Соколова Софія

Льодова книга
Збірка оповідок про фігурне катання

Сліпучо-білі ковзани з блискучим лезом.


         У дитинстві я, мабуть, як і всі інші дітлахи, дуже часто хворіла. Наш лікар (мабуть як і всі інші
лікарі) порадив мені зайнятися зимовим видом спорту. А тут саме біля нашого будинку відкрилася
льодова арена, куди мама поспішила записати мене в дитячу групу здоров’я.
І от мені з прокату видають старі подряпані пластмасові ковзани чорного кольору з
червоними ремінцями. Бе-е- е! І пахнуть вони так не гарно! За роздягальнею був майданчик, де
готувалися до тренування досвідчені спортсменки, принаймні мені так здалося. Бо ж всі вони були
підтягнуті, в спеціальних яскравих термокостюмах із біфлексу*, зі спортивними зачісками: гульками і
хвостами, щоб волосся не заважало тренуватися, а, головне – у сліпучо-білих ковзанах iз
блискучим лезом! Вау! Я в захваті! І собі такі хочу! А коли вони вийшли на лід і почали вправно
кататися... Вау! Я в захваті! І сама так хочу!
      Мама взулася в бахіли, як їй порадив тренер, і вийшла на лід першою. Я була впевнена, що
відразу встану і поїду, як ті дівчата в сліпучо-білих ковзанах із блискучим лезом. Але... Я стала
... і поїхала, та дещо інакше: ноги роз’їхалися в різні боки. От неслухняні мої ніжки! Сталося це, ясна
річ, через ті негарні ковзани чорного кольору з червоними ремінцями, бо чого б це я почувалася на
льоду, як та корова з анекдоту? Мама в бахілах підхопила мене і не дала впасти. На всю льодову
арену пролунав крик: «Мамо, забери мене звідси!»
     Цілу годину я «тренувалася», висячи в мами на руках. Ноги продовжували роз’їжджатися, а я
продовжувала пищати. У мене геть нічого не виходило. Мабуть, тоді я винайшла новий вид спорту: не
фігурне катання, а фігурне весіння. А ще й тренер Марина Геннадіївна під кінець тренування
закомандувала, щоб мама мене відпустила. Я заверещала ще дужче, однак це не допомогло. Тренер
була принципова, і, не зважаючи на мій писк наполягала, щоб я поїхала сама. Я так і не поїхала. Від
наполягань тренера мене врятував годинник, який сповістив, що час тренування закінчено. Дякую
тобі, годиннику! Та на жаль, годинник не зміг мене врятувати від болю у пахвах протягом кількох днів
опісля. Отак кепсько пройшло моє перше тренування.
     Ви запитаєте, що ж було далі, чому я все ж таки почала займатися фігурним катанням, чому
стільки років не можу без нього, чому написала цю збірку? Вся річ у тому, що мама там, на першому ж
тренуванні, пообіцяла мені сліпучо-білі ковзани з блискучим лезом, і бажання володіти ними
виявилося сильнішим за будь-що!


* біфлекс - синтетична трикотажна тканина, яка відмінно тягнеться в будь-якому напрямку,
завдяки чому одяг з нього не втрачає своєї форми і не сковує рухів, використовується для пошиття
спортивного одягу.


Хрюк!


    Є у фігурному катанні така вправа – «крюк». Крюки бувають внутрішні, зовнішні, бувають
навіть «викрюки». Але коли мені було п’ять років, я почула чомусь не «крюк», а «хрюк».
Якось на тренуванні Марина Геннадіївна оголосила: «Діти, робімо “крюк”». Всі діти почали
слухняно виконувати вправу, натомість я, не зовсім зрозумівши, що саме треба робити, під’їхала до
тренера і запитала:
– А зовнішній «хрюк» робити чи внутрішній?
– Що-що ти сказала? – мабуть, недочула Марина Геннадіївна.
– Зовнішній «хрюк» робити чи внутрішній? – майже крикнула я.
– Ага-а- а, – усміхнулася тренер. – Тепер я розумію, чому у вас виходить «хрюк», а не
«крюк»...


Перше місце


     Мабуть, найкращим моїм змаганням було те, коли я в 5 років зайняла перше місце.
Ну все, я на льоду! Тікати вже нікуди, а так хочеться! На мене грізними очима дивляться
судді. Моє серце переповнює одночасно декілька почуттів: страх, очікування... ка-а- а-йф. Аж тут лунає
музика, я заплющую очі і танцюю, мов уві сні.


 ***


     Було в цьому змаганні щось таке, що мені як переможцю псувало настрій. Так, я зайняла
перше місце, але у своїй віковій категорії я була єдиною конкурсанткою. Я поділилася своїми думками
з мамою, а вона тоді промовила слова, які назавжди запали мені в душу:
– Ти зайняла перше місце, тому що була одна, це правда. Але ти була одна, тому що
більше ніхто в твоєму віці не наважився на справжні змагання.
Не знаю, може саме відтоді я не дуже зважаю на думку інших, а займаюсь усім, що цікаво
саме мені.


Шпагат


     Це було звичайне тренування. Я робила «брехливий крок». Це така вправа у фігурному
катанні, коли в якусь мить здається, що ти робиш крок ліворуч, а насправді їдеш праворуч. Тому він і
брехливий.
     До мене під’їхала Марина Геннадіївна, щоб допомогти правильно виконати вправу. Вона взяла
мене за руки, і ми поїхали. Аж тут мої ноги роз’їхалися в різні боки і я... впала. При чому не просто
впала, а на поперечний шпагат.
     Я стільки часу витратила на розтягування і так чекала цього моменту: ось я сідаю на шпагат,
мені всі аплодують і говорять: «Соню, яка ти молодчина!» А тут я нарешті сіла на нього! Однак чому,
чому так невчасно?! Чому це сталося на льоду і ніхто цього не оцінив?!


