Матросова Фаїна

 ПОДОРОЖ СНІЖИНКИ

Оповідання

 

Десь далеко на небі, там де вранці прокидається сонце, а ввечері сяє місяць і зірки жила маленька хмаринка. Ця хмаринка була великим будинком для маленьких сніжинок, яка мандрувала по небу. Вона була виткана з великої кількості тендітних білих крихких сніжинок. Біла хмаринка плавала по небу, а в середині її їздили сніжинки. Всі вони тулились одна до одної, кололи боки і тихенько перешіптувались між собою. Не було жодної сніжинки схожої. Всі були різної форми, різних розмірів, навіть кольором вони відрізнялися: одні були білі, інші – сріблясті.

 Там серед них причаїлася незвичайна Сніжинка. Вона любила дивитись вниз, коли хмаринка пропливала над чарівним лісом, блискучою річкою, безкраїм полем. А тим часом її сусідки вели свою розмову. Одна з них захопливо повторювала:

            - Кажуть це чудово! Ось так летіти і кружляти! Летіти і кружляти!

А її товаришка підмітила:

 - Це просто шлях до загибелі, тобі ще пощастить, якщо ти впадеш на якесь дерево і проживеш кілька днів, поки не розтанеш.

 Дехто говорив про те, що за межами хмаринки нема нічого цікавого, а інші сподівалися на чудо.

 Сніжинці цікаво було дізнатися, що ж діється за межами хмаринки.

 Якось подув сильний вітер. Сніжинки затрусились, налякались в середині свого будиночку. Ще мить і вони летіли, перевертаючись невідомо куди. А Сніжинка так налякалася, що сховалась в далекому куточку хмаринки і з усіх сил намагалася втриматися на місці.

 Ось біля неї поряд з’явилася велика срібляста Сніжинка. Вона була дуже гарна, витончена. Вона огляділа Сніжинку і зверхньо запитала у неї:

            - Що це ти ще тут робиш?

             - Я боюся, - відповіла Сніжинка.

             - Якщо ти будеш боятися, то ніколи нічого не дізнаєшся.

Знову вітер підхопив своїми холодними долонями сніжинки і почався снігопад. Вони закружляли в повітрі повільно і плавно, ніби пританцьовуючи, падали на вулиці міста, дерева, кущі. Все навкруги ставало чарівним. Саме в цей момент на світ з’явилася Сніжинка. Вона була зачарована танком сусідок, що не помічала краси навкруги, і не розуміла, чому вона падала. Їй було сумно і самотньо. Але, коли вона огляділась навкруги, то зрозуміла, що вона впала на дах високого будинку де жили люди, їй стало цікаво. Вона спостерігала за цими дивними створіннями, дивилася, як вони виглядають, рухаються, спілкуються.

 Все навкруги було вкрито білим, пухнастим килимом, блищало на сонці морозною піснею, переливалося під високим небом блакиттям і сріблом.

 Незабаром з будинку вискочили діти і почали ліпити снігову бабу. Вона не розуміла, як це так може бути. Їй знову стало страшно і здалося, що і з неї можуть зліпити снігову бабу.

 Подув сильний вітер. Підхопив Сніжинку і поніс на лісову галявину. Там знайшла вона собі подругу – Хурделицю, яка постійно розважала Сніжинку. Це дуже подобалося їй. Коли Хурделиця пішла відпочивати, то Сніжинка промовила:

            - Як же добре, коли поряд з тобою є друзі.

 Знову дмухнув вітерець і вона опинилася на ялинці. Сніжинці знову стало цікаво. Вона бачила, як навколо махали своїми лапами зелені ялинки, десь у гілках попискували синички. Поряд побачила своїх сусідок, які жили з нею в хмаринці і зраділа.

 В одному з будинків жив Художник. Він малював гарні картини. Одного зимового ранку Художник взяв свої кращі фарби, пензлики, полотно і пішов на лісову галявину, щоб намалювати пейзаж.

 Він почав змішувати фарби та малювати. Сніжинці так хотілося привернути до себе увагу, щоб і її намалював Художник. Аж ось ласкавим подихом підхопив Сніжинку вітерець. Закружляли малесенькі сніжинки, падали хто куди: на дерева, кущі, капелюх, плечі художника. А Сніжинка потрапила йому на вію. Художник кліпнув очима, та вона нікуди не ділась, залишилася висіти на вії Художника.

            - Тепер він мене помітить і намалює, - раділа Сніжинка.

 Вітер не вщухав. На віях Художника з’являлися ще сніжинки не менш гарні, яскраві. Це сліпило йому очі і заважало працювати. Тоді він махнув рукою і прибрав їх з очей. Деякі з них при дотику руки розтанули, але маленька Сніжинка полетіла далі. Художник помітив її і почав розмову.

            - Привіт, Сніжинко! Ти така гарна! Я хочу і тебе намалювати на своїй картині

 Сніжинка дуже зраділа. Їй подобалося те, що малював Художник. Картина була живою.

 Проте одного дня сонечко засяяло так яскраво, що промінці лагідно торкнулися верхівок дерев. Сніг почав танути, перетворюючись у краплинки води. Сніжинка повільно танула, посміхнулась і промовила:

            - А життя все ж таки цікаве…

 Їй не було сумно, адже вона зрозуміла, що вона прожила коротке, але яскраве життя.