Сосновська Ярослава

15 років

м. Київ

Майстер

- Тобі ще не набридло? – запитує друг.

- Що саме? – я не розумію, що він має на увазі.

Ми сидимо на літній веранді якоїсь кав’ярні, з якої відкривається чудовий вид на Неріс. З нами ще подруга, але вона відійшла.

- Не набридло раком-самітником бути? - цілком серйозно уточнює він. – Як ти у трикімнатній квартирі сам-один живеш – ось чого я ніяк не можу зрозуміти.

- Чому це один? – обурююсь я. – Разом з кішкою.

- Котрій сто років, вона вже не має жодного зуба і, до того ж, безіменна, - уїдливо підхоплює Матас. – Я про людину кажу. Не бажаєш одружуватися, то хоч подружку заведи. Або друга.    

- А ви хто? – дивуюсь я.

- Так то ж ми, - відмахується він. – Друзі дитинства, як то кажуть. Тобі вже 29 років, а в тебе, крім нас, ні друзів, ні приятелів.

- То в чому проблема? – запитує Аустея, яка тільки зараз підійшла. – Хай піде до Майстра.

- Треба ще запрошення отримати, - відгукується Матас. – Арнасу поки що не пощастило з цим.

Дивлюся на них, витріщивши очі. Що це ще за Майстер такий? Але нічого не запитую. Це в них спеціальний ритуал такий: спочатку вони вдосталь потішаться моїм здивованим виглядом, роблячи натяки, і тільки потім скажуть, у чому, власне, сенс.

- Гей! – нарешті нагадую про себе. – Розкажіть хоча б, що це за Майстер такий?

- Ну, слухай, - Аустея сідає навпроти мене. – Десь у Старому місті існує невеличкий напівпідвал, що називається «Двері у стіні». Здається, це на Латако.

- Що, кав’ярня якась? – уїдливо запитую. – Шанувальники творчості Герберта Уеллса відкрили? Ну-ну.

- Та ні, не кав’ярня, - хитає головою Матас. – Насправді ми тільки с чужих слів знаємо, бо самі ніколи там не були. Анна саме так це місце описує. Вона каже, що в цьому напівпідвалі живе один Майстер, який виготовляє живих ляльок. Маріонеток, здається.

- А! – здогадуюся я. – Ворожбит якийсь чи сіро-буро-малиновий чаклун, чи що?

- Та почекай ти! – кривиться Аустея, невдоволена тим, що я її постійно перериваю. – Ні, не ворожка і не чаклун. Там все чесно, ніхто нікого не дурить. Ми запитували тих небагатьох, хто там був. Досі ніхто не скаржився.

- До цього Майстра пішло так мало людей, бо бере він дуже багато?

- І знову ні. Майже завжди безкоштовно. Як я вже казав, Майстер надсилає запрошення тим, хто йому видається гідним відвідання його майстерні. Якщо тебе не запросили, ти можеш блукати тією вулицею хоч цілий день, але нічого не знайдеш.

- Як це? – витріщаю очі, нічого не розуміючи.

- Не знаю, - стинає плечима Матас. – Так ось. Якщо ти самотній, але дуже хочеш знайти близьку за духом людину, то тоді тобі має прийти запрошення від Майстра. Звісно, приходить воно далеко не всім, але, враховуючи вибагливість Майстра щодо гостей, це й не дивно. Якщо ти отримаєш запрошення – обов’язково приходь, і він створить для тебе ляльку. Саме таку, як ти хочеш. До того ж, живу. Не причепишся.

- А де саме можна отримати запрошення? – спитав я, хоч і подумав, що, найвірогідніше, це шахрайство. Але все одно цікаво. Хоч і дивно, що безкоштовно. Сир задарма самі знаєте, де буває.

- Взагалі, як-завгодно, - відгукується Аустея. – Його можна і поштою отримати, і під двері підсунути можуть, і незнайомий голос на порожній вулиці скаже. До речі, дуже вірогідно, що ти його отримаєш.

