Літвінова Олександра

СКАРБ БЛАКИТНОГО МІСЯЦЯ

Розділ 1.

 

     Старенька книга на імя Історія повільно простувала дорогою до містечка. Вона йшла купити гостинці для своїх онуків, Букварика і Математики, які незабаром мали приїхати у гості. «Букварику – міцну обкладинку, а то цей хлопчисько постійно рве і вимазує свою палітурку. А Математиці – барвисті закладки, якраз бачила у крамниці такі, фіолетові і рожеві», - міркувала Історія. Заглибившись у свої думки, вона непомітно забрела на тиху непривітну вуличку.

 

     Історія прожила довге, але спокійне життя. І цього похмурого дня вона й не підозрювала, що на неї чекають перші у її житті пригоди.

 

     Вона щойно проминула покинутий і занедбаний будинок, коли з нього пролунали моторошні звуки . Так, наче хтось намагався з силою відчинити заіржавілі двері. Пані Історія не була страхополохом. Тому замість того, щоб чимшвидше втекти геть, вона зупинилася і почала уважно приглядатися до будинку і до вулички навколо.

 

     Раптом зірвався пронизливий вітер, а з хмар, які з самого ранку нависали над містечком, ринув дощ. Вона поспішила якнайшвидше дістатися до якогось сухого закутка, але не встигла. Палітурку нещадно шмагав вітер, змоклі сторінки закручувалися і не давали йти, всю її пронизував холод. Захитавшись, стара книга впала на мокру траву. І знепритомніла.

 

     Коли вона прокинулася, то зрозуміла, що опинилися у темному приміщенні. Раптом хтось увімкнув світло. Історія побачила три постаті, які височіли над нею.

 

     Це були книги-пірати. З пошарпаними палітурками, чорними перевязями та шаблями при боці вони виглядали зловісно. Один пірат мав чорну густу бороду. Двоє інших були вбрані як близнюки, в синє і червоне. Та й з лиця були схожі.
      - Та-а-ак… - протягнув бородань, - хто ж це в нас?

       - Як тебе звати? – холодно обізвався другий.

 

      - Відповідай! - гаркнув його близнюк.

 

      - Тихіше, хлопці! Чи ж не маємо ми ласкаво прийняти нашу гостю? Га? - обізвався ще один голос.

 

З темного закутка вийшов четвертий пірат. На голові мав чорний капелюх, а в його вусі поблискувала сережка.

      - Ходімте, пані, - приязно усміхаючись, сказав він. – Я проведу вас у ваші покої.

 

Здивована пані Історія покірно попленталась за ним. Решта піратів вороже зиркали на неї.

      - Ви їх не бійтеся, - заспокійливо сказав її провідник. – Вони деколи аж занадто входять в роль грізних підкорювачів морів. А так то вони хороші хлопці.

 

      - Де ми? – вперше обізвалася Історія.

 

      - На піратському кораблі, - підморгнув пірат. – А я – капітан цього судна, Веселий Джо. До речі, вас як звати?

 

      - Мене – Історія. – відповіла стара книга і тремтячим голосом запитала: - Але чому ви мене забрали?

 

      - Бо у вас є те, що нам потрібно, - пояснив капітан.

 

      - Що ж це? – здивувалася Історія. Крім торбинки з кількома монетами на гостинці внукам і старої хатинки вона нічого не мала. Навряд чи ці скромні пожитки могли зацікавити піратів.

 

      - Давно у вас цей медальйон? – натомість поцікавився Веселий Джо, показуючи потемнілу від часу круглу прикрасу у неї на шиї.

 

      - Скільки себе пам’ятаю. Він дістався мені від предків, - Історія затулила медальйон рукою. Раптом пірат підскочив і спритно зірвав його з шиї.

 

      - Нарешті! – видихнув капітан. Стара книга досі не могла второпати, що відбувається. Її очі налилися слізьми від гніву й образи.

 

Тим часом Веселий Джо акуратно відкрив медальйон і дістав з нього столітній на вигляд, пошарпаний клаптик пергаменту. Обережно розгорнувши і розпрямивши всі куточки, пірат схилився над ним і промовив дивні слова: «Як осяє Синій місяць гори, море і сади, вийде із неволі великий скарб назавжди». Щойно він закінчив говорити, по клаптику пробігли лінії і кружечки, які склалися в цілісну картинку. Історія зазирнула через плече пірата і побачила, що це дуже детальна карта красивого острова.

      - Але… Що це?.. Як?.. Навіщо?.. – не могла зрозуміти стара книга. Невже ця карта все життя була із нею? І що вона означає?

