Кунтиш Тетяна

 Бабця з 18 квартири

 Переїзд

 

Цей рік був для мене насичений, адже ми переїхали до нового будинку. Хоч ми і не змінювали мікрорайон, але переїзд - це непроста справа. Будинок був новий, і заселяли його здебільш молоді сім’ї. Але, як то кажуть, завжди знайдеться біла ворона на фоні чорних.

У 18 квартирі проживало літнє подружжя. Як звали дідуся я точно не знаю, але бабцю не знати було неможливо. Її звали Ніною. Вона мала такі видющі й гострі очі, що сховатись від неї не могло ніщо в світі. Баба Ніна була дуже допитливою. Її цікавило життя кожного мешканця будинку: хто де працює, які у кого шпалери, скільки коштує новий ламінат у сусідів. Такі дрібниці були для неї як духовна їжа, а харчуватися, як відомо, треба щодня.

 Наше перше знайомство було ще на стадії ремонту квартири. Вона часто заглядала до нас, чим сперш дратувала мого батька. До речі, тато у мене не дуже любить теревенити, не любить ходити у гості, і нечасто дозволяє мамі їх запрошувати. Тож для нього таке знайомство було важкуватим.

 Наступив день переїзду. Речі перевозили декілька разів. Мама все переживала, що сусіди будуть роздивлятися наші речі, а там старий диван з бруднуватою від часу оббивкою. Соромно буде, як побачать. Грошей на новий у нас на було, а відчистити його не виходило. Коли машина під’їхала до будинку – так і трапилось: баба Ніна як грибочок радо зустрічала нових прибульців. Вона роздивлялася що і як заносять в квартиру. І їй настільки кортіло потрапити всередину і побачити кінцевий результат ремонту, що попри свій вік, вона схватилась за табурети, що стояли під під’їздом і ринулася по східцях заносити їх у квартиру. Але все вийшло так, що за тими табуретами вона не встигла роздивитися диван – мама полегшено зітхнула. Бо через той диван не спала дві ночі, їй не хотілось справити нехороше враження на сусідів. Я не спостерігала за всім процесом переїзду, мене згодом відрядили до бабусі, щоб не плуталась між ногами. Так ми і переїхали.

 Новий будинок був для мене незвичним. Я не відчувала що це мій дім, мене не радувала навіть власна кімната. Хоча до цього, у однокімнатній квартирі у мене її не було. Я навіть не знаю чому мені тут біло ніяково. Будинок новий, привітний, квартира теж світла, але вона була якась мені чужа. Треба був час щоб звикнути до нового місця. А ще я боялась бабу Ніну, що жила від нас через стіну. Інша справа попередня квартира. Вона була хоч і менша, але там кожен сантиметр був знайомий і дорогий моєму серцю, і у нас була така хороша сусідка тьотя Галя, яка часто мене пригощала різними солодощами. Я навіть плакала, коли ми вивезли звідти всі речі, квартира стояла пуста, ніби покинута напризволяще.

 

Баба Ніна

 

Баба Ніна робила погоду усьому під’їзду. Вона була ніби його управителькою, але без відповідної посади. Вона ганяла автомобілістів з інших будинків, які ставили машини під нашим будинком. Я правда не розуміла чому, адже своєї машини у них з дідусем не було, та і дідусь взагалі майже лежачий. А ще вона любила квіти. На підвіконнях під’їзду стояли квіти у горщиках, вона садила і доглядала їх власноруч. Їх було багато, всі доглянуті, а деякі рясно квітували, прикрашаючи під’їзд. Влітку, з шостої ранку, баба Ніна клопоталася на клумбі під будинком: то садила квіти, то поливала, то полола.

Одного разу я зайшла з мамою до під’їзду і жахнулася, бо побачила… мітлу. Вона стояла опираючись на двері, що я побоялась заходити: а, якщо там Баба Яга? Тут мама немов прочитавши мої думки промовила:

      - Що ти стоїш, мітли боїшся? Та це ж звичайна стара мітла!

