Зілінко Дзвінка

 АНДРОМЕДА. ШЛЯХ ВОВКА

ЧАСТИНА 1

 

Зустріч

Розділ 1

 

Я подивилася на годинник. Була північ – Кеті вже зачекалась. Знову оглянула Королівство Ночі все було тихо. Дорослі вовки мирно посопували. Вовченята перебирали лапами уві сні. Пора йти – Кеті потрібно на концерт.

 

Дозвольте пояснити. Кеті – моя подруга, яка переселилася у вісім років, але ми підтримуємо зв’язок. Все дуже просто – Кеті перетворюється на кішку і телепортується. Коли я підійшла до неї, вона на мене накинулась:

        - Де тебе носило!? «Мелоді Кетс» моя улюблена група! Рейтинг №1 у котячій спільноті! Сподіваюсь це щось термінове, бо якщо я не прийду, то до завтра тобі не дожити!

 

         - Так, це терміново і недовго.

          - Хух

           - Розумієш в мене …

           - Анти, твоє волосся…

           - Так, знаю, набуло мишачого кольору.

           - Звідки, тобто як?

          - Ходи за мною! Я покажу.

 

Ми рухалися дуплом (я живу в дереві, ясно?) вперед, вгору і нарешті дійшли до Бібліотеки. Я трохи побродила між стелажами і знайшла те, що шукала.

        - Ось, Кеті, це воно: Таємниці лікантропії: хвороба чи феномен

         - Клас! Я трохи чула про лікантропію. То твої батьки …

         - Так. Розгорни на сторінці 13, розділ «діти».

 

І Кеті почала читати:

 «Зазвичай вовкулаки не одружуються між собою, але такі випадки існують. Нащадки мають схильність до зміни зовнішності залежно від настрою, а деякі розуміють мову вовків. Якщо їхнє життя тісно пов’язане з вовками, діти зможуть набувати їхньої подоби у довільний час.»

        - Ось тут зупинись, - сказала я.

         - Цей текст багато чого пояснює. Дивись, щоб цей феномен не проявився у школі.

        - Це сарказм?

        - Звісно, що так.

         - От ти яка, кішко!

           - Така, як треба. Підеш зі мною на концерт?

          - Сьогодні повний місяць, а ти знаєш, що це означає.

          - О, так!

           - Пам’ятаєш той випадок, коли в мене проявилися симптоми лікантропії?

           - Хіба таке забудеш? Я мало не вмерла зі страху!

          - А твої! Я нічого не змогла зрозуміти, бо ці перетворення – ніякого відчуття, просто стає тепліше.

           - Але ж ти не відчуваєш холоду.

           - То тим більше.

           - Ну що ж, мушу бігти. Бувай!

           - Гарно проведи час!

            - Ти теж!

 

І ми ще довго прощалися. Навіть довше, ніж завжди. А ми прощаємося ду-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-уже довго.

 

Розділ 2

 

Прийшла Людмила Тимофіївна і сказала :

        - Діти, принесли результати тестів. Почну з того, хто провалив. А саме – Андромеда.

 

І тут класом пронісся шепіт:

        - Дурепа…

          - Ку-ку…

          - Тю-тю…

           - Ку-ку-на-муню…

          - Клепки повилітали…

          - Розтелепа…

         - Невігласка…

           - Божевільна…

 

От ЦЬОГО я не могла витримати. Зірвавшись з місця я закричала:

        - НУ, ПРОВАЛИЛА, І ЩО? ЗВІСНО, НА ЩО ЗДАТНА ПСИХОПАТКА, ЯКА Є СИРОТОЮ?! – я відчула, що моє волосся настовбурчується

          - Виб-б-бач, м-м-ми н-н-не з-з-з-н-нал-л-л-и…-промурмотів Іван.

          - А МЕНІ БАЙДУЖІСІНЬКО, ЩО ТИ НЕ ЗНАВ!!!! – і тут я втекла з класу.

           - Вибачте, Людмило Тимофіївно, можна вийти? – почула я вже в коридорі голос Уляни Цокотушко.

