Корхова Лариса

Добро перемагає

 

Є різні люди: великі й малі, гарні й негарні , багаті й бідні. Ще є добрі і злі. Якщо постане питання: «Чи важко бути доброю людиною?», тоді важко відповісти. Це для кожного по-різному. Хто змалку добрий, чемний і вихований,то йому легко в дорослому житті. А тому, хто з дитинства задирака, розбишака та нечупара, у дорослому віці добрим бути дуже важко. Але багато залежить від оточення. У дитинстві оточення виховує дитину. Оточення, в якому виростає дитина, грає велику роль у вихованні. Потрапивши в погане оточення, вожко залишатися хорошою людиною! А ось, щоб ви у цьому переконалися, я розповім історію, як доказ моєї правоти.

 

Жили собі хлопець і дівчина, покохали вони одне одного, одружилися, народився у них хлопчик і назвали його Рудик. Виховували вони його у добрі і злагоді. Виріс він доброю людиною. Допомагав усім, незалежно від будь – яких критеріїв, для нього допомагати важливо, як людині дихати! А одного разу ще малим допомагав сусіду яблука з яблуні рвати. А тут не втримався і гепнувся на землю. Злякався сусід – до матері його відвів. А та у свою чергу – до лікаря. Виявився перелом ноги – наклали гіпс. Ідуть вони додому. Мама зупинилась біля двору, де її син зламав ногу і каже:

 - Іди, синочку, додому, а я тебе наздожену! Ой, леле, як же ти підеш? У тебе ж нога зламана! Ну пішли, я тебе відведу.

 

  - Ні, мамо. Ви при мені побалакайте, а потім і відведеш мене!

 

   - Ну добре. Василю Федоровичу, виходьте, це я – Орися, прийшла з вами побалакати, – голосно прокричала мама, стукаючи у калітку.

 

А, до речі, цей самий Василь був дуже старий. Йому понад сто тридцять років. Коли йому виповнилось сто тридцять, він перестав рахувати. У селі усі вважали, що він найстарший у світі. Так от він вийшов і почалася розмова:

 - Це ви чого мого сина калічите, га?

 

  - Не кричи, доню, тихіше-тихіше. – він усіх жінок називав доня (авжеж, у його віці кожна не те, що у доньки а у пра – пра – правнучки годиться!).

 

   - Рудик вирішив збрехати мамі, щоб захистити невинного дідуся:

 

  - Мамо, мамо, послухай!

 

  - Не заважай!

 

   - Василь Федорович не винен. Я сам поліз до нього у сад і вкрав яблука. Потім упав, а дідуся попросив, щоб він тобі сказав, що я допомагав йому яблука збирати.

 

  - Так ось , що ти надумав! Красти і брехати! Цього я тобі не дозволю! Ану хутко пішли додому.

 

 - Це був єдиний раз у його дитинстві, коли він брехав!

 

Пройшов час, хлопчик виріс, вивчився на кухаря і вирішив із рідного села у місто поїхати. Влаштувався хлопець у ресторані працювати. Купив собі маленьку, але для однієї людини нормальну, однокімнатну квартиру. Але ось біда, на роботі усі такі неввічливі та ще й насміхаються з нього. А більшість слів бідолаха і зовсім не розумів. І, на жаль, та доброта, з якою він був нерозлучний, потроху почала зникати, а згодом і взагалі зникла. Через декілька місяців він вже з усіма подружився та і розуміти уже всіх почав. Ім’я його йому подобатись перестало. Псевдонім собі придумав «Вирдер». От пагубно подіяло на Рудька оточення.

 

Так пройшов рік, а за ним і другий, і третій, і четвертий промайнув. Вирішив парубок у рідні краї навідатись. Довго їхати треба: 11 годин потягом, а потім годину пішки іти. Ось нарешті вдома!

 - Привіт, мамо.

 

  - Здрастуй, мій дорогенький! Ти так змінився! До речі, а де твоя сорочка, яку я для тебе вишивала?

 

   - Воно тобі треба, га? Викинув я її, набридла. Такі сорочки уже 100 років не в моді. І взагалі, чого це ти до мене причепилася?

 

  - Е ні, синку, ти так з мамою не розмовляй.

 

   -  Добридень і тобі, тату!- сказав Вирдер і пішов у хату.