- Ще чого не вистачало, - сердито кажу. – Не хочу я до цього шахрая-лялькаря йти.

- До речі, – раптом згадує Матас. – Ще цікаво й те, що ніхто не знає, як виглядає Майстер. Тобто, розповіді тих, хто бачив його, не збігаються. Йонас, мій однокурсник, розповідав, що Майстер – це дівчина із зеленими очима та волоссям кольору стиглої пшениці. Анна казала, що це старий з рудою бородою. Хтось там ще, що це – немолодий імпозантний чоловік з чорною цапиною борідкою. Відомо тільки те, що всі ці, цілком різні, люди – це один і той самий Майстер.

- До речі, а чому саме Майстер? – запитую я. – Він же ляльок виготовляє. То хіба ж не Лялькар тоді?

- Та ні, він же не тільки ляльок робить. Він, якщо можна так сказати, Творець у мініатюрі. Адже він створює для гостя близьку людину не тільки з ляльки, а й малюючи картини, пишучи книжки, тощо. Він – Майстер на всі руки у плані творчості.

Потім розмова переходить на щось інше.

З цього випадку проходить десь близько місяця. Коли я згадую про загадкового Майстра, то думаю, що гарно було б отримати запрошення від нього. Але я керуюся не бажанням позбутися самотності, а страшенною цікавістю. Мені просто цікаво побачити Майстра на власні очі, а в ідеалі – зрозуміти, що він таке. Але запрошення все не приходить та не приходить, то ж я роблю вигляд, що мені все одно. І чим довше мені доводиться чекати, тим краще вдається робити вигляд, що мені не цікавий цей Лялькар. Мої колеги и кілька друзів в один голос стверджують, що я взагалі досить байдужа людина. Але це не так. Просто я майже ніколи не отримую того, що хочу, одразу. Тож, мені доводиться вдавати байдужість.

Одного осіннього ранку я прокидаюсь раніше, ніж звичайно. Хтось стукає у вікно, байдуже, що живу я аж на десятому поверсі. Сівши у ліжку, придивляюся і бачу… паперового журавлика.

- «Що за нісенітниця, - мляво думаю я. – Мабуть, його сюди вітер заніс».

Та ні, вітер тут ні до чого, журавель стукає у вікно цілком самостійно, ніби просить впустити його. Підходжу поволі, відкриваю кватирку, запускаючи паперове створіння в кімнату. Журавлик опускається на стіл, що стоїть біля вікна. Придивившись, розумію, що птах складений з книжкової сторінки, на якій, поверх тексту, від руки написано: «вул. Латако, 14-те листопада, напівпідвал «Двері у стіні», сутінки». І все. Не потрібно бути надзвичайно розумною людиною, аби здогадатися, що цього журавлика із запискою мені надіслав ніхто інший, як Майстер.

Глянувши на календар, я розумію, що 14-те листопада вже завтра. Я навіть не вагаюсь, міркуючи, чи прийняти мені запрошення чи ні. Звісно, треба йти. І не тому, що я страждаю від самотності. Як я вже казав, мені буде дуже цікаво познайомитися з цим Лялькарем.

Ледве дочікуюсь завтрашніх сутінок. Тільки-но сонце починає сідати, я вискакую з дому і майже біжу до самого місця призначення. Не сама гарна з вулиць Старого міста, та й людей на ній майже нема у будь-який час. Може, саме відсутністю людей керувався Майстер, влаштовуючи тут свою майстерню? Не знаю, але схоже на те.

Тут мій погляд, що до цього моменту блукав по вулиці, зупиняється на яскраво-смарагдових дверях у білій стіні. «Двері у стіні» - ось що написано на них. Судячи по сходах, які ведуть до дверей, це дійсно напівпідвал. Схоже, мені туди. Обережно спускаюся по вузьких сходинках и тихенько стукаю у них.