          - Андро, ЩО це було в класі? – вона взялася за своє.

          - Чого б це мало тебе обходити? Щоб знову виставити мене на глум? – я розвернулася і пішла.

 

***

Я знаю, що всі мене бачили і мій новий «імідж». Але мені байдуже. Я ненавиджу цю школу і цей клас. І тому (вперше!!!) прогулюю уроки. Сиджу біля столика в бібліотеці, в себе вдома, ви ж пам’ятаєте – я живу в дереві.

 

Однак, це відчуття було неймовірним, мовби я можу все, наче в мені щось відкрилося, щось, що раніше ховалося… Щось неймовірне, незвичайне…

 

І тут мої роздуми урвала Кеті, яка ввірвалася в бібліотеку.

        - Анти! Сталася біда! Кошеня смертельно хворе…

          - Невже я зможу допомогти?

           - Батьки у відрядженні, брат за кордоном, в Італії, а я в розпачі… - в очах Кеті забриніли сльози, і я відчувала, що мушу це зробити. – На тебе вся надія. Хто це зробить, як не ти?

         - Ну добре, телепортуймося.

 

    Зблиск, щось ляснуло, і ми опинилися перед розкішним котеджем.

         - Показуй, де воно. Може, спробую вилікувати. Я, чесно кажучи, ще не лікувала тварин і це для мене нове і…

          - Слухай, може почнеш? Йому ще не довго залишилося після тієї бійки з пацюками.

          - Гаразд, гаразд.

 

І я взяла кошеня на долоню. Воно лежало, з лапки текла кров, очі не відкривалися, а хвоста взагалі не було. Одним словом, стан кошеняти був жахливим. Я погладила його. Руки засвітились білим, воно підлетіло, засяяло і… ВИЗДОРОВІЛО!!! Рана загоїлась, очі відкрились, а хвіст відріс.

         - Що це було? Те біле сяйво? Як таке можливо?

          - Не знаю. Треба дослідити. Я сама цим займусь.

           - Дуже дякую. Не знаю, щоб я без тебе робила. До зустрічі!

 

  Розділ 3

 

Я ненавиджу школу. Чхала б я на неї! По-перше, з мене всі насміхаються. По-друге, всі вважають мене божевільною (крім Івана). По-третє, вчителі (постійно!) завалюють мене на іспитах. По-четверте, після контрольних Іван дарує мені нарциси. Ну чесно, де він їх знаходить? Зима надворі! Мало того, в мене алергія на їхній пилок.

 

От таке й сьогодні. Подарував мені (три!!!) коробки шоколадних цукерок і букет нарцисів. Невже я йому подобаюсь? Якщо він вважає, що я відповідаю йому взаємністю, то він дурніший, ніж здається. Я голосно чхнула. Доведеться знов іти з уроків. Він, мабуть, помітив кола під очима. Я точно знаю, що він читав Гаррі Поттера. На жаль, третю частину він читав вісім або десять разів, він точно впізнає симптоми вовкулак. А ще в мене очі сльозяться. І чому я не можу телепортуватися, як Кеті?

         - А… Андро, тобі сподобалися нарциси?

          - Слухай, Іване, перестань дарувати мені нарциси! У мене може алергія на їхній пилок? Чесно, де ти їх знаходиш?

          - На вихідних їжджу в Долину Нарцисів, це в…

          - Я знаю де це! Через тебе я мушу йти! Мені зараз дуже погано! Ти мене вже дістав, чесно! Після контрольних даруєш цукерки! ЯКЩО ТИ ДУМАЄШ, ЩО МЕНІ ВІД ЦЬОГО СТАЄ ЛЕГШЕ, ТО ТИ ГЛИБОКО ПОМИЛЯЄШСЯ! – я розвернулася і пішла. Легше мені не стало. Справді. Я впевнена на всі 100%, що повторилося те саме, що й учора. Це просто жах! Якщо так далі піде, доживати мені віку вовком. Серйозно, це треба дослідити. А що школа? Ну ж не втече вона в ліс. До того ж, я буду письменницею. Матеріал з української знаю аж на університетський рівень, а більше мені й не треба. Я - заучка? Та в мене з математики і усього іншого двійки-трійки. Мені конче треба додому, бо в класі знову дивляться на мене, як на божевільну.

