Левченко Дар'я

 

         Я йду трояндовим садом. Навколо ні душі. Навіть пташок тут не чути. У глибині цього саду стара оранжерея. Вся в плющі, висока, подекуди подерта й помальована. Із замкеними на старий іржавий замок дерев'яними дверима. Та раптом чую позаду кроки. Моє серце втікло в п'яти, а по шкірі пробігли холодні мурашки. Рвучко тягну на себе двері, мене лякає хрускіт поламаного замка та не стихаючих кроків. Біля свого правого плеча я відчуваю важке дихання, десь збоку промайнула тінь. Я стрімко вбігаю в оранжерею...

 

       Картина змінюється, і ось я вже на березі озера. Хто то був- для мене залишиться загадкою, але почуття невідомості відштовхує й водночас манить незбагненними чарами. І знову та сама поглинаюча тиша... Над озером стоїть верба зі сріблясто-зеленими листками, які ледь ледь тріпочуть від слабкого вітерцю. Тут усе поросло густим очеретом. Помічаю, що на дні озера щось виблискує. Я пірнаю в глибочінь темно-синьої води. Доторкаюся рукою темного мулу десь на дні озера. Раптом чую, що хтось пірнув за мною. Я, не озираючись, занурююсь ще глибше і.. виринаю з духм'яних колосків.

 

       Тут пахне сіном. Все таки цікаво, що то виблискувало. Може то сонце відбивалося від води? Але відчуття, що я тут не сама все бентежить. Та мою увагу привертає цей дивовижно незбагннений краєвид. Десь на обрії видніється ліс а перед ним село. Дивно, але я не чую своїх кроків. Усе спокійно. З мого мокрого волосся крапає вода на попелисто жовте сіно. Свіжо-зібрана копиця так і припрошує до себе. Я лягаю на неї та дивлюся на небо. Білі хмарки швидко біжать, не дивлячись на маленьку копичку серед неосяжного степу...