Власне кажучи, я очікую побачити будь-кого. Навіть, якщо двері відчинить якась дивна тварина і скаже, що вона Майстер – нізащо не здивуюся. Однак двері мені відкриває дівчина-підліток років 15-ти з доволі незвичайною зовнішністю: заплетене у коси довге чорне волосся, бліда шкіра і величезні для її невеликого обличчя, мигдалеподібні очі різного кольору: лівий кольору яскравого бурштину, а правий, як травневе небо. Вона уважно дивиться на мене, ледь помітно усміхаючись.

Ні, я розумію, що це може бути звичайна дівчина, яку Майстер найняв відкривати гостям двері. Логіка логікою, а всі мої органи чуття, включаючи інтуїцію, верещать, що переді мною – не звичайна людина. Це не дівчина-підліток, яка підробляє швейцаром у вільний час, це і є – Лялькар. 

- Це ви – Майстер? – запитую я і відчуваю, як дрижить мій голос. І чого я так розхвилювався? – Мені прийшло запрошення від вас. Можу показати.

- Не треба, - хитає головою дівчина. Голос у неї тихий і ледь-ледь сиплий. – Інакше ти б не знайшов «Двері у стіні». Так, я – Майстер. Або Лялькар, як ти мене називаєш. Проходь.

Дивуюся, звідки вона знає про прізвисько, яке я їй дав? Дівчина тим часом відсторонюється, пропускаючи мене. Я протискуюсь повз неї і заходжу до майстерні.

Я опиняюсь у невеличкій залі, що освітлюється за допомогою газових ламп. Біля дальньої стіни стоять дерев’яні столи, на яких розкидані шматки дерева, фарби, пензлі, клей, тощо. Попід стінами стоять мольбертами з закінченими, та ще ні, картинами, на полицях - книжки і різні маски, зі стелі звисають ляльки-маріонетки. Останні зроблені настільки гарно, що навіть я, невіглас у таких справах, розумію, що їх створив справжній майстер. Очі у ляльок не порожні та позбавлені життя, як у звичайних іграшок, а, я б сказав, людські і наповнені різноманітними почуттями.   

- Гарно? – запитує Майстер, помічаючи, куди я дивлюся.

- Не знаю, - чесно відповідаю я. – Ці ляльки зроблені геніально, це навіть я розумію. Хіба що, вони занадто схожі на людей, я б сказав.

- Ти маєш на увазі, що кожному своє? – серйозно уточнює дівчина. – Людина повинна бути людиною, а лялька – лялькою. І одне не повинне перетворюватися на інше? Це ти хотів сказати?

- Ну… так, - неохоче відповідаю я. – Ви… ти не ображайся, добре? Я просто намагався відповісти чесно.

- І правильно, що чесно, - усміхається вона. – Правда не настільки важлива річ, аби її приховувати. Ну, то що саме тобі потрібно?

- Ну-у-у… Розумієш, мої друзі кажуть, що мені вже час подружитися ще з кимось. Мов, друзі дитинства – це добре, але не треба задовольнятися тільки цим.

- Думка друзів – це, звичайно, добре, - лагідно перериває мене Майстер. – Але мене цікавить інше. Чого бажаєш ти? Саме ти, а не твої друзі? Якщо ти не згоден з ними, або не знаєш, чого хочеш, тоді йди звідси. Зазвичай, люди приходять до мене один раз на все життя. Але, думаю, для тебе я зроблю виняток. Якщо ти колись запрагнеш мати друга – я дізнаюся, і ти отримаєш запрошення.

Я розгубився. З одного боку, вона мала рацію. А з іншого, я просто не думав, що можу опинитися у такій ситуації. Отже, треба зараз вирішувати, чого саме я хочу. Бо я не впевнений, що захочу вдруге прийти до Майстра.

- Справа навіть не в тому, що ти не впевнений у своєму бажанні, - тим часом продовжує говорити вона. - Точніше, не тільки в цьому. Насправді, ти маєш все, що потрібне тобі для щастя. Так, і друга теж. І я не про друзів твого дитинства. Просто ти не усвідомлюєш цього.