  ***

        - У-у-у! – Віло знов кликала мене. Вона наймолодша з вовченят – тільки щойно народилося. І відразу в неї прорізався голос. Та ще й який! Аж у Бібліотеку чути її скавуління. Як я опинилася в Бібліотеці? Я знов досліджую власне походження. Точніше, феномени, пов’язані з ним.

 

«Активність зміни зовнішності а також агресивність проявляються у період повного місяця. Звісно, у цей період можна перетворитися на іншу тварину. Наприклад, на кота, собаку, білку. Це залежить від того, яка тварина «живе» всередині лікантропа.»

 

Ну нічого собі! Я мало не впала зі стільця. А що як Кеті теж… але досягла останньої стадії перетворення на тварину? Я спустилася вниз до своєї кімнатки, лягла на ліжко і взяла до рук фотографію, на якій дві дівчинки разом гралися. Я знала, хто вони. Вищою, білявою красунею була Кеті – на той час – Настя. Другою, трохи нижчою дівчинкою, яка мала чорне волосся з білим пасмом, була я. Тоді в мене ще були батьки, дім, і я не ходила до школи. Я навіть не знала про таємний тунель у вербі. Тоді лікантропія тільки проявлялась у зміні кольору очей і світлішанні чи темнішанні волосся. Я не розуміла мови вовків, бо з ними ще не спілкувалася. Я навіть не знала, що таке гнів.

 

Розділ 4

 

У цьому столітті я точно не висплюся. Серйозно! То повний місяць, то зустріч з Кеті, то неспокійні сни, то вовченята.

 

Відразу до справи. Мені наснився доволі химерний сон. Біжить лісом вовк, так, ніби за ним хтось женеться, але я ніби є тим вовком. Він біжить далі, мало не падає з ніг від утоми, а за ним все женуться і женуться. Нарешті він забігає в хащі, де його не можуть дістати. Вовк підбігає до джерела і… І тут мене будить Віло. Цікаво, що цей сон означає? Мені пригадалась приказка «всі сни від Бога». Можливо це якесь попередження, повідомлення? Або таке справді сталося? Чи станеться? Хто цей вовк? До чого тут я? Йому потрібна допомога? Чи мені? Чому я мала це побачити? Що ж це таке? Раніше я такими снами не переймалася. Ну, сон як сон, просто… доволі дивний. Віло мабуть, їсти хоче. Ну, треба нагодувати, вона не дасть мені спокою. До того ж, школу ніхто не відміняв. То нічого, що вчора прогуляла, в мене є поважна причина. А ще Іван отримає на горіхи. Теж мені, принц знайшовся! І що він у мені знайшов? Я не красуня, як Юстина Цокотушко. І не така врівноважена, як Уляна Цокотушко. Не така розумна, як Оля Горобницька. Не маю такого вишуканого смаку, як Юля Білка. Та й навіщо мені дарувати квіти, та ще й привселюдно? Однокласники ж засміють! Ніколи я не зрозумію цих хлопців! Ніколи! А зараз треба спати. Віло вже наїлася, а я відчуваю, що мушу дізнатися, хто є тим вовком, і знайти відповідь на інші свої запитання щодо цього дивного сну.

 

Цікаво, що буде далі в тому сні? Я так чекаю продовження!

  

***

 

Вітаю, мої розчарування! Вовк мені так і не приснився.

 

***

 

У школі все було ОК. Я ні на кого не нагиркала і навіть ніхто не пустив шпильку у мій бік. А вони літають часто. От хтось гукне «От наша божевільна йде!», я на нього накинуся, нагиркаю, іноді можу й до стіни притулити. Але таке буває не часто.

 

Однак, сьогодні подібних пригод не було. Таке враження, ніби мені узяли й оголосили бойкот. Принаймні, шпильками ніхто не кидається ні в буквальному, ні в переносному значенні.

