Олександра Гольдіна

  Чарівний ключик

 

Одного ранку дівчинка Оля, учениця третього класу, прийшла до школи дуже рано, за годину до початку занять. Вона зняла куртку й сіла на диванчик у коридорі – чекати, поки школа наповниться дітьми. Невдовзі біля неї сіла дівчинка з сьомого класу, яка плакала.

 

Що сталося? – стурбовано запитала Оля у дівчинки.

 Мій песик, Балабончик, загуби-и-ився, – схлипнула учениця.

 Як це?

 Він пішов ввечері гуля-а-ати і не поверну-у-увся! – ревіла семикласниця. – Я його по всім вулицям шука-а-ала, але його ніде не було-о-о!

 Він ще знайдеться, обов’язково знайдеться! – втішила дівчинку Олька.

 

Семикласниця встала з диванчика й пішла. А Оля подумала: “Ах, якби я мала таку силу, щоб зробити всіх людей щасливими! І щоб Балабончик знайшовся… І тоді ця семикласниця вже не буде плакати!”.

 

Тільки-но Оля це подумала, як з нізвідкіля перед нею з’явився дуже дивний чоловік. Одягнений він був у довгий, аж до п’ят, плащ. На голові його красувався височенний синій циліндер. Ноги чоловіка були взуті у чоботи з довжелезними носами. Його очі біли вузькі і яскраво-зелені, як у кота, ніс тонкий й прямий, а губи дуже товсті. Обличчя облямовували сиві пасма, довга сива борода звисала аж до живота. Дівчинка одразу зрозуміла, що перед нею - справжній чарівник. Вона оторопіла від подиву.

 

Молода панно, – високим голосом заговорив чарівник, – я бачу, що у тебе добре серце. Візьми цей ключик, і хоч би які двері ти цим ключем не відкрила, за ними буде те, що ти бажаєш. У тебе є всього три бажання, тож використовуй їх з розумом!

 

І старець щез, а ключик лишився в руці Олі.

 

Оля зачудовано подивилась на ключик, який обережно тримала великим і вказівним пальцями. Покрутила у руках. Ключик був маленький, срібний, але не блискотючий. Зовсім звичайний.

 

Тоді Ольку накрив захват. У неї є чарівний ключик! Справжнісінький чарівний ключик, який вміє виконувати бажання! “Ах, а що мені попросити? – замислилась Оля. – Мені давно хотілося ту гарненьку дорогу рожеву сукню. Та іграшкового котика. Та цілий шоколадний торт, і нові туфельки, і секретний блокнотик, і чехол для телефона, той, що з пандою, і...”.

 

Тут дівчинка різко зупинилася. У неї ж в запасі всього три бажання! А їй стільки речей обов’язково, терміново потрібні! Що робити? Що обрати?

 

Пролунав дзвоник на урок. Оля озирнулась і побачила, що коридор вже заповнений дітьми, які поспішають на уроки. Дівчинка побігла до свого класу, стискаючи ключ у кулаку. Вона швидко сіла на своє місце. Першим уроком була українська мова. Галина Орестівна, класний керівник третього класу, ледь-ледь говорила, а коли говорила, страшно хрипіла. І Ольці стало так шкода Галину Орестівну! Їй же сьогодні п’ять уроків вести, щось розповідати без угаву, а в неї горло болить. “Так і бути, – вирішила Оля, – одне бажання використую для Галини Орестівни”.

 

Дівчинка штовхнула свою сусідку по парті, Марійку.

 Ма-а-арь! – прошепотіла вона.

 Марійка обернулася і прошипіла:

 Що тобі?

 Дивись, який в мене ключик є! – Оля передала Марічці під партою ключ.

 Та подивилась на нього, підняла брови.

 Ключисько як ключисько! – хмикнула Марічка. – Ось у мене дармовисик гарний, з Одеси, з дельфінчиком.

 Та до чого ж тут дельфінчик! – розсердилася Оля. – Цей ключик – чарівний. Їм можна будь-які двері відкрити, і за ними буде те, що ти захочеш.

 Що ти казки розповідаєш! – зневажливо пирхнула Маруся. – Брехачка!

 Оля надула губки і відсулася від неї якомога далі.