 Я подивилася на маму й подумала, якщо ж вона й справді така звичайна, то чи це не може бути зв'язано з бабцею з 18? Я не помітила, як промовила це вголос. Мама реготнула: ага, то баба Ніна вночі на мітлі літає по під’їзду й посміхнулася.

 Поки ми йшли до квартири я уявляла, як літня жінка літає по під’їзду вдивляючись у двері сусідів й вигукуючи: «Пугу!, Пугу! Чи всі заснули?». Доки я уявляла собі цю моторошну картину, ми вже піднялися на потрібний поверх. Заходячи до квартири я почула тріск сусідніх дверей. З переляку я впала через поріг, зачепивши в свою чергу песика, що чекав на мене. Мабуть цей звук почув увесь будинок. Сусідні двері відчинилися і я побачила її у сірому, довгому до п'ят пальті. Вона стиха дивилася на мене і посміхалася. Так ось, це точно вона у під’їзді забула чаклунську мітлу! Так-так, це вона начаклувала, аби я впала. Мене охопила лють, але я ввічливо привіталася й забігла до хати. У сні я чула моторошний сміх й купу заклять. Нічого, бурмотіла я. Я Вас ще виведу на чисту воду.

Її допитливість часто грала з нею у злі ігри. Наступного вечора ми з батьками відпочивали в спальні. І тут мій відданий охоронець чихуахуа загарчав. Відкрилися двері, і Баба Ніна просунула голову до квартири… Вона, побачивши маму, трохи зам’ялася й запитала: Ну, як там Роман? (так звати мого тата), чи здоровий він? Щось я автомобілю його давно вже бачу під будинком. Батько, який лежав у трусах, аж підскочив почувши це. Та баба Ніна побачивши його, трохи засоромилася, і швиденько, мов мишка вислизнула назад, промовивши: «Ой, бачу що все добре. Ну й добре. Я тоді пішла».

Тато хотів гукнути їй вслід про її чоловіка, запитати, чи живий ще, але мама його втримала за язика. Схоже, баба Ніна подумала, що тато покинув нас з мамою, і не могла втриматися, щоб не впевнитися у припущеннях. Стіни у нас між квартирами такі, що все чутно. А мама з батьком можуть голосно з’ясовувати щось, або гримати на мене. Ви не подумайте, вони у мене нормальні. Але темпераментні дуже. Думаю, бабця Ніна не чула два тижні його підвищеного голосу, і не побачила автомобілю під вікнами, то припустила, що наш тато кудись подівся, чи може покинув нас.

 

9 Травня

 

Моя мама працює вдома. Двері у нас мало коли зачинені, завжди хтось є вдома. Це було 9 Травня. В день Перемоги зазвичай вітають ветеранів, запрошують на урочистості, дарують квіти. Діда Івана, чоловіка баби Ніни, теж кудись запросили, можливо у міську раду. Ми б і не знали, що він кудись ходив, бо зазвичай він зрідка виходить з квартири, але тут хтось постукав у двері. На порозі розгублено стояв дід Іван. В тремтячих руках він тримав червону гвоздику і, здається, якийсь пакунок. Почував він себе дуже зле, бо опирався за стіну.

      - Можна я перебуду у вас? Я здається загубив ключ, або забув у родичів. А жінка на дачі, то я перечекаю у вас.

      - Звісно, вигукнула мама, проходьте! І винесла йому стілець. Дідусь Іван тримаючись за стінку ледь дійшов до стільця, і каже:

       - А можна я краще приляжу, бо я не всиджу на ньому?

       - Звісно! – схопилася мама. Але в її очах був переляк.

 Дід Іван пройшов у кімнату, приліг. Дихав він важко, і руками тримався за груди. Мама почала нервово ходити по квартирі, і розпитувати у нього телефон родичів, або баби Ніни. Виявляється, вона перелякалась, що дід Іван може померти, і це може трапитися в нашій квартирі. У нашій новій, ще необжитій квартирі. Це ж взагалі буде казна що, якщо таке трапиться. І треба було йому те 9 Травня, лежав вдома, то ж і треба було лежати, подумала я. Це ж що батько скаже? А як потім з цим жити?

