Ремізова Олеся

  Неповна історія про ПероДактиля

 

Колись жили письменники. Це були птахи, котрі мали жовто-чорні дзьоби та чубчики на голові, як у папуг какаду. Окраси в них були неонові, дуже яскраві, і не було жодного темного. Особливістю було те, що птахи постійно змінювали колір оперення. Письменники звикли їсти чорні ягоди Мабду, від яких кінці їхніх дзьобів темніли, і чим більше вони їли тих ягід, тим більше вони писали дивних історій. А коли був період браків, то вони починали писати активніше, і всі оповідання були про дитинчат. Але, чесно кажучи, більша частина птахів лінилася писати про потомство, і, що логічне, народжувало стандарт письменників. Всі молоді пташенятка були дуже схожими.

 

Ось одного року наступив період браків. Пара птахів вирішила оселитися на вулкані. Ягоди Мабду там були дуже дивними на смак, і письменники зненацька почали писати кожен день з ранку до ночі. Всі оповідання виходили дуже різнобарвними. Прийшов той день, коли народилось маленьке пташеня. Воно нічим не відрізнялось від інших дитинчат, але тільки спочатку, поки не почало говорити. Маленького письменника назвали ПероДактилем тому, що він почав пищати тільки віршами, навіть просив їсти у мами тільки лімериками.

 

Приблизно в такій спосіб він говорив:

 

Хочу я їсти, мамо,

 і з’їм я цю рекламу!

 І папірець,

 І вітерець,

 І з’їм твою панаму!

 

І мама дивувалась. Тоді підключався тато. А пташеня закликало:

 

Тато, я хочу спати!

 Закінчуй-но співати!

 І пташка,

 І комашка,

 І досить вже пищати!

 

Тато дивувався, і пташка, і комашка теж були у шоці.

 ПероДактиль підріс і став ходити сам до магазину. Він звертався до продавця, наприклад, так:

 

Щось купити я хочу!

 Ось до вас я залечу,

 Дайте мені глечик,

 Ще й чебуречик.

 

Продавчиня подивилась і навіть образилася, але все ж відповіла: «У нас глечика нема, у нас продуктовий асортимент». У відповідь вона почула:

 

Що це в вас за континент,

Якщо такий асортимент?

 

І він купив чебурека та незадоволений пішов гуляти без глека.

 

Потім ПероДактиль ще підріс та й пішов до школи. Вчитель його питав: «Скільки буде помножити два на два?» Ну, а він відповідав:

 

2 на два 4 маємо,

 А потім засинаємо.

 

І захропів. Йому наснився дуже смішний сон, що він перетворився на мамину панаму. І ось його мама вдягла ту панаму і почала читати дуже цікаві книжки. З маминої голови він дуже гарно бачив все, що вона читала, але не міг перегортати сторінки. І коли він прокинувся, то відразу сів за книги, які лежали на столі у їхнього вчителя. А коли їх дочитав, то пішов до бібліотеки и перечитав там всі книги. Потім перечитав всі книги вдома, в друзів, а потім на всій землі. Він писав рецензії і розміщував в інтернеті. А коли всі про це взнали, то він став популярним.

 

До речі, коли він виріс, птахи із здивуванням побачили, що він є особистим, тому що зовсім не змінює колір, як це роблять всі письменники. Його окрас залишився зеленим, як листя молодих рослин Мабду. «Диви, він не змінює колір!» – захоплено шепотіли письменники.

 

Настав той день, коли приїхав відомий фотограф й зробив фотосесію з ПероДактилем. Зеленого письменника помістили на обкладинку літературного журналу з конкурсом, і таким чином, про нього дізнався весь світ. Діти його дуже полюбили і стали надсилати роботи йому на рецензування.