 

Але зараз розмова не про школу. Про дещо інше. Дещо важливіше. Це «дещо» - це сни. Коротше, ось вам лист. Дуже дивний, так само, як і сон. Коли я повернулася зі школи, він вже лежав на комоді. Я точно знаю, що зранку його тут не було.

 

Я підійшла до комода і розкрила синій конверт без жодних написів. Ось що там було:

 

Привіт!

 

Я сумніваюся, що ти мене пам’ятаєш, але, скажімо так, я - твій найкращий друг дитинства. Ти мене сьогодні бачила уві сні. Для декого я Люпус. Для інших, я просто чоловік. Або просто вовк. У деяких вузьких вовчих колах я дуже впливова особа серед лісових вовків. Я хочу тобі дещо побажати. Контролюй себе – колись це тебе врятує від наглої смерті.

 

Вовк із твого сну.

 

Ненавиджу, коли говорять загадками. Принеси те, не знаю яке, піди туди, не знаю куди. До вашого відома, загадки я розгадую жахливо. Можливо, хтось так жартує? Хоча, як вони сюди потрапили? Мене шукають соціальні служби з агентами і тут до мене хтось пробирається в помешкання в дереві. А сюди не так просто потрапити. Потрібно тричі обійти довкола дерева й натиснути на кору в певному місці. Ну скажіть, ТАКЕ можливо? Може, хтось підгледів за мною? Певно, що ні. Інакше соціальні служби мене б вже зловили, а вовків віддали б до зоопарку. Але ніхто ще не прийшов.

 

 Розділ 5

 

Нарешті! Завтра починаються зимові канікули!! Ніякої школи!!! Вони триватимуть цілих ДВАДЦЯТЬ ТРИ ДНІ!!!! І ніяких нарцисів, уроків, контрольних, однокласників чи Івана. Водночас, постає інше питання – як їх провести? Ідея така – прикрашаємо ялинку, що росте в моїй домівці (я знаю, це звучить дивно, але так воно і є) іграшками, що ще залишилися. На Різдво і Старий Новий Рік ми з Кеті йдемо колядувати і щедрувати. Не пропаду. До того ж, я собі трохи підробляю тим, що пишу оповідання для журналів.

 

Та я не про це. Сьогодні знову наснився химерний сон, та цього разу не про вовка, а про білу вовчицю. Сон такий самий, просто це була жінка, і я знову відчула, що вона мені рідна, близька. Я пішла прогулятися – треба поїсти хоч трохи солодкого, а то все м’ясо та м’ясо.

 Нічого собі! Ще один лист!

 

Привіт!

 

Мене ти знаєш. Я Альба. В мене нема багато часу на написання листа, тож перейдімо відразу до справи. Ніколи не приймай троянд від хлопців. Це дуже важливо. Особливо червоних – вони найнебезпечніші, а їхні колючки дуже гострі.

 

Вовчиця з твого сну.

 

Справді, це є щось – я отримую листи від своїх снів! Це треба відсвяткувати. Як добре, що в мене є чим – двома пакунками цукерок. І лимонадом. А ще треба запросити Кеті. І я почала набирати код на намисті.

 

Гаразд, я вам розкажу. У нас із Кеті є намиста. У мене – з сапфірами і аметистом, а в неї – з аметистами і сапфіром, і з їхньою допомогою ми передаємо одна одній повідомлення. Так, ніхто про це не знає. Так, вони коштовні. Так, коли я отримую повідомлення, воно вібрує.

         - Нарешті, ти телепортувалася просто в дерево! Де хочеш святкувати? На Арці чи в бібліотеці? – спитала я.

          - Давай на Арці. Над землею я почуваюся краще.

          - От і добре. Давно я там не була.

 

Арка – це велика гілка, навколо якої зрослися менші гілочки, утворивши тунель. От тільки треба йти доволі довго, а може й ні.

        - Кеті, розкажи, що в тебе там.

 

І Кеті, попиваючи чай і заїдаючи його цукерками, почала:

         - Та, мене вважають найкращою дівчиною школи…

          - Та ти нею і є!