 

На перерві Олька зразу вилетіла з класу і побігла шукати заперті двері. Нарешті на другому поверсі вона знайшла замкнуту комірчину. Дівчинка вставила магічний ключик у замкову щілину, двічі повернула, з усієї сили думаючи про те, щоб Галина Орестівна одужала, затаїла дух… та розчинила двері.

 

Комірчина була повна усіляким мотлохом. Тут були старі віники, купки зошитів, ганчірки, коробки з крейдою, брудні куртки, рукавиці, помела, списані листки паперу, молотки, викрутки, іржаві цвяхи та багато, багато іншого. Але серед всього цього сміття визначався сяйливий білий столик. На ньому стояв великий термос та лежала біленька коробочка. Оля обережно підійшла до столика і прочитала на коробочці: ТАБЛЕТКИ ВІД БОЛЮ У ГОРЛІ. Дівчинка схопила термос, таблетки й пішла до Галини Орестівни. Вчителька, відчайдушно кашляючи, перевіряла зошити. Оля підійшла до неї.

 

Галино Орестівно! – урочисто вимовила Олька, – це вам! – І простягнула термос і таблетки.

 Галина Орестівна відірвалася від самостійних. Узяла в учениці лікування та уважно роздивилась його. Поклала до рота таблетку, запила її гарячим чаєм з термосу. Безгучно поворушила губами, променисто посміхнулася.

 Оленько, ти молодець! Дякую! – вчителька обійняла дівчинку. – Але звідки ти це взяла, сонце?

 Оля ледь не впала від жаху. Чарівний ключик лишився стирчати у двері комірчини! Продзвенів дзвінок…

 

Галь Орестна, я зараз! – вигукнула Оля і кинулась у коридор. Злетіла по сходах на другий поверх, метнулась до комірки. І – о диво! Ключик висів на гвоздику біля двері. Над ним на стіні було охайним почерком написано: “Пам’ятай мене”. Дівчинка аж підстрибнула від радості і з легким серцем відправилась на урок. Вже біля класу Оля зупинилася й почула, як Галина Орестівна кричить на повен голос, закликаючи учнів до тиші. З усмішкою дівчинка тихенько прослизнула у кабінет.

 

Після уроку Оля підійшла до Марійки.

 Добре, що Галина Орестівна тепер говорити може! – вимовила вона.

 Марійка невдоволено подивилася на неї.

 Так, добре, – процідила вона крізь зуби.

 А це мій чарівний ключик Галині Орестівні ліки начарував! – похвалилася Оля. Марічка витріщилась на подругу з недовірою.

 Дурниці! – вигукнула вона.

 А ось і ні! – відрізала Олька. – От скажи, яке твоє най-найбільше бажання?

 Щоб оцінки з англійської мови вищі були, – зітхнула Марійка. – А то мама сумуватиме… А їй сумувати не можна, – у Марусі задрижали губи, – вона ж вагітна, братика мого чекає… Якщо хвилюватися буде – захворіє…

 Я тобі зроблю оцінки вищі! – пообіцяла Оля. Та понеслася у вже знайому комірчину. Але як тільки вона збиралась вставити ключ до дверей, то почула за спиною голос:

 Що це ти робиш?

 Оля обернулася і закам’яніла. Перед нею стояв директор школи, Михайло Петрович.

 Двері відчиняю, – пискнула Оля.

 Я бачу, – роздратовано відгукнувся Михайло Петрович. – Навіщо ти відчиняєш двері? Хто тобі сказав відчинити двері?

 Дівчинка мовчала.

 Вчителька сказала, – нарешті прошепотіла вона.

 

В цю ж секунду голова Олі вибухнула. “Брехачка!!!” – зарепетувала у голові Марійка. – “Брехачка!!! Ти збрехала!!!”. “Я не хотіла!” – виправдовувалася Олька. “Ти знову брешеш!” – верескнула Марічка у думках. – “Припини брехати! Ти могла сказати що завгодно, але ти обрала збрехати!”.

 

Яка вчителька? – підняв брови директор.

 Подумки Оля порекомендувала Марусі замовчати.

 З темним волоссям! – випалила дівчинка.

 Як її звати?

 Не знаю! Я її ніколи раніше не бачила! – чесно відповіла Оля.