Сардельки-фігуристи


     – Чого ви їздите, як сардельки! – підганяла нас Марина Геннадіївна.
Коли вона сказала ці слова, мені відразу закортіло великої апетитної просмаженої сардельки.
О, Марино Геннадіївно! Краще б ви мовчали! Тепер я думаю не про те, як правильно виконувати
вправи, а про те, як мені хочеться сардельки.
     Вночі мені наснився «сардельковий» сон. Ранкове тренування, лід порожній... Виїжджає
Марина Геннадіївна, а за нею 5 сонних сардельок. Це наша група: Михайлик, Даринка, Максим, Катя і
Соня, тобто я. І немає в нас ані ніг, ані рук, ми ж бо сардельки! У кожного з нас по одному ковзану,
тому тренування було незвично чудернацьке.
     Найсмішніше було тоді, коли ми виконували обертання. Всі робили тільки «гвинт» (це така
вправа, коли фігурист обертається на двох ногах) і постійно падали. «Лібело» ж (це обертання в
ластівці) ми взагалі виконати не могли, бо як же підняти ногу вгору, якщо її немає? Тож Марина
Геннадіївна з нами добряче намучилася, придумуючи все нові й нові вправи для одноногих
«сардельок».
     Якби цей сон наснився їй, вона б точно перестала називати нас сардельками, а натомість
називала хоча б пінгвінами.


Слизька таємниця всіх фігуристів


     Ви коли-небудь бачили виступ фігуристів? Напевно так. Ви, мабуть, думали, що ці виступи
ідеальні, але насправді не все так прекрасно. У багатьох на морозі з’являється нежить, і фігуристи не
виняток. Важко собі уявити, що, наприклад, підтягнутий хлопець-фігурист, який так гарно виконує
«дзиґу» або стрибки, в цей момент має непереборне бажання... вишмаркати носа. Тому й на
тренуванні навіть для видатних спортсменів мати носовик у кишені – звичайне діло. Цю таємницю
знають фотографи із супер-пупер- крутими фотоапаратами, що здатні відтворити на фото найдрібніші з
найдрібніших дрібниць. Наприклад, на фотографіях, де спортсмен обертається, можна помітити
тонесеньку, як павутинка, ниточку, що тягнеться за його носом.
Ви розумієте про що я? 
     Нікому й ніколи не розповідайте про цей слизький секрет усіх фігуристів!


І тут виходить Марина Геннадіївна...


     Фігуристи тренуються майже цілий рік. Літо не виняток. Звісно, кожна нормальна людина
повинна влітку купатися в морі або хоча б у річці, але ніяк не ковзати на льоду. То ж ми і не ковзаємо,
проте активно займаємося спеціальними фізичними вправами. Для цього ми їдемо на збори в Карпати,
де є свіже гірське повітря, чисті річки та вражаючі краєвиди.
Торік сталося так само. Ми їздили до Трускавця. Тренування відбувалися зранку, в обід і
ввечері. Зранку – пробіжка та розминка, в обід – силові вправи (в тому числі на турніках), а ввечері
вправи на розтягування: шпагати, містки і таке інше. Окрім тренувань, нам треба було добре їсти,
добре спати, і залишалося трошки часу на дозвілля.

     І ось одного разу ми вирішили поставити спектакль. Я була режисером. Ми ставили сцену самі
про себе, про свої супервиснажливі тренування, що їх здатні витримати лише такі супергерої, як ми
(що є до того ж дуже скромними).
     Амелія – дівчинка, якій випала найпочесніша роль – бути тренером, самою Мариною
Геннадіївною! А Дарина, Михайлик, Максим, Ксюша і Катя – були тими, кого тренувала Амелія-Марина
Геннадіївна.
     Чергова репетиція: сцена, в якій повинна з’явитися Амелія-Марина Геннадіївна і розпочати
тренування. За сценарієм вона була строга і незворушна. Я оголошую її вихід: «А зараз виходить
Марина Геннадіївна!» І дійсно, вийшла Марина Геннадіївна. Що тут надзвичайного, запитаєте ви? А те,
що до зали зайшла не та Марина Геннадіївна. На цей раз вона була справжньою. І вона таки була
строга і незворушна. Щоправда, наша тренер зовсім не розуміла чому ми всі розсміялися і що взагалі
коїться!?


Ще одна таємниця


     Коли фігуристи починають вивчати подвійні стрибки (це коли під час стрибка обертаєшся
навколо себе на два повних оберти), вони часто падають на одне м’яке місце (ви зрозуміли, про що я).
І щоб від цього місця залишилося бодай щось, існує спеціальний захист, наша суперброня –
«напопник». Це такі спеціальні шорти із вшитими в них подушечками. «Напопники» бувають різними:
деякі більше захищають куприк, а деякі – стегна. І от коли фігуристи у «напопниках» виходять на лід,
то здається що вони наїли собі зайвого, а тому виглядають дуже кумедно. Деякі хлопці навіть віддають
перевагу синцям на стегнах, ніж мати велике... оте саме місце.
     Настав мій зірковий час мати великий з..., тобто свій особистий «напопник». Але нам ніяк не
вдавалося його придбати. Після кожного тренування мені додавалося синців, боліло саме те місце, я
була дуже нещасною і мені себе було шкода! А мама і тренер, здавалося, не надто цим переймалися та
не квапилися скоріше купити мені той клятий «напопник». Якось вони дійшли згоди, що я маю свій
особистий, природою мені подарований «напопник». Отакої! Люблячі дорослі! Дитина мучиться, а
вони...!