Булик Анна

 Північні пригоди

  

Це було звичайне північне літо. Закінчувався день. Аніке, як завжди, пішла рибалити. Шестеро друзів сиділи за столом і за традицією, що склалася у них, в цей час пили чай.

 

Раптом, скрипнули і відчинились двері – Аніке повернулася раніше, ніж зазвичай. Обережно тримаючи перед собою кошик, сплетений з кори карликової берези, вона увійшла до кімнати. Кошик вона тримала так, наче у ньому було дещо цінніше за рибу.

 

Аніке загадково посміхнулася і подивилася на друзів, продовжуючи мовчати. Умка, полярний ведмідь, підвівся, підійшов до Аніке і невпевненно запитав:

 

- А… що у кошику?

 

- Дивись. Дівчинка поклала кошик на підлогу. Ведмедик повільно став на задні лапи і, трішки вагаючись, зазирнув у середину. И не дарма. У глибині кошика, на самому дні, замість риби було щось дивне. Воно було абрикосового кольору і нагадувало пухнастий клубок. Від здивування Умка не стримався і р-р-рикнув. У відповідь пухнастий клубок заворушився. Друзі обступили кошик. Перед ними було маленьке створіння з білим животиком, чорними маленькими ніжками з кігтиками, невеликим сірим дзьобиком-гачком, та парою великих жовтих очей-овалів з голубим контуром, які не рухаючись спостерігали за друзями.

 

Після тривалої паузи, протягом якої несподіваний гість та друзі розглядали одне одного, Умка запитав:

 

- У снігу знайшла?

 

- Ага, – кивнула Аніке.

 

- А може батьки його залишили у гнізді, а самі подалися на полювання? Бо гнізда вони часто будують просто на землі, у ямках, які застеляють м`якими рослинами та пухом.

 

- Ні, мати б не залишила беззахисне дитинча саме. І взагалі, вони роблять гнізда на тих самих місцях щороку, а я його раніше тут не бачила. Та й на полювання вони зазвичай виходять зранку або увечері, а зараз день. Ні, у них щось сталося, і батьків його ніде не видно.

 

Каггі, північна качка, обурено прошипіла:

 

- Ти б ще вовка привела!? Краще риби наловила би. Йдуть холоди, і запаси їжі нам потрібні. А зайві роти – ні!

 

- А от вовк нам точно не треба, – додав новорічний олень Бум.

 

- Хоч воно і мені не дуже подобається, але доля цього малого зараз у наших руках, – гостро зиркнувши в бік оленя, крикнула арктична чайка Торпеда, – тому жарти недоречні.

 

Галаслива суперечка, що несподівано виникла з приводу маленького совеняти (так ось хто знаходився в кошику Аніке!), змусила приєднатися до дискусії Персика – кролика рідкісної північної породи. Він з гордістю носив своє досить дивне для вихідців з півночі ім`я, яке отримав за блідо-рожевий колір свого хутра. Вже декілька днів, разом з товаришем – сріблясто-сірим тхором Пуфіком, вони гостювали у друзів і найближчим часом збиралися повертатися додому в Онтаріо, що у Канаді. Персик пишався не лише своїм ім`ям, а й тим, що у його рідному краї було дуже багато мальовничих озер, близько півмільйона. Серед них були і відомі на весь світ Великі озера, а назвою одного з них – озера Онтаріо, стали називати і увесь той край. Якби всю воду Великих озер можна було зібрати у одне озеро, – це було б найбільше сховище прісної води на Землі…

 

- Вона права, – розважливо промовив Персик, – зараз не до жартів, та і сваритися нам ні до чого. Якщо ми залишимо совеня там, де його знайшла Аніке, – воно не вижеве. Ми знаємо, що йдуть великі холоди, а перед ними воно беззахисне. Та й хижаки… їжа потрібна усім, особливо в час випробувань.

 

- Пропоную йти відпочивати, – позіхнувши, відгукнувся Пуфік, який до цього лише мовчки спостерігав за усім, що відбувалося, – зранку все вирішимо.