 Михайло Петрович презирливо скинув оком дверцята комірки. Він взагалі любив дивитись на все презирливо.

 Відчиняй, а потім ми ще поговоримо! – наказав він. Змахнув невидиму пилинку з піджака та пішов в свій кабінет.

 

У ту ж мить Олька зосередила себе на тому, як сильно вона бажає, щоб у Марійки підвищились оцінки з англійської. Вона розчинила комірчину, швидко увійшла у неї, причинила двері – ще не вистачало, щоб Михайло Петрович її побачив! І тільки потім втупилася очима на кімнатку.

 

У комірці нічого не змінилося. Ті самі зошити, помела, інструменти. Тільки білого столика не було. Оля ще раз пильно роздивилася комірку, але столика не було! Невже магія не працює? Дерев’яна шафка, старенькі зошити з геометрії десятого класу, підручники з історії, заношені темно-зелені чоботи, прямокутне віконце… Віконце? Адже тут не було вікна! Оля, обережно пробиваючись крізь різноманітне сміття, підійшла до віконця і зазирнула в нього. За вікном все було біле. Чисто-біле, як у мультфільмах – ні землі, ні неба. І весь білий простір був заповнений книгами, що висіли у повітрі. Оля ще ніколи у житті не бачила стільки книг! Це були і дитячі книжки, і дорослі, і енциклопедії, і кулінарні книги, і словники, і підручники, і старенькі книги у ветхих оправах, і новесенькі яскраві книжечки. Але з усіх цих незліченних книг Олька помітила одну книжку, не кольорову, не дуже гарну, але таку, яка ніби світилася. Хоча книга висіла метрах у п’ятидесяти від вікна, дівчинка легко прочитала назву на обкладинці: “ПІДВИЩУВАЧ ОЦІНОК З АНГЛІЙСЬКОЇ МОВИ. 3 КЛАС”.

 

Звісно, Оля зраділа. Вона знайшла потрібну книгу, яка виконає бажання Марійки. Та лишалася найголовніша проблема: як цю книгу дістати? Оля від безпорадності розчинила вікно. Висунула руку в білий простір. Чомусь помахала нею. І тут якась книга теж полетіла туди-сюди! Дівчинка підняла руку – і книга злетіла уверх! Олька раптово здогадалася, що треба робити. Направила руку на іншу книжку. Книжка слухняно застрибала, підкорившись її рухам.

 

Дівчинка стала упевнено розкладати рукою книги у сторону, прокладаючи дорогу до підвищувача оцінок. Збірник казок – туди, довідник – сюди… За десять хвилин між вікном та потрібною книжкою вже не було жодних перешкод. Оля витягнула руку й обережно повела книгу до себе. Оля задкувала все далі і далі, аж доки підвищувач не влетів до комірчини. У ту ж мить, коли він перелетів через підвіконня, він впав на підлогу: за межами білого світу чари не діяли. Олька швидко підняла книгу. Зачинила вікно, й воно одразу щезло. Дівчинка вийшла з комірки, замкнула двері чарівним ключиком (який увесь час стискала у вільній руці). Пішла до класу.

 

Олю, де ти ходиш? – сердито запитала Галина Орестівна. – Півуроку вже пройшло! Батьків буду викликати!

 Дівчинка розгублено закліпала очима.

 Вибачте, – промовила вона.

 Сідай, – здихнула вчителька. – Якби ти мені не принесла ліки, то я би такою доброю не була, Олю! Продовжуємо. Отже, відповідь у рівнянні прочитає Ганна. Ікс дорівнює…

 

Олька гулькнула на своє місце. Марійка з надією подивилась на подругу, але Оля поклала дорогоцінну книгу під парту, а ключик сховала в кишеню. Решту уроку вона тихо сиділа і пильно писала. З дзвінком дівчинка підскакнула до Марічки.

 Ось книга! – видихнула дівчинка.

 

Маруся узяла підвищувач оцінок до рук. Погортала білі сторінки. Її обличчя засяяло. Дивлячись у книгу, вона вигукувала: “Як же я раніше не здогадалася!”. Або: “Це ж воно! Так легко!”. Нарешті Марійка втопила очі в Олю.