- Я вже маю все, що мені потрібно? – здивовано перепитую я. – І друга також? Хіба?

- Так. Але якщо тобі так не здається і ти вважаєш, що для повного щастя тобі не вистачає лише моєї ляльки – ну що ж, гаразд, я зроблю її для тебе. Все одно, вечір у мене вільний і мені нудно. Ну то що?

- Мені здається, що буде краще, якщо ти все ж зробиш її для мене, - подумавши, кажу я. – Подумавши, додаю. – Можна запитання? Ти робиш саме таку ляльку, яку хоче твій клієнт, так?

- Так, - киває вона. – Здається, я розумію, до чого ти. Однак я вважаю, що краще друг-людина, ніж друг-лялька. Незважаючи на всі свої принади, лялька – це лише лялька, нежива і порожня зсередини. Ти ж хочеш маріонетку, так?

- Ні, - хитаю я головою. – Мені не потрібна маріонетка. Поки я розмовляв з тобою, то зрозумів, що мені дійсно потрібен друг. Не стану пояснювати, як це я зрозумів і чому саме тільки зараз, у розмові з тобою – це нудно і довго розповідати. Важливо те, що мені не потрібен хтось покірний і слухняний. Якщо мені цей такий «хтось» знадобиться – я придбаю собі дресированого собаку. Мені потрібен друг. Справжній, живий друг, з власними волею та бажаннями, що часто можуть відрізнятися від моїх. Який не буде залежати від мене і який не буде покірний мені. Власне кажучи, я міг би задовольнитися другом-людиною, так. Але мене зупиняє те, що людські друзі часто зраджують одне одного. І мені це аж ніяк не подобається. І тому я прошу тебе: зроби мені таку ляльку, яка схожа на людину в усьому, крім здатності до зрад. А саме: я хочу ляльку з душею. Чи я забагато вимагаю?

Тільки но я завершую свій монолог і запитально дивлюся на Майстра, то помічаю, що дівчина дивиться на мене майже з захопленням.

- Ну і вимоги в тебе! – з щирим захватом каже вона. – Зазвичай ті, хто бував у мене раніше, хотіли маріонеток. Вони дуже легко робляться, бо для їх виготовлення не потрібна душа. Це звичайні ляльки, ко кінцівок яких прив’язані невидимі ниті, котрі з’єднують їх з хазяїном-ляльководом, який и керує ними. В принципі, те, що ти хочеш, можна зробити, хоч це і досить складно. Зробити ляльку з душею у мене далеко не завжди виходить. Але тим цікавіше! І  до речі, - тут вона якось винувато дивиться на мене, - зазвичай, я з клієнтів грошей не беру, але саме зараз тут така справа… Розумієш, мені дійсно не потрібні гроші. Але ти дав мені таке цікаве і складне завдання, що… Загалом, за таку справу і грошей прохати – не гріх.

- Гаразд, без проблем, - кажу я. Я заплачу тобі у будь-якому випадку. Скільки?

- Скільки не жаль, - посміхається Майстер, видимо, радіючи, що я зрозумів її. – Щодо її внутрішнього складу, я вже зрозуміла, чого ти хочеш. А як саме має виглядати лялька?

- А можна в цьому покластися на тебе? – подумавши, запитую я. – На те ж вона і не маріонетка, що б не я вирішував, якою їй бути.

І знову в різнобарвних очах Майстра – веселий, лукавий захват.

- Не треба тобі нічого платити, - каже вона. – Дерти гроші з такої прекрасної людини, як ти – це занадто. Де я ще такого, як ти, зустріну? Гаразд, з чого саме тобі її зробити?

- Я ж кажу: краще ти сама вирішуй, якою та з чого саме буде лялька. Добре?

- Добре, - відлунням відкликається дівчина. І починає озиратися по сторонам, шукаючи у купі всякої всячини, що лежить на столі, те, що їй потрібно. Виклавши перед собою фарби, пензлі та щось ще, вона обертається до мене.

