Шелегон Елеонора

15 років

м. Херсон

 

 

Агорія 

З чого все почалося

Було тепле літо. На галявині сидів юнак і вчитувався у  величезну книгу. На його обличчі відображалися сп
окій і серйозність. Мені стало цікаво, адже я звикла до оточення молодих людей, яких приваблювали тільки комп'ютери та електронні гаджети. А цей хлопчина так захоплено читав, що і не помітив, як я підійшла. Я присіла поруч і запитала:
 

– Як тебе звуть?

– Ігор. А тебе?

– Оліпія. Дуже приємно, – посміхаючись, бо мені дійсно було дуже приємно, відповіла я.

Він знову поринув у читання. Мені не хотілося його відволікати – і я просто розглядала його книгу. На розгорнутій сторінці я побачила дивну прегарну картинку: захоплюючий краєвид підводного світу з русалками, що визирали з водоростей, величезними рифами та дивовижними на вигляд рибами.

Раптом Ігор відклав книгу, дістав аркуш паперу і почав малювати. Я стежила за його олівцем – на папері з'являлася звичайна риба  червоного кольору. Коли юнак закінчив малюнок, то поклав на нього руку. І ось – я навіть скрикнула від несподіванки! – під його долонею билася жива рибка! Він із захопленням вигукнув:

– Вийшло! ЗНОВУ вийшло!

– Як?! Як ти це зробив?!

Ігор подивився на мене, потім на рибку. Він поклав її на аркуш, притиснув. Рибка завмерла – вона знову стала намальованою.

– У мене з дитинства є мрія – жити в підводному світі, познайомитися з повелителем морів Нептуном, якщо він існує, спілкуватися з морськими істотами, разом з ними досліджувати моря і океани. Я хочу побачити те, чого немає в книгах, адже я переконаний, що вони не можуть всього розповісти! Напевно, через мої мрії НАШ світ здається мені нецікавим і навіть нудним.

– Тут я з тобою згодна... Дійсно, іноді нудно... І нецікаво... Але як ти оживив рибку?

Я почула захоплюючу історію.

Історія Ігоря

Виявляється, одного разу під час сильної зливи з грозою він сидів біля вікна, в сотий раз гортаючи улюблену книгу про підводний світ. Раптом спалахнуло світло, і майже відразу почувся гуркіт грому такої сили, що скло розбилося. Один з осколків потрапив у долоню Ігоря. Хлопчик відчув укол і миттєвий доволі гострий біль. Але потім побачив, що рани немає. Він лише відчував легке поколювання всередині долоні. З тих пір він доволі часто  чув це дивне поколювання. Воно відбувалося тоді, коли він малював. І незабаром юний художник зрозумів – те, що знаходилося на папері, оживало від дотику його руки.

Ігор сказав мені, що планує намалювати підводний світ і залишитися в ньому жити. От тільки, додав хлопчина, йому не хотілося йти туди одному.

– Розумієш, кому б я не розповів про свою мрію – всі тільки сміються з мене, вважають, що я ненормальний, – сумно закінчив розповідь юнак.

– Я згодна! – вигукнула я, хоча Ігор ще не покликав мене.

«А раптом не візьме?!» - подумала я, але Ігор знову взяв малюнок, на якому вже була знайома мені червона рибка, і почав малювати море…

Переміщення

 Я терпляче чекала, поки на аркуші вимальовувалися хвилі, що йдуть до горизонту.

Юнак відклав олівець і взяв мене за руку, попросив заплющити очі і подумати про море. Я відчула переміщення в просторі – вітер, шум і вологу прохолоду. Коли все стихло, Ігор дозволив мені відкрити очі. Я повільно підняла повіки – навколо була вода, під ногами – піщане дно. Підводна галявина була оточена величезними валунами, які йшли доволі стрункими рядами вдалину.

– Вийшло! - кричав в захваті Ігор. – Моя мрія збувається!

Я усвідомила, що ми легко розмовляємо під водою, можемо дихати, немов у нас є зябра, як у справжніх риб. Але це було не так – просто навколо тіла у мене і у мого нового друга утворилася сфера, в яку звідкілясь надходило свіже повітря. Знайома червона рибка була поруч і, здається, посміхалася нам. А потім привіталася:

– Вітаю вас у себе вдома. Мене звуть Стіч. Я живу тут дуже давно і все знаю про це море і про народ, який його населяє.

Ми навіть не здивувалися, що рибка заговорила, а Ігор зрадів:

– Нам не доведеться блукати самим, намагаючись все дізнаватися і все розуміти.