 Це найкраще… найкраща… –- вона рвучко обійняла подругу. – Дякую! Дякую! Мені треба йти… Дякую!

 Дівчинка вибігла з класу, пригортаючи книгу до грудей.

 

Оля деякий час задумливо дивилася на двері, в яких зникла Марічка. Їй було страшенно приємно, що вона зробила щось добре тому, хто цього потребує. І їй хотілося робити добрі справи і далі, все життя. Раптом Олька спохватилась: у неї ж є ще одне, останнє бажання! Вона зірвалася з місця, збираючись бігти до чарівних дверей. Але тут, як на зло, продзвенів дзвінок на урок. Можна втекти, та вже пізно: Галина Орестівна ввійшла в клас.

 

Учениця досадливо сіла на своє місце. Довелось сорок п’ять хвилин стовбичити на уроці і робити звукопис слів. Оля думала про чарівний ключик й нічого не чула, Галина Орестівна злостилася, а під кінець, коли дівчинка не почула п’яте запитання, навіть написала їй зауваження у щоденник.

 

Цікаво, – подумала Олька, коли їй віддали щоденника, – а чому, хоча я вилікувала Галину Орестівну, вона все одно гнівається на мене? Хіба ж це правильно?”.

 

Нарешті нестерпний урок закінчився. Оля з дзвоником рвонула у коридор, не звертаючи уваги на вигуки вчительки. Зупинилася тільки перед дверима комірчини. Що побажати? Щось дуже важливе… Вона безрадно дивилася на людей, що проходили біля неї. Ось іде, стукаючи подборами, завучка Олена Володимирівна… Ось з вереском біжать два дрібні хлопчиська-першокласники… Ось чимчикує заплакана дівчинка в оточенні подруг… Та це ж знайома семикласниця, яку Оля зустріла вранці! Та, яка загубила песика! Раптом стало абсолютно зрозуміло, яке буде останнє бажання. Звісно ж, знайти песика! Дівчинка рішуче відчинила ключиком комірку, ввійшла у неї. Вона навіть не звернула уваги на усю тандиту, а одразу стала шукати очима незнайомі предмети. Ага, дверцята! Дверцята, висотою всього півметра, там, де раніше було вікно. Оля сіла напочіпки й акуратно посмикала за клямку. Двері були замкнені. Олька, не довго думаючи, вставила чарівний ключ у замкову дірку. Повернула його. Відчинила дверцята. Дівчинка обережно зазирнула у них. За дверима йшов довжелезний темний коридор. Оля придивилася: нічого не було видно. Вона простягнула уперед руку і повільно доторкнулася до підлоги у коридорі. Нічого не сталося. Логіка Олі підказувала їй, що нічого поганого статися просто не може, адже чарівний ключик дав їй чарівник, ДОБРИЙ чарівник. І, поки вона не налякалася, дівчинка стрибнула у коридор. Нічогісінько не здіялося. Оля швидко пішла до кінця коридору. На її подив, вона йшла всього хвилин п’ять – а коридор здавався нескінченим! Перед дівчинкою тепер були ще одні двері. Оля рішуче штовхнула їх… та ахнула.

 

Вона була у величезній залі, залитій золотим світлом. Виполірована до блиску підлога, сяйливі стіни, височезна стеля. Але головне та найдивніше – уздовж стін сиділи собаки! Найрізноманітніші собаки: від крихітних пекінесів до гігантських сенбернарів, від худорлявих пуделів до вгодованих чау-чау.

 

Знайди Балабончика, – прошелестів голос нізвідкіля.

 Як мені його знайти? Я же ніколи його не бачила! – закричала Оля. – Допоможіть, будь ласка!

 Голос мовчав.

 

Треба узяти себе в руки, вирішила дівчинка. Сльозами тут нічим не допоможеш. Сказали - шукати Балабончика (хто сказав, до речі?), отже, потрібно його шукати.

 

Оля повільно пішла по залі, уважно розглядаючи кожного собаку. Згадала обличчя семикласниці. Якого, якого ж песика вона має так любити? Може, цього величезного лабрадора-ретривера? Або біленького пухнастого померанського шпіца? Вона пильно придивлялася до собак, але жодний з них не асоціювався з дівчинкою, що плакала.

