так, я пішов мити брудний посуд та розбирати безлад у лабораторії.

 

Минув тиждень. За цей час я стільки колб перемив! А ще познайомився з тим дивним юнаком, якого звали Петро Капуста. Виявляється, він був директором лабораторії, хоч крім нього в ній більше ніхто не працював. Лабораторія знаходилася в Інституті Науки та Винаходів, де потім працювали мої батьки. Те, що я – прибулець із майбутнього, Петро второпав тільки на четвертий день, доти ж він був певний, що мене взяли до нього помічником. Та лише на четвертий день йому стало підозрілим те, що я зовсім не сплю і нічого не їм. Він запитав про це, і я йому все розповів. Наступні три дні він не відпускав мене від себе ні на мить. Випитував, чого мене навчали у садочку і в школі. Та потім Шминдик почав пищати, і я зрозумів, що він майже розрядився. Адже інтелектуальним гвинтам вистачає одного харчового заряду енергії на тиждень. Тому через сім днів ми мусили провалитися назад, додому...

 

Не буду довго описувати, як мене зустріли батьки. Скажу лише, що прочухан за мою витівку був ще той! І в робошколі я пропустив цілий тиждень навчання, а на цьому тижні була екскурсія на Місяць. Шкода!

 

***

 

Нещодавно у нас був цікавий урок історії, з якого я дізнався, що в 2017 році якийсь Петро Капуста започаткував розробку особливого штучного інтелекту для роболюдей. Формулу цього особливого інтелекту ми вивчаємо ще в садочку, бо вона дуже проста... Ви зрозуміли, до чого я веду? Точно! Виходить, що цю формулу Петрові розказав саме я! Тобто винахід, скориставшись машиною часу і людиною з минулого, сам себе винайшов. Такий супер-пупер закручений ефект я назвав Кололекса (коло від Олекси)...