      - Скарби, дорогенька, скарби… - вдоволено поплескав її по плечах капітан. – Ми попливемо на пошук найцінніших скарбів на світі. І ви попливете з нами. Треба ж було так пощастити, що хранителькою карти виявилася Історія! Ваші знання нам допоможуть, голубонько! Вирушаємо!

 

Веселий Джо легенько заштовхнув Історію в найближчу каюту, спритно замкнув двері на замок і побіг на палубу віддавати команди, щоб вирушати в путь.

 

Розділ 2.

 

      А почалося все з давнього пророцтва. Про нього розповів старенький Фоліант, якого Веселий Джо і його компанія кілька років тому підібрали в морі. Саме здійнявся шторм, коли пірати побачили легенький човен,який то виринав, то потопав у сильних хвилях. У ньому хтось сидів.

 

       І був той хтось дуже слабкий. Товариші Веселого Джо хоч і були піратами, та книгами вони були не злими, і вирішили врятувати бідолаху.

 

      Коли дідуся витягнули на палубу, він спочатку не міг ні слова сказати. А коли трохи оклигав, то прийшов подякувати капітану.

      - Пане пірате, я старий бідний Фоліант, ні гроша за душею не маю, - почав дідусь, - але, щоб віддячити вам, розповім про одну таємницю, яку бережу все життя. Це давнє пророцтво. Воно підкаже, як знайти найцінніший у нашому світі скарб. Я чув про нього від свого дідуся, а той – від книги, у яку був закоханий. Вона походила з роду Хранителів, які зберігали секрет скарбу і карту, яка веде до нього.

 

      І ось що розповів старий Фоліант. Десь у Фіолетовому морі лежить особливий острів, на узбережжі якого стоять дві високі скелі, а біля їхнього підніжжя росте розкішний дикий сад. І там, на цьому острові, захований скарб. Який саме – Фоліант не знав, але припускав, що це мають бути якісь рідкісні коштовності, адже його цінність була незаперечною. Щоб відшукати острів і шлях до того місця, де ховається скарб, потрібна була карта. А ще дорогою до нього треба було пройти через три складні випробовування, розгадати таємниці минулого, доступні лише книгам із роду хранителів.

 

      - Але й це не все, - провадив далі Фоліант. – Скарб схований глибоко під землею, не докопаєшся до нього. І лише коли світить Блакитний місяць, він виходить на поверхню. Знайди карту, відшукай острів, пройди всі випробовування і дочекайся Блакитного місяця – і скарб буде твоїм. Прошу лиш одне – не використовуй його на злі діла. Побачив я сьогодні, що серце у тебе добре, тому і розповів цей секрет.

 

       Промовив старий і текст того давнього пророцтва - «Як осяє Синій місяць гори, море і сади, вийде із неволі великий скарб назавжди». Веселий Джо швиденько його записав і подякував. Висадивши Фоліанта в найближчому порту, пірати хутко вирушили на полювання за картою. Пошуки їхні тривали довгих три роки, і ось нарешті вони вийшли на слід Хранительки – і так легко її спіймали. Потираючи руки і попиваючи яблучний ром, пірати тішилися: до сходу Блакитного місяця лишилося три доби, а до острова – два дні шляху. Достатньо часу, щоб пройти всі випробовування і дістатися до скарбу.

Розділ 3

 

       Старенька Історія сиділа у темній тісній каюті і намагалася збагнути, що ж з нею відбувається. Вона ніколи не чула ні про яку карту, ні про скарб. А те, що вона вважала старовинним медальйоном, отримала в подарунок від бабусі, з якою ніколи й не бачилася. Бабуся жила у далекому великому місті і час від часу писала листи, а одного разу надіслала у коробці цей медальйон. А тепер виявляється, що це карта скарбів! Неймовірно!

 

       Історія ще довго міркувала про те, куди заведуть її пірати і чи зможе вона їм допомогти. І що станеться тоді, коли вони знайдуть скарб. А потім море заколисало її. Історія опустила голову на подушку і заснула. Їй снилися ризиковані пригоди, страшні небезпеки і таємничі істоти, що зачаїлися у темряві.

 

       А за два дні Історія вийшла на палубу і побачила острів, який купався у бузковому мареві світанку. Стрімкі скелі, немовби вугіллям намальовані та фоні ніжного неба, мільйон відтінків зелені у пишних садах, що заполонили всю середину острова, і білесенький пісок, по якому ще не ступала нога жодної книги.

 

       Ось цей пісок мелодійно заскрипів під ногами – мандрівники зійшли на берег. У піратів був гарний настрій, вони співали бадьорих пісень і пританцьовували. Аж раптом капітан, який йшов попереду, зупинився і дав знак усім замовкнути. Просто посеред берега стояло всохле дерево, а на його гілці вмостилася велика Чорна Сова.