          - Ну, це довів конкурс. О, а ще за мною упадають всі хлопці школи. Всі запрошують мене на дні народження, піцу, в кіно і т. п. А в тебе що?

           - Та, ось – і я показала їй листи.

          - Ти листуєшся зі своїми снами? Я про таке й мріяти не могла!

          - Власне, це не дуже й круто. – І я, смакуючи коржиками, розказала свої сни. 

         - ЩО?!!! Як це? Ти ж не думаєш, що це пов’язано із? – І вона показала, ніби гарчить, бо знає, що я не люблю вживати слово «лікантропія». Б-р-р!

         - Сумніваюся, але не хочу й це досліджувати.

 

І ми сміялися, їли пряники і цукерки, пили чай.

 

Розділ 6

 

На канікулах в мене особисто нема чим зайнятися, тож мені не залишається нічого іншого, як просто тинятися центром Львова. Найчастіше я навідуюся до мого друга – Старого Лева. Ми любимо потеревенити, а іноді я даю йому книгу з своєї бібліотеки, а він – зі своєї.

        - Вітаю Андромедо, донько Василя й Меланії! У якій ти до мене справі? Ти по пораду прийшла, чи просто чаю попити? - у своїй звичній манері привітався Лев.

        - Привіт, я по пораду прийшла. Але чай мені не завадить .

 

І я почала розповідати : про сни, про листи, про дивні поради, про зміну зовнішності. Навіть про Івана з його квітами. Невже Старий Лев щось підсипав? Я знаю, що він на такому знається. І знаю, що він має зілля правди.

 

Та тут мої тривожні думки перервало бурмотіння Старого.

        - Десять років дитина не знала нічого про свій рід, свої вміння! Десять років! Два роки однокласники глузували з неї! Два роки і вони й не моргнули!

 

Мені цього було більше ніж досить. Залишалося лише сказати «Дякую» і піти. Я так і зробила.

 

Те, що почула було нічим іншим, як ельфійською порадою. У «Володарі перстнів» Фродо казав правду - не йди по пораду до ельфів – скажуть і так, і ні.

 

Однак, в глибині душі я була ображена на Старого Лева.

 

Це вперше він від мене щось приховав. Раніше ми ділилися таємницями.

 

Велика важлива історія львівської дружби

 Колись, ну може й не давно

 Колись сталося воно.

 Маленька дівчинка ішла вулицями Львова

 На Площу Ринок забрела

 На сьомую мансарду

 І увійшла.

 І тільки й запитала

 Чи можна запитати дороги їй додому?

 Аж чує – рев!

 Аж чує – рик!

 Це Лев так позіхає

 Злякалась дівчинка,

 А він – їй пропонує чаю

 Відрекомендувався він –

 Старим же ж Левом був

 І познайомились вони…

 А знає він її батьків!

 Додому теж її провів.

 

Отак ми з Левом і познайомились.

 

Розділ 7

 

Що-о-о-о-о-о-о-о-о-о??? Ще один лист???!

 Коротше кажучи, він такий:

 

Сьогодні вночі приходь до лісу. Це важливо.

 P.S: Візьми з собою Віло.

 

Бачите? Цього разу без підпису. Не уявляю, що мені робити. Мабуть, я зроблю, що сказано…

 

***

 

Тихо. Ніч. Треба йти. Віло вже прокинулась. Я вдягла улюблену червону туніку, накинула на плечі плащ. Сховала під ним Віло і ми вирушили.

 ***

 

Дорога до лісу була важкою – треба було вибратись за місто. До того ж, на дворі було холодно. Ох, і навіщо я взяла такий тонкий плащ?

 

В лісі було вже тепліше. Я зайшла в нього і мене огорнула хвиля тепла, що линуло від дерев. І раптом почулося виття і Віло миттю підхопила його і побігла на звук. Мені довелося бігти за нею – я їй довіряю.

 

Ох і довго нам довелося бігти! Спершу – по поляні, потім – по ліску, а вже після того нам довелося дертися по чагарниках. Мало того, що виснажилась – я й руки подряпала.