- Ти поки що погуляєш? Чи тут посидиш, почекаєш?

- Тут посиджу.

- Гаразд. Там, у кутку, стоїть крісло. Сідай у нього і тихо чекай, поки закінчу. Зроби вигляд, що тебе тут немає, і не дивися. Добре?

Мовчки кивнувши, я сідаю у старе крісло. Зрідка я не втримуюсь і косую одним оком у бік Майстра, дивлячись, що вона робить. Дівчина малює, але я не можу розгледіти, що саме. Потім я заплющую очі і тихо дрімаю, чекаючи, поки вона закінчить.

- Майже готово! – вириває мене зі сну голос Майстра. Сама вона виглядає втомленою, але страшенно задоволеною. – Поглянь, - киває вона на портрет, що висить на стіні.

На картині зображена невелика галявина, яку обступили дерева. Посередині сидить юнак приблизно мого віку. У нього надзвичайно світле, майже сиве, волосся, сіро-блакитні очі і, наче на противагу – смаглява шкіра. Перед ним – дошка із шахами, у які він, судячи з усього, грає один. На якусь мить мені здається, що юнак моргнув. Придивившись, я розумію, що мені не привиділося. Він дійсно кліпає очима. Ледь-ледь помітно, але кліпає!

- У тебе вийшло, - я не запитую, але стверджую.

- Вийшло, - стомлено киває Майстер. – Тепер треба почекати, поки він зовсім не оживе і не зійде з картини.

Дівчина сидить і про щось серйозно думає. І тут я згадую, що маю запитання, яке хотів задати їй.

- Майстре! – стиха гукаю я її. – Можна запитання?

- Яке? – вона обертається до мене.

- Мені казали знайомі, що кожна людина бачить тебе по-різному. Це як?

- О! – дівчина усміхається. – До речі, я хотіла тобі за це подякувати.

- За що саме? – дивуюсь я.

- За те, що ти дав мені змогу побути тим, ким я насправді є. Розумію, що ти навряд чи хотів це робити, але так вийшло. Розумієш, часто я виглядаю так, якою мене підсвідомо хочуть бачити мої клієнти. Наприклад, один хлопець побачив у мені ту саму дівчину, яку колись побачив на вулиці, але так і не набрався сміливості і не підійшов познайомитися з нею. Якась дівчина, Анна, здається, вважала, що майстрування ляльок підходить старий екстравагантного вигляду. Є ще багато інших прикладів, але я не буду тобі їх наводити. Розумієш, раніше я приймала всіх, хто загляне сюди, і через це одного разу мало не забула, ким я є насправді. Дуже незручно того разу вийшло… Тому я і стала приймати тільки тих, кому надіслала запрошення. Я це все до чого? Ти свідомо очікував, що вигляд Майстра не буде відповідати твоїм очікуванням. Я ж не відповідаю їм, правда? – тут вона підморгує мені.

Майстер радіє, як дитина. Мені дивно від цього, але я мовчу.

І тут я відчуваю, як хтось немилосердно і вимогливо термосить мене за плече.

- Зараз! – сердито гарчу. Обертаюсь і… прокидаюся. Зустріч із Майстром насправді виявилася лише сном. Не знаю, чому, але я готовий заплакати від злості. З цього стану мене виводить чийсь дзвінкий голос.  

- Арнасе, знаєш, мені вчора хтось твердо пообіцяв, що, як тільки він прокинеться, то відразу зіграє зі мною в шахи. Зараз вже полудень, а цей «хтось» продовжує спати. То ти не знаєш, хто це?

Я обертаюся на голос і завмираю, здивовано вирячившись на того, хто говорить. Це ж той самий юнак, який був у моєму сні! Чи ні, не той? Мені б зараз знепритомніти, але замість цього я з іронією кажу:

- Чому ж не знаю? Ми з ним досить добре знайомі…