      - Вітаю! – хрипко промовила вона. – Ви дісталися острова, а отже – маєте карту Хранителів. Але щоб пройти далі, маєте виконати три мої завдання. Впораєтеся – і я вкажу вам точне місце появи скарбу. Схибите – і повернетеся назад на корабель.

 

      - А якщо не захочемо? – задерикувато спитав чорнобородий пірат.

 

      - Тоді я зроблю отак, - Сова повела крилом, і раптом стало темно, мов уночі, - і у вас не залишиться інших варіантів, крім як забратися звідси.

 

      - Гаразд, - примирливо сказав Веселий Джо. – Кажи вже свої завдання.

 

      - Слухайте! – Сова знову махнула рукою і повернула лагідний сонячний ранок. – Завдання перше звучить так: знайдіть звіра в печері.

 

      - Якого звіра? Він великий? Він небезпечний? Нам його зловити чи вбити? – навперебій допитувалися пірати-близнюки. Сова мовчала.

 

      Шукачам скарбу не лишалося нічого іншого, як податися до великої печери у ближній горі і взятися навмання шукати звіра. Спочатку обережно, а потім уже й не криючись, вони обнишпорили всю печеру. Присвічували ліхтарями, зазирали у найтемніші закутки і найвужчі шпарини, перевертали камені, вдивлялися у склепіння – може, хоч там який кажанчик знайдеться? Але ні тобі звіря, ні ящірки чи бодай якого жучка відшукати не вдалося.

      - Обдурило нас те совище… - зітхнув чорнобородий, коли всі, стомившись, посідали на камінчики.

 

      - Стривайте! – раптом стрепенулася Історія. – Це ж може бути звір не живий, а намальований!

 

   І, схопивши ліхтарика, взялася пильно вивчати стіни.

 

      - Дурна стара! – пирхнув один з близнюків. – Звідки у печері малюнки?

 

      Щойно він це сказав, промінь ліхтарика вихопив на стіні видряпане зображення великого звіра, схожого на слона. Всі обступили Історію і здивовано розглядали малюнок.

      - У давнину наші предки не мали ні фарб, ні олівців, не знали алфавіту, але була в них потреба якось розказати про те, що вони бачили. Тому гострими камінцями і кісточками видряпували на стінах зображення тварин, які жили поблизу, і навіть цілі сцени малювання. Отаким було перше мистецтво, - пояснила Історія.

 

      Пірати поглянули на неї з повагою і, не гаючи часу, побігли до Сови, дорогою вигукуючи «Слон! Це слон!». «Насправді мамонт, - зітхнула Сова, - але добре, зарахую вам це завдання. Лишилося ще два. І друге звучить так: знайдіть морські квіти, але не рвіть їх, щоб не вбити».

 

       Шукачі повернулися до моря і зажурилися. «Морські квіти… Здуріти можна!» - тихенько прошепотів чорнобородий пірат. Веселий Джо глянув на Історію: «Ну як, пані, може і тут ви знаєте, про що йдеться?». «Маю одну думку, - поволі проказала Історія. – Але ж ви, панове, все життя проводите в морі, то й, певно, ліпше знаєте». «Не дуркуй тут, кажи швидше!» - кинувся до неї лютий пірат-близнюк. «Добре-добре, не треба агресії», - поступилася Історія. – «Я думала про корали. Я їх ніколи не бачила, але кажуть, що вони красиві і кольорові. От тільки не знаю, чи схожі на квіти». «Скоріше, на кущі й дерева», - відповів капітан. – «Тому міркуйте ще. У нас нема права на помилку».

 

       Минуло добрих півгодини. Пірати замислено походжали берегом моря і думали про те, що скарб, як вода, вислизає з їхніх рук. До Веселого Джо підійшов чорнобородий пірат. «Капітане, я от все мізкую про ті корали… Я згадав, коли ми полювали на кораловому рифі, наш юнга все казав, що хоче показати нам якісь дивовижні рослини і навіть пірнав по них. Може, це й були ті квіти?». «Сумніваюся, - відказав Веселий Джо. – Те, що він приніс мені на палубу, більше було схоже на віхоть мокрого сіна, а не на квітку».

 

       Раптом Історія, яка непомітно прислухалася до розмови, підскочила до них і взялася обіймати чорнобородого. «Ви – геній!» - вигукнула вона. – «Це ж актинії! Як я могла про них забути? Мабуть, тому, що не бачила ніколи, тільки читала. Але ці істоти живуть на коралах і дійсно схожі на барвисті квіти. А якщо їх витягнути з води, вони помирають і одразу втрачають свою красу і колір».

 

      Коли Сові розповіли про своє відкриття, вона привітала їх з успішним завершенням другого завдання. І озвучила третє, останнє: «Виростіть сад без жодного дерева».