 

Мати з батьком пошепки балакати стали:

 - Ти знаєш, Рудь у Вирдера перейменувався.

 

  - Оце так новина! Не подобається йому, як його батьки назвали! Ну, проспись ти у мене до завтра, і я...

 

  - І ти нічого! А ось у мене ідея краща.

 

  - Яка?

 

  - Працетерапія! Він у листі писав, що їде до нас на півроку. Тиждень у нас він відпочине, а потім почнемо.

 

  - Добре, спробуємо по-твоєму.

 

   - Непомітно промайнув тиждень. За цей час його батьки попередили всіх у селі про план дій. А хлопець трохи відтанув і дозволив Рудиком себе називати. Ось іде він на річку купатись, а Мокрина Василівна і каже йому:

 

 - Доброго дня, Рудь!

 

   - Доброго дня, а я на річку ось іду.

 

  - Ой зачекай, синку. Допоможи! Колодязь забився, води немає! Злазь, подивися, що трапилося?

 

   - Зараз не можу. Я ж сказав Вам, що купатись іду, вибачте, але звісно ж ні!

 

  - Ну допоможи, синку, ні краплі води немає!

 

  - Добре, та тільки швидко. Що там, де колодязь?

 

А перед тим Мокрина попросила, і їй сусідські дітлахи пів колодязя каміння насипали. Ось дістав «помічник» драбину, спустив її у колодязь, заліз і аж зойкнув:

 - Та у Вас пів колодязя каміння! Ні-ні-ні! У цьому я Вам не помічник! Каміння я не буду витягати.

 

  - Ой, та хто ж крім тебе? Тут у нашому селі ти найсильніший. Будь ласка!

 

   - Бачу, що Ви мене не відпустите. Робити мені нічого, ну добре.

 

 - Зранку аж до самої ночі провозився він з тим камінням. Виліз він із колодязя і мовив:

 

  - Усе, а вода до ранку набіжить.

 

 - Пішов, а сам під ніс бурмоче:

 

  - Цілий день пропав! І до ставка не сходив. Лише каміння тягав.

 

Повечеряв він удома і ліг спати. Уранці поснідав і зібрався на річку знову. Пройшов мимо будинку Мокрини Василівни, зупинився, спитав, та не грубо, а ласкаво і ввічливо:

 - Ну що, працює?

 

  - Працює хоч куди!

 

   - І добре. А я знову на річку.

 

А з протилежного боку вулиці його покликав Василь Федорович. На даху солома сповзла, підправити треба. Солома сама сповзла, її ніхто не чіпав. А у Рудика варіантів немає, не гарно людині похилого віку в допомозі відмовляти. Знову працював він до ночі. Наступного дня парубок купатися вже не збирався. Він зрозумів, що доки він усім усе не переробить, від нього не відчепляться. Вийшовши з хати, пішов селом, вигукуючи на все горло:

 - Кому потрібна допомога? Задарма виконую працю.

 

І сьогодні для нього знайшлася робота. Промайнув місяць. І гарне оточення знову зробило з нього доброго Рудика. Хлопець нарешті сходив до річки. Коли він ішов додому, то допоміг дідусю Трохиму підняти в’язанки сіна на горище. Але біда прийшла неочікувано. Дідусь Трохим мав дуже поганий слух. Коли хлопчина підняв останню в’язанку, то дідусь прибрав драбину, бо подумав, що його помічник побіг додому без подяки. Бідолаха вирішив стрибнути з даху. Було боляче, але він пішов додому. Уранці прийшов лікар та заспокоїв батьків, сказавши, що у парубка лишень синці. Дав пораду пити відвари трав. Батьки вирішили в усьому зізнатися сину.

 - Ти нас пробач, синку, але після твоїх грубощів ми з татом вирішили підмовити людей, щоб давали тобі роботу.

 

 - Звісно, пробачаю! Я поводився неправильно. Мамо, а сорочка, що ти вишивала, у мене і досі є. Ось вона.

 

Решта відпустки минула без пригод. А навпаки, дуже гарно.

 

Коли повернувся до міста, Рудь звільнився з роботи і влаштувався на нову. Там колектив був добрий та з радістю прийняв його!

 

От і усе! Розповідь закінчилась, а те, що я говорила підтвердилося. Набагато краще змінити місце роботи, ніж себе. І пам’ятайте - добро завжди перемагає Зло!