 Доки дідусь щось згадував, мама пошепки читала молитви. Телефон родичів, до яких заходив дід Іван після урочистостей він згадав, і мама додзвонилася ним. Виявляється, ключ випав у нього з карману, і залишився лежати на дивані. Дідусь зрадів цій звістці, що ключ знайшовся, і він не у руках злодіїв. І з твердим наміром дочекатися бабу Ніну з дачі (яка знаходилася за межами міста) вирішив перечекати до вечора.

 Мама тихенько пішла на кухню дзвонити батьку. Я чула як вона переляканим голосом казала батьку: привези діду ключ, бо я боюсь, першою тут можу вмерти з нервів. Що якщо він дуба тут дасть? Я звісно не знала, що значить «дуба дасть», але з її інтонації зрозуміла, що щось нехороше. Мабуть, синонім слова «вмре». Батько, який в той день був дуже зайнятий, вже мало не за 15 хвилин стояв на порозі з ключем. Дід Іван так зрадів пропажі, що й сила у ньому наче з’явилась, хода стала впевненіша, за стінку вже не тримавсь, і з задоволеним виглядом пішов до своєї квартири, подякувавши за гостинність і допомогу.

 Мама після того три ночі не могла заснути. Вона у нас така. Як щось собі надумає, то її безсоння мучить. Але я стала боятися, щоб до нас не заходив дід Іван, а то мало що зі здоров’ям у нього.

 

Таємниця розкривається

 

Сидячи на кухні, з боку квартири баби Ніни, я часто чула довгі голосні гудки. Такі, як знаєте, у трубку, коли ти комусь дзвониш. Але окрім тих гудків була тиша. Ані баби Ніниного голосу, ні діда Івана не було чутно, ні того кому дзвонять. Містика якась. А може вона вміє говорити так, що нікому не чутно? І чому у її телефоні такі гудки, що їх чути у нашій квартирі? Це питання мене мучило. Я ще більше впевнилась що вона чаклунка. Так тривало довго, десь півроку, я уникала бабці і виношувала план, як буду захищатися від неї, якщо вона прилетить до мене вночі на мітлі.

Одного дня я поділилася своїми страхами з мамою. Згадала і про мітлу, і про гудки, і ще про інші випадки, які здавалися мені незвичними.

Мама засміялася: Ну ти даєш, це ж треба таке собі надумати. То внуки поставили бабі Ніні комп’ютер, і встановили скайп, щоб вона дзвонила родичам. Вона нещодавно просила мене допомогти з налаштуваннями скайпу, і я була у неї вдома. А родичі часто їй не відповідають. Можливо ніколи їм, чи ще щось. А у баби Ніни багато вільного часу, то ж вона їм дзвонить. А мітла була прибиральниці нашої. Жодної містики, доню! Не віриш? Сходи сама до неї у гості! От скоро будуть колядки і щедрівки, зайди – привітай її.

 До свят я готувалася з острахом. Вивчила найкращу на мій погляд колядку, домовилась з подружкою колядувати разом, і налаштовувала себе зайти до баби Ніни. Було цікаво, як вона живе, і чи правду каже мама, що вона звичайна бабця? А ще, мені хотілося, щоб вона усім сусідам розповіла, як я гарно співала, тому готувалася ретельно.

 Співаючи у баби Ніни колядку, я надривала горло так, ніби виступала десь на стадіоні. Подружку свою я просто перекричала. Бабі Ніні дуже сподобалось, вона аж сплеснула у долоні. Вираз її обличчя був ласкавим і усміхненим, він випромінював тепло і радість. Вона обняла мене своїми старенькими зморщеними руками, і в цих обіймах я відчула стільки тепла і любові. Вона не відьма! – подумала я, і від щастя ледь не застрибала. Не встигла про це подумати, як в мої руках вже лежали смачні цукерки, і п’ять гривень. Ми подякували бабусі. Мені байдуже було на смаколики й гроші, головне, я її вже не боялася. Тепер я знала: вона не чаклунка!