 

Раптом вона побачила чорного скотчтер’єра. Йому явно не хотілось сидіти на місці: він топтався на місці, підстрибував, клацав зубами, але коли підійшла Оля, затихнув і смирно сів. Чемно дзявкнув, ніби вітаючись. Його голос чимось нагадував дзвін балабона. Олька не розуміла, що особливого було в цьому кошлатому песику, але чомусь було цілком очевидьки, що саме він - Балабончик, Песик, Який Загубився.

 

Цей песик - Балабончик! – вигукнула Оля. – Чуєте? Він Балабончик!

 Ти впевнена? – прошепотів голос ніби у її голові.

 Так! – заволала дівчинка. – Він Балабончик!

 

Раптом вся зала заблискала ще яскравіше. У ній один за одним з’являлися діти, жінки, чоловіки. Вони сміялися, обіймали один одного, а головне, щасливо кидалися до собак. З усіх сторін линули вигуки радості: “Тузя! Любий!”, “Привіт, друзяко!”. Олька з розгубленою усмішкою крутила головою; вона не розуміла, що діється.

 

Ти пройшла випробовування! – урочисто заявив чийсь голос. Оля підстрибнула і побачила сивого чарівника, який дав їй магічний ключик. - Молодець! Молодець, молода панно! Ти довела, що ти добра людина, яка завжди допоможе іншим!

 Д-дякую! – Оля незграбно вклонилася.

 Але твої пригоди підійшли до кінця, панно, – продовжив старець, – і тобі час йти до школи. Я проведу тебе.

 Правда? Дякую! – вигукнула дівчинка. – А… Балабончик?

 Ах так! – чарівник майже непомітно поворушив пальцем. Скотчтер’єр слухняно стрибнув йому на руки. Чоловік поклав вільну руку на плече Олі. Раптом вони завертілися, закрутилися, Олька замружила очі… а коли відкрила їх, то вже стояла у комірчині, біля неї скакав песик, чарівник присів на стілець з трьома ніжками, який чомусь не впав і не зламався.

 Тепер, молода панно, – промовив чоловік, – тобі треба віддати мені ключик.

 Оля зажурилася. Вона знала, що так потрібно, але… Старець усміхнувся.

 Іноді, моя маленька панно, треба подолати спокусу.

 

Дівчинка знала, що це правда. Вона залізла у кишеню. Дістала чарівний ключ. Подивилась на нього. “Бувай, - подумала вона. - Дякую, що допомагав мені.”. Оля повільно простягнула чарівникові ключик. Той узяв його, поклав до рота й проковтнув.

 

Так надійніше, – гмикнув він, побачивши здивоване обличчя Ольки. Чоловік підійшов до дверей в комірку. Доторкнувся до них. Вони розчинилися з легким скрипом. Оля також підійшла до них, Балабончик чимчикував за дівчинкою.

 До побачення, – сказала учениця. – Дякую, що дали мені три бажання.

 До побачення, молода панно, – серйозно сказав старець. – У тебе гарне серце, я це вже казав. Мабуть, я залишусь тут…

 

Він підморгнув, повернувся спиною до третьокласниці з собакою та зайшов у комірчину, обережно зачинивши за собою двері. У ту саму мить пролунав дзвінок на перерву – Оля пропустила весь урок.

 

Біжи, Балабончику! Біжи до хазяйки!

 

Дівчинка поплескала песика по шиї. Той на мить притулився до її ніг - а потім побіг по коридору, шукаючи сьомий клас.

 

Оля теж повільно пішла по коридору. Їй здавалося, що весь день – це був сон, казка. Несправжній. Вона побачила, як радісно стрибає семикласниця, почула гавкіт собаки. Дівчинка автоматично зайшла в свій клас, узяла портфель, вийшла. Це був останній урок. Біля неї без кінця клопотала мама.

 

Олю, вдягни куртку! Та не туди руки! Давай… Куди ти це зав’язуєш? Де шапка? Поклади підручник! Ось сюди… Ні! Ні! Сюди! Та що з тобою сьогодні, Олю?

 Ой, мамо, – вимовила дівчинка, – у мене сьогодні такий день був!

 

І більше не сказала жодного слова.