 

- Ні, тепер, – наполіг Умка, – вирішимо долю совеняти зараз.

 

- Який у нього негарний дзьоб, – не стрималась Торпеда, – нагадує твої рибальські гачки.

 

- До речі, непогане ім`я, Дзьоб… Дзьобик, – голосно сказала Аніке, з чого друзі зрозуміли, що вона не проти прихистити совеня.

 

В кімнаті повисла тиша. Друзі міркували й, очевидно вагалися. Адже прийняти до себе мале совеня не менш відповідально, ніж залишити там, де його знайшла Аніке, один на один з суворою північною природою.

 

Аж ось, тишу порушила розумна Каггі, поставивши крапку в сумнівах друзів:

 

- Гаразд, здаємося – відтепер він з нами. Як ти його зватимеш?

 

- Дзьобик, – знизавши плечима, відповіла Аніке.

 

Миттєво кімната сповнилася вигуками. Ура, друзі раділи прийнятому рішеню, непростому, але чесному. Трохи згодом усі заспокоїлися і почали готуватися до сну. Дзьобика поклали на старій шубі…

 

***

 Вранці на місці ночівлі Дзьобика не було. Друзі переполошилися. Усі подалися на пошуки – хто в будинку, хто на дворі. Враз, десь поблизу пролунало радісне: «знайшовся!». Всі, хто був у будинку вибігли на двір, де Аніке намагалася будь-що підізвати до себе совеня. Воно налякане сиділо на високому даху будинку і навіть не рухалося. Виявилось, минулої ночі Дзьобик невідомо як вибрався на горище, а звідти через віконце й на дах. Коли Аніке його побачила, він тремтів від страху и холоду. Й не дивно – з півночі задув сухий і холодний полярний вітер Хедлі. Аніке не розгубилася, і скориставшись драбиною швидко вибралася на дах. А вже за декілька хвилин Дзьобик вдячно притискався до своєї рятівниці.

 

Удень робота знайшлася для всіх. Аніке і Каггі плели нову корзину, Дзьобик оговтавшись після нічної пригоди, допомагав їм, прикрашаючи корзину чудовими жовтими квітками полярного мака, який він бачив уперше в житті. Це була не лише гарна, а й корисна рослина. Полярний мак не раз допомагав мандрівникам у цих холодних широтах знімаючи запалення під час застуди. Дзьобик був ще маленьким совеням і, звісно, цікавився усім, що бачив вперше.

 

Бум и Умка готували їжу й робили запаси, щоб пережити наступ холоду. Відчуваючи наступ негоди, Торпеда з самого ранку піднялася на развідку, і зникла високо в небі. Погода погіршувалася, а вона ще досі не повернулася.

 

Всі були серйозні і зосереджені на своїх справах. Здавалося, друзі готуються до подорожі, а точніше – до експедиції. Несподіванно, адже ще учора мови про подорож чи експедицію не було!?

 

Друзі насправді готувалися до експедиції, від успіху якої залежала їх подальша доля. І ось, що їх примушувало до цього.

 

Зранку друзі зробили два неприємних відкриття. По-перше, вночі разом з холодним фронтом прийшли надзвичайно міцні морози. Маючи запаси провіанту, наступ холоду можна було б перечекати в їх надійному будиночку. Але друге відкриття їх вразило. І допоміг їм зробити це відкриття, хто б ви думали, – саме так, Дзьобик.

 

Слід нагадати, що кожен з друзів харчувався тим, що було йому більше до вподоби. Звісно, була їжа, яку із задоволенням їли усі, наприклад, риба. Але однієї риби на всіх, та ще й так, щоб зробити запаси, не вистачало. Тому кожен запасався своєю улюбеною їжою.