 

***

 

Нарешті Віло вивела мене на галявину. Там грали відблиски місяця. Тіні витанцьовували дивні танки. На деяких деревах росли сині, голубі та лазурові кристали. Під одною з верб виднілися дві постаті, а біля них – джерело. Я його впізнала. Я вже його десь бачила. Уві сні!

 

Спочатку я подумала, що це постаті двох людей, які присіли. Однак я придивилася і розгледіла, що постаті вовчі. Я? Боюсь? Вовків? Ці три слова не можуть бути в одному реченні. Я люблю вовків!

 

Але це були не ті вовки, з якими я прожила два роки. Звичайні вовки почали б чубитись і гризтись. А ще у їхніх очах можна було побачити щось людське.

 

Раптом постаті почали вирівнюватись, випрямлятись і… вовки зникли, натомість з’явилися двоє людей. І тут я зрозуміла – це теж діти вовкулак. Вони кинулись до мене. Коли вони вибігли на світло, виявилось, що це мої батьки.

        - Мамо, тату! - я аж плакала з радості.

        - Наша маленька донечко! Ми такі раді тебе бачити!

 

Коли всі заспокоїлись і наобнімались, тато сказав:

        - Розумієш, почалась пожежа і дим стояв стіною. Ми вискочили з будинку і почали шукати тебе. Дим був такий, що нічого не було видно. Ми вже були позбавлені надій тебе знайти, всі казали, що ти загинула, але ми вірили, що одного дня таки знайдемо тебе!

         - Я така рада вас бачити! Невже ви вмієте перетворюватись?

         - Отакої! Невже я тобі не казав, що ми – дуже давній рід вовкулак?

         - Забув, тату.

         - То ви таки наважились – почувся приємний баритон, який належав тільки одній особі – Старому Левові – А я приходив сюди щоразу, як відкривалася Брама.

         - Яка ще Брама? – я нічого не могла зрозуміти.

         - Невже ти не пам’ятаєш легенди про львівську браму? – тато був у шоці.

         - Ні, не пам’ятаю

 

Розділ 8

 

І тато почав розповідати:

 

Із давніх давен існує легенда про львівську браму. Це чарівна брама. З’являється вона двічі на рік. Про неї відомо небагато. Вона має ручки у вигляді левів. Вона щоразу вибирає іншу кам’яницю.

 

Кожен, хто пройде крізь неї, потрапить у те минуле, яке має побачити.

 

Ти мусиш пройти крізь цю браму. Якщо принесеш якийсь предмет, ти пройдеш посвячення. Зрозуміло?

 

Я лише кивнула. А що було робити?

         - Мені лише одне незрозуміло. Чому я? Невже нема інших?

       - Ні, нема – тато лише похитав головою.

 

Цю мовчанку перервала мама.

       - Цього разу брама буде перед Чорною Кам’яницею. Тобі треба поспішати – ти мусиш пройти випробування до ранку. Інакше буде пізно.

 

З мамою сперечатись не варто – вона завжди стоїть на своєму – тож мені довелося чимчикувати до кам’яниці самій.

 

І що взагалі те посвячення означає? Навіщо їм Віло? І куди ця брама мене запроторить?

 

Стільки запитань було в моїй голові, що я й не помітила, що дійшла до величної чорної брами. На ручках були золоті леви. Я підійшла до них. Вони ніби ожили і відчинили двері. Я трохи задумалась – чи безпечно лізти за двері брами, з якої можеш не повернутися? І я таки зважилась і зробила дурість.

 

Розділ 9

 

Я увійшла. Не так і страшно.

 

Першою думкою, що мені прийшла, це була думка, що Брама переміщує і в просторі. Другою думкою, що мені прийшла, була думка, що я вже бачила це місце. Третьою думкою, що мені прийшла, була думка, що це те місце, звідки я прийшла. Четвертою думкою, була думка, що це те місце, тільки років дев’ятнадцять тому. Звідки я знаю? Я рахую кільця на ялині. От коли я прийшла, то нарахувала двадцять сім кілець. А тут їх вісім. П’ятою була думка, що досить рахувати свої думки .

