Вітько Аліса

КЕВІН-БЛОГЕР

 

           Привіт! Мене звати Кевін. Я сучасне цуценя породи йорк. Зараз круто бути блогером. І я теж вирішив спробувати.

            Я щасливий песик, хоча мене, чомусь, іноді називають “пісик” (це так Аліса придумала). Але почну з початку.

            Я народився в листопаді. Мені було дуже затишно разом зі своєю мамою та сестричкою. Мене вчили ходити в туалет на пелюшку (не дуже вдало) та виконувати команду “До мене!”. Але перед Новим роком прийшли якісь люди й забрали мене. Мені було дуже моторошно, адже я вперше вийшов з квартири. Я опинився за пазухою у дівчинки, від неї приємно пахло, я трохи заспокоївся і вирішив для себе: “Це буде мій друг та господарка”.

            На вулиці ми сіли у якийсь малий будиночок на колесах. Він затрусився та кудись покотився. За вікном я побачив схожі будиночки, які теж кудись котились. Мені було цікаво, я хотів обнюхати все навкруги і почав вилазити з рук. Дівчинка заверещала. Я злякався і вирішив, що краще залишатися на місці.

            Нарешті, будинок зупинився (згодом я дізнався, що це не будинок, а машина), і ми зайшли в справжній будинок, який вже нікуди не котився.

            Ну ось, Рудий, ми привезли тобі друга”, - почув я. Я виглянув і побачив великого рудого кота. Мені одразу закортіло з ним подружитися, але він втік в іншу кімнату. “Невже він мене злякався? Ні, це неможливо, бо він такий великий і не може боятися такого маленького цуценя, як я! А може я страшний? Хоча новорічні подарунки не бувають страшними. А я чув, що я — подарунок під ялинку”, - проносилося у мене в голові. Та тут мене спустили на підлогу, і я перестав думати про кота, адже навколо було багато всього цікавого. Все требу було обнюхати та спробувати на зуб.

            І я почав.

            Ось щось звисає з крісла. Я вхопив зубами і потягнув. Не дали... Добре, скуштуємо наступного разу! Потім я побачив якусь велике дерево, піднявся на задні лапи, спираючись на горщик, в якому зростало дерево. Земля! А всі собаки знають, що землю треба рити, і я почав гребти лапами, а потім ще й спробував на смак. Відтягнули та забрали землю з рота...

            Потім мене посадили на диван, я все обнюхав: нічого цікавого, втомився та заснув.

            Згодом я дізнався, що крім мене та кота тут живуть і люди.

            По-перше, Аліса — моя господарка та друг. В неї довге та смачне волосся (я куштував), добрі руки та солодкі пальці, які я люблю лизати. Вона пахне яблуками.

            Дуже високий чоловік — це Алісин тато Андрій. Він любить гратися зі мною моєю іграшкою, так що мені доводиться весь час її забирати в нього, бігаючи за ним по кімнаті. Він пахне машиною.

            Симпатична жінка — це Олена, мама Аліси. Вона полюбляє брати мене на руки та пестити, також вона насипає мені в миску смачну їжу. Вона пахне квітами.

            Ще одна дівчина, вже доросла, - це Алісина сестра Аня. Вона завжди зайнята, тому рідко зі мною грає, але я знаю, що вона теж мене любить. Аня вчиться на лікаря, тому часто приносить з собою запах ліків.

            Так, ледь не забув. Як я дізнався, що мене звати Кевін? А ось як. Я почув: “Кевін, Кевін” і побіг подивитися, хто це такий. Але нікого не побачив, зате мене взяли на руки і погладили. Так було кілька разів, і я зрозумів, що Кевін — це я.

            Всі в родині мене полюбили, крім кота. Він чомусь лякався, коли я починав гавкати, та ховався. Згодом, він зрозумів, що я його не з'їм, але на всяк випадок заплигував на стілець, де я не міг його дістати. Але ж я тільки хотів з ним погратися!

            Коли мені вдавалося підбігти до нього, я починав його лизати в ніс, щоб він зрозумів, що я добрий пес. Але він пирхав та знов заплигував на стілець або підвіконня. “Підвікоття”, - як каже Аліса, адже кіт любить там спати. Коли кіт сидів на стільці і я бачив, що зі стільця звисає котячий хвіст, то намагався спіймати його, бо це так весело! Та кіт той час забирав хвіст або починав їм так швидко махати, що мені не вдавалось його схопити.

            До речі, котяча їжа теж була смачнішою, ніж моя (я спробував!). Чому мені не дають її їсти?!

            А якось я скуштував якийсь білий котячий корм, що знаходився чомусь в туалеті в дуже великій мисці. Мені сподобалось, але мама Олена, побачивши це, закричала: “Аліса, як ти погано слідкуєш за Кевіном! Двійка тобі! Дивись, він наївся котячого наповнювача!”

           Одного разу, коли я прокинувся, мене понесли в ванну кімнату. Я думав, що там щось цікаве, але натомість почалися муки: мене намочили водою, намилили шампунем та почали поливати водою з душа. Я виривався як міг. Аліса заспокоювала мене кажучи: “Все добре, ти будеш чистим та красивим”. Ніби я раніше був брудним та страшним! А після купання на мене ще почали дути гарячим повітрям з приладу, який сильно гудів. Жах!

           Правду кажучи, після цих страждань моє хутро стало м'яким та дуже приємно пахло. Я сам собі дуже подобався.

            Але невдовзі я зробив калюжу і гепнувся в неї вимитим боком. Що за прикрість! Всі засміялися, а я почав виправляти ситуацію: вилизувати свій бік, та все одно мене знов понесли в душ.

            До речі, саме за ці калюжі Аліса і прозвала мене “пісиком”. Але я не ображаюсь.

            Ну все. Я втомився і хочу спати, тому закінчую свою розповідь. До побачення. Чекайте нових історій в моєму блозі!