 

Вода, ось в чому у друзів не було недостатку. У суворих північних умовах природа нечасто робить такий подарунок, але ще з давніх давен, поблизу того місця, де тепер знаходився гостинний будиночок Аніке, існувало джерело прісної води. Це було справжнісіньке чарівне джерело, бо ніколи не замерзало, навіть за лютих холодів. Всі так до цього звикли, що ніколи не робили інших запасів води. Ось чому друзі ще довго не помітили б перетворення, яке відбулось із джерелом цієї ночі… якби не Дзьобик. Зайняті своїми справами, друзі не одразу помітили відсутність совеняти. Зненацька вони почули гучний пронизливий крик, схожий на каркання. Рухаючись у напрямку, звідки лунав дивний крик, друзі опинились біля джерела. На його місці тепер було… невелике крижане озерце. У денному світлі все відбивалося у ньому як у дзеркалі. Побачивши своє відображення у крижаному дзеркалі вперше в житті, налякавшись, Дзьобик крикнув з усіх сил.

 

Усвідомивши те, що сталося, друзі були приголомшені, – води не стало. Скута міцним нічним морозом, вода перетворилась на суцільну кригу, тверду мов камінь. Бум різко опустив голову сильно вдаривши рогами об лід, і одразу відскочив назад – розбити лід не вдалось. Умка, ще маленький, але вже дужий білий ведмідь, підскочив і з усієї сили стукнув об лід чотирма лапами одночасно. Удар… ще один стрибок…іще удар… даремно, лід розбити не вдавалось. Крижане дзеркало залишалось цілим, спокійним і холодним.

 

З розвідки повернулась Торпеда, змерзла і змучена. Зігрівшись вона розповіла, що всюди, де раніше була вода – тепер лід, сірий і мовчазний. Це була катастрофа.

 

Що робити? Друзі мовчки подивились одне на одного, а потім на Аніке.

 

За своє спасіння Дзьобик нам вже віддячив, – сказала Аніке, – тепер ми знаємо, що нам потрібна вода, і якнайшвидше. А навколо лише лід, твердий як камінь. Щоб врятуватися, ми повинні тепер же спорядити експедицію за водою.

 

- Але де зараз є вода? – невпевнено запитали друзі.

 

- Ближче до Північного помірного теплового пояса.

 

- Поясни, будь-ласка, – попросила Каггі, – що це значить?

 

- Добре. Уявіть собі, так як Земля крутиться, а Сонце стоїть на місці, його теплі промені падають на землю і, немовби, намотуються на неї, – тому і пояс. Різні місця на Землі обігріваються Сонцем по-різному. Наприклад, якщо сонячні промені падають на землю вертикально, у цій частині землі завжди тепло, і тоді це жаркий пояс. Коли сонячні промені лише ненадовго торкаються землі, наче ковзають по її поверхні, і буває так, що протягом кількох місяців сонця не видно взагалі, – на цій частині землі завжди холодно, як у нас тепер. Як ви зрозуміли вже, це холодний пояс.

 

А от помірний тепловий пояс якраз знаходиться між жарким і холодним. Взимку там короткі і холодні дні, влітку довгі і теплі. У помірному тепловому поясі багато лісів і озер з чистою прісною водою. Крім того, у помірних широтах полярні сови нерідко проводять зими, особливо суворі. Може там і його рідню зустрінемо, – подивившись на Дзьобика, закінчила Аніке.

 

Все було зрозуміло, ніхто не заперечував. Зволікати далі було не можна.

 

Проте, в експедицію вирушали не всі. Персик и Пуфік у справах повертались додому. Так як негода насувалася швидко, найважчу частину шляху вони збиралися здолати всюдиходом, а потім з аеродрому вже гелікоптер мав доставити їх в Онтаріо. Каггі и Торпеда, розумні і сміливі залишалися піклуватись про будиночок Аніке, в якому вони разом жили. Заготовленої раніше їжі про запас було досить. А от залишків води до повернення експедиції вистачило б тільки їм двом. Прощалися вони неохоче, але дітися нікуди – комусь треба й житло охороняти.

 

Аніке, Дзьобик, Бум і Умка збиралися у експедицію, сповнену пригод і випробувань їх дружби. І хоча на їх шляху виникало немало труднощів, вони досягли мети експедиції і за місяць щасливо повернулися додому. Друзі ще довго ділилися враженнями один з одним. Нам пощастило теж чути їх цікаві історії, якими ми обов`язково поділимося з Вами наступного разу!