Стіч сказав:

– Ми знаходимося на головній алеї  Центрального парку Агорії. Тут є екзотичні сині та червоні водорості. Ми виклали для них ці камені. За синіми рослинами доглядають Жовті. Це народ-абориген. Вважається, що вони першими заселили це море. А червоні водорості вирощують Зелені. Це нащадки земних істот, які колись (не так давно) опинилися під водою.

Я помітила, що кольори підібрані в контражурі! Ось би це побачив мій викладач з образотворчої студії! Тут я уважніше поглянула на Ігоря:

– Ти світло-зелений! 

– А ти світло-бірюзова, – засміявся у відповідь він.

«Невже йому не лячно? – думала я. – Адже ми, напевно, залишимося тут назавжди, оскільки вже стали зеленіти?! І що? Я буду все життя вирощувати червоні водорості і ніколи не побачу землю і сонце...»

– Не думай так! – відповів моїм думкам Стіч. – Ти побачиш сонце! І на землі ми теж залюбки буваємо.

Він читав мої думки! Я повинна бути обережною...

– Чому Агорія? Це теж вид  водорості?

– Ні, парк названий на честь Безсмертної королеви  Агорії.

– І що – вона дійсно безсмертна?

– Так. Може, не в тому сенсі, як ви думаєте ... 

– А в якому ж?

Ми повільно пересувалися між рядами водоростей, а Стіч розповідав:

– Народилася Агорія мільйони років тому. Це була родоначальниця всього морського царства. Всі жителі моря прийняли  придуманий нею порядок, тому що вона була мудрою і справедливою. Народ захотів бачити Агорію своєю правителькою. Якщо по-вашому – то королевою або президентом. Постарівши, Агорія ставала  все більш прозорою. Вона повинна була незабаром зовсім зникнути. Тоді вона покликала свою молоду Першу Помічницю і вклала в її руку невеличкий камінець. Це була душа Агорії разом з її думками і задумами, а також весь досвід, накопичений нею за довге життя. Тобто камінець містив згусток енергії та інформації. Перша Помічниця повинна була проковтнути камінчик і стати Агорією. Так повторюється мільйони років – до сьогоднішнього дня.

– Здорово! – вигукнув Ігор. – Я завжди вірив, що безсмертя існує...

– Фантастика! Хто б міг очікувати такого в морі?!

Стіч подивився на мене і сказав:

– А чим, власне, море гірше за землю? Але про це, я думаю, ви дізнаєтеся трохи пізніше. Ми майже прийшли ...

 

В Палаці 

Алея, по якій ми йшли і яка весь час прямувала вниз, привела нас до величезної арки з брамою. Її охороняли стражники-акули. Ми з Ігорем мимоволі позадкували за спину Стіча. 

– Не бійтеся! Так, це акули, але вони вас не чіпатимуть, бо ви зі мною.

Ворота відчинилися – і ми побачили величезну білу будівлю, оточену  високими золотими колонами. Над будівлею розкинулося блакитне небо, на якому сяяло променисте сонце. Я помітила, що воно гріє так само ласкаво, як  і на землі.

– Це підводне сонце? Чи ми вийшли на землю?

– Це наше сонце, а це – палац Агорії. Він служить не тільки житлом королеви і її дочок, а й місцем Народних Зібрань.

Відкрилися великі парадні двері – і на порозі ми побачили розкішну та гарну світловолосу напівлюдину (в моєму уявленні вона була напіврибою).

– Вітаю вас, земляни! Ви прийшли з миром – і я з задоволенням покажу вам наш світ. Йдіть за мною.

Ми пройшли у двері. Усередині палацу, тобто за його білим фасадом, стін не виявилося. Був зал-галявина, на якій стояли затишні крісла-черепахові панцирі і мармуровий круглий стіл.

– Розташовуйтеся, – запросила приязно Агорія (ми давно здогадалися, що нас зустріла сама королева). – Ви зголодніли? Або хочете пити?

Ми з Ігорем перезирнулися: що нам дадуть в якості їжі і пиття?

Стіч посміхнувся:

– Ми пропонуємо ягідний чай або м'ятний. Салати і фрукти. Ми, бачте, вегетаріанці ...

– Мене влаштовує таке меню! - погодилася я, раптом відчувши голод і спрагу.

– І я не відмовлюся від салатів і фруктів, - підтримав мене Ігор.

Кілька дельфінів внесли графини з напоями та блюда з салатами.

Агорія, запропонувавши нам частування, почала свою розповідь.