      - Ні, ну вона знущається! – вигукнув один з близнюків і тупнув ногою так сильно, що аж пісок розлетівся на всі боки. – Як можна виростити сад без дерев? Та ще й так швидко – до того часу, як зійде місяць, лишилося всього кілька годин!

 

Решта піратів обурено йому підтакували. І справді виглядало так, що впоратися з цим дивним завданням вони ніяк не зможуть. А поки пірати стояли і журилися, пані Історія хутко, наскільки дозволяли стомлені ноги, ходила по березі і щось визбирувала з піску.

      - Бачу, наша старенька зовсім з глузду зїхала, - сердито сказав один з близнюків. – Замість того, щоб думати, як нам допомогти, пішла собі на прогулянку.

 

      - Ану мовчи! – раптом розлютився капітан. – Хоч пані Історія і має вже багато літ, але вона мудріша за нас усіх разом взятих! Я певен – вона вже щось надумала і шукає вирішення для нашого третього завдання.

 

       І капітан рушив до старенької книги запитати, чим їй допомогти. «А чого це ви поставали і ляси точите? – відсапуючись, спитала Історія. – Хутко сюди і збирайте каміння!». «Навіщо?» - здивувався пірат. «То ви не зрозуміли? Сова ж мала на увазі японський сад каменів! Його можна «виростити» досить швидко, якщо ви всі мені допоможуть. Збирайте красиві камені і знайдіть мені щось, схоже на грабельки. Зносьте все до Сови, хай дивиться, як ми будуємо».

 

       Незабаром на піску під деревом уже лежало 15 каменів різної форми, які пірати під керівництвом пані Історії виклали у красиві композиції. А сама вона з допомогою уламка мушлі вимальовувала на піску кола й спіралі, створюючи красивий візерунок. Сова мовчки за цим спостерігала. За кілька хвилин до заходу сонця шукачі скарбів завершили свою роботу і вишикувалися перед Совою. Усіх переповнювало хвилювання.

      - Що ж, - повільно проказала Сова, - бачу, вам пощастило, що у вашому товаристві була ця мудра пані. З її допомогою ви виконали всі завдання. Тепер я вам не заважатиму. Дочекайтеся Блакитного місяця і беріть скарб – він ваш.

 

        Незабаром стемніло. Книги завмерли в передчутті. І ось на небі зявився Місяць - він був на диво великий і сяяв незвичайним блакитним світлом. Раптом від нього відділився один промінець. Він пробіг просто перед шукачами, вказуючи шлях. Книги рушили за ним. Скоро вони вийшли на галявину і побачили, що промінь вказує на землю під великим дубом. Щойно шукачі підійшли туди, поверхня розступилася і перед ними постала велика куля, яка світилася теплим помаранчевим сяйвом. А всередині неї копошилися чорні цяточки.

      - Та це ж бурштин! – вигукнув Веселий Джо. – Я чекав чогось більшого, але й це непогано, нічогенький шматок. Але вперше бачу, щоб у бурштині були живі комахи.

 

      - Це не комахи, - заперечила пані Історія, яка пильно придивлялася до кулі, - а літери. І скарб наш значно цінніший, ніж бурштин, дорожчий, ніж усе золото з королівських скарбниць. Панове, вітаю. Ми знайшли Знання!

 

      - Тьху ти! – сплюнув чорнобородий пірат. – І що нам тепер із цим робити? Нащо воно нам?

 

      - А ви поміркуйте, - лагідно переконувала Історія, - сьогодні ви дізналися всього три нові речі – про печерні малюнки, підводні квіти-актинії і сад каміння. І ці нові знання привели вас до скарбу. Уявіть, які скарби ви зможете здобути, коли матимете всі знання світу?

 

      Пірати подумали, порадилися і погодились, що пані Історія таки має рацію. Але як користуватися цими знаннями, вони не знали. «Не хвилюйтеся, я вам допоможу», - запевнила старенька пані. На тому й домовилися.

 

***

 

       Далі була весела дорога додому. Пані Історія уже не почувалася полонянкою на кораблі. Пірати ставилися до неї з повагою, слухали оповідки з її життя і щиро реготали у найбільш кумедних моментах. А коли повернулися до міста, то гуртом заснували Скарбницю Знань. І незабаром хлопці Веселого Джо зрозуміли, що їм уже не цікаво бути «грозою морів». Тому вони стали викладачами і дарували усім книгам необхідні їм знання.

 

        А що ж подарувала пані Історія своїм онукам? – спитаєте ви. Вона наділила їх частинками того скарбу. Букварику відкрила секрети будови слів і речень, а Математиці – теореми і рівняння. Згодом із них виросли важливі і мудрі книги, які створювали нові знання і поширювали їх на весь світ.

 

Кінець.