 

Так от, я побачила двох вовків – чорного і білого. Тих самих, яких я бачила уві сні! Тих самих, на яких перетворюются тато і мама. І до мене дійшло – ЦЕ ВОНИ І Є!

       - Еееееееее, – ого! І це все, на що спромігся тато на першій зустрічі з мамою? – Я Василь. А ти?

        - Меланія.

        - Ти теж із якогось роду вовкулак?

        - Як бачиш! - (а мама була зверхньою)

        - Пробач… А в тебе гарне волосся – (гарний комплімент)

        - Дякую… - мама зашарілася

        - Ти пройшла посвячення?

        - Так. Але я не хочу щоб мене було легко помітити – і вона кинула срібний ланцюжок у воду.

        - Я теж – і тато повторив її жест, тільки ланцюжок у нього був золотим.

        - Дякую, що мене підтримуєш – і мама знову зашарілася

        - Я просто хочу стежити за людьми. Як Сіріус Блек.

        - То он чому ті мисливці за нами гналися – вони угледіли ланцюжки. А ти знаєш Старого Лева?

        - Як не знати? Він мене кожної неділі на чай запрошує!

        - А мене кожного понеділка.

        - То тому ми раніше не зустрічалися… - і зашарілися обоє (мамо, тату ви були дуууже хоробрими)

 

І вони пішли.

 

Я не гаяла часу – підхопила ланцюжки, перш ніж їх віднесло потоком річки.

 

Я на мить задумалась. Як же мені повернутися? Брама зникла (не стирчатиме ж вона тут!)! Охохох…

 

І раптом ці слова зірвалися з моїх уст:

       - Я зрозуміла!

 

І у цю ж мить я опинилася в теперішньому часі, бо до мене підбігли мама, тато, Віло і Старий Лев.

 

Отже, ця фраза була паролем до перенесення назад.

 

КІНЕЦЬ

 

А от і не КІНЕЦЬ

 Є ще ЕПІЛОГ

ЕПІЛОГ

       - Ну і що ти зрозуміла – спитала в мене мама

        - Я зрозуміла, що: 1. Життя не перестає дивувати. 2. Знання про природу ніколи не завадять. 3. Вести облік свої думкам – справа не надто корисна.

         - Ну і що ти принесла? – допитувалась мама.

 Я показала ланцюжки. І тепер, коли сходило сонце (і все було прекрасніше, ніж при місяці) я розгледіла, що на маминому ланцюжку – зірка, а на татовому – місяць.

       - А що означають місяць і зірка?

        - Місяць означає, що перетворення може відбуватися як вдень, так і вночі, але краще вночі – охоче пояснив тато

        - А зірка – перетворення непогане, але треба попрацювати над маскуванням – доповнила мама.

        - Є ще сонце. Воно означає, що перетворення ідеальне – а це сказав Старий Лев.

        - А ти отримаєш сонце – татове повідомлення вплинуло на мене з неймовірною силою – бо ти й не помітила, що розмовляєш з нами у подобі вовка.

 І вони надягли на мене золоту прикрасу.

 Ми рушили у бік Львова. Лев залишився сам.

 Хоч багато чого сталося, нічого не змінилося. Майже .

 Вже можна робити кінець?

 Ні. Є ще «Від автора»

 О ні!

 

Від автора

 

Ну от ви сюди і дійшли. І саме тут, на останній сторінці я хочу пояснити дещо.

 Як з’явилася Андромеда?

 Все дуже просто. Одного разу я їхала в пластову мандрівку і заснула в автобусі. Там я її і побачила. На вигляд зовсім доросле обличчя дивилося на мене своїми яскраво-синіми очима. Довге чорне волосся з білим пасмом спадало на плечі. Чому вона перетворюється на вовка?

 Бо це моя улюблена тварина (у «Світі лісу» написано, що людина може подружитися з вовками).

 Чи буде продовження?

 Так, ТАК і ще раз ТАК!!! Я сама цього хочу.

 Чи Кеті…

 Досить! Все у продовженні.

КІНЕЦЬ