Що перервало розповідь Агорії

– Ви вже були в нашому парку і бачили його алеї. Так ось. У ньому ростуть не просто водорості. Жовті і Зелені жителі не випадково так старанно доглядають за ними. Це – як би точніше висловитися – це місце народження нових життів. Водорості – це захисна оболонка майбутнього громадянина нашої країни. Вони ростуть на протязі декількох років, а потім народжуються, тобто виходять з оболонки, і стають повноправними мешканцями двох наших світів – Верхнього і Нижнього.

Коли Агорія вимовила ці слова, в палаці відбулося щось, пояснення чому ми отримали пізніше. Спочатку стало помітно темніше, немов сонце зайшло за чорну хмару. Потім те, що нам здавалося міцною підлогою палацу, стало ворушитися і підніматися... 

Порятунок

Після довгого падіння і м'якого приземлення ми нарешті отямилися. Ми перебували в приміщенні, дуже схожому на палац Агорії, але меншому на вигляд. Та й сонця не було, але доволі яскраво світив місяць.

– Де ми? – перелякано запитала я.

– Ми в Нижньому Світі, – сказала королева, допомагаючи нам з Ігорем піднятися. – Я не знаю, що тут сталося, раз мене викликали в такий незвичайний спосіб. Залишайтеся тут і не переживайте. 

І вона миттєво зникла.

Я помітила, що Стіч був дуже схвильований – його довгий хвіст (майже як у вуалехвоста) швидко рухався, а колір став пломенистим.

– Що з тобою? – запитала я.

– Тут відбувається щось недобре! Стічу, розповідай, - стурбовано наполіг Ігор.

Рибка почала розповідь:

– Справа в тому, що тут править Перша помічниця Агорії – Атанта. Королева доручила їй цю частину світу, щоб перевірити її здібності. Але за час свого керування Атанта дуже зіпсувала Нижній Світ. Жителі почали гинути, їсти стало нічого. Агорія, хоча і дуже мудра правителька, не здогадалася, що Атанта все найкраще забирає і ховає. В неї вже декілька печер, заповнених скарбами. Про це я дізнався лише вчора.  І це я зробив так, щоб усі ми опинилися в Нижньому Царстві, аби допомогти Агорії побачити справжнє обличчя Атанти.

Раптом пролунали звуки, що були дуже схожі на крики про допомогу. Ми вибігли з палацу і побачили, що Атанта стискає щось в руці, а королева стає прозорою – тане прямо на очах.

– Ховайтеся, поки Атанта нас не побачила – Агорії ми вже не допоможемо.  Ми запізнилися – камінь з душею Агорії у руках негідниці. І в цьому винен я! – розгублено шепотів Стіч. Через кілька секунд від Агорії зостався лише маленький згусток світла.

Ми сховалися за колонадою.

– Чому вона його не проковтнула?

– Тому що забрала силоміць – так не можна. Вона не зможе стати Агорою! Але ж стане новою володаркою на ім'я Атанта! Вона буде передавати власні недобрі здібності нащадкам…

– Ти ж умієш читати думки, – нагадала я Стічу.

– Правильно! Ти можеш дізнатися, куди Атанта заховає душу Агорії, а ми допоможемо її врятувати, – сказав Ігор.

– Краще простежимо, – похитав головою Стіч.

Нам пощастило, що нас ніхто не помітив. Атанта не озиралася і прямувала кудись в глибину. Ми без перешкод опинилися там, куди пливла злодійка.

Біля входу в печеру Стіч зупинив нас:

– Заховайтеся поки що тут. Ви надто великі для цієї печери – вона вас помітить.

Ми зачаїлися і чекали на повернення рибки. Спочатку з темного отвору показалася Атанта. Вони швидко зникла, поспішаючи нагору.

Коли Стіч приплив до нас, то не дуже радісно повідомив, що знає, де знаходиться камінь з душею. 

– Чого ж ми чекаємо? Давайте заберемо його! – зрадів Ігор .

Але Стіч зупинив його, сказавши, що все не так просто, що цей камінь охороняє двоголовий змій.

– Він все життя був на службі у Агорії. Потім вона віддала його Атанті як вірного помічника. Але тепер він на ланцюгу і не бачить нічого, крім своєї печери. Атанта не відпускає його, тому змій, котрий  понад усе прагне свободи, став дуже злим. Він здатен вбити кожного – лише кайдани стримують його.

– Спробуємо! – слухаючи розповідь Стіча, вже входів у печеру Ігор. Коли ми наблизилися, змій почав видавати страшні звуки та брязкати кайданами.

Щось мене начебто підштовхнуло –  і я підійшла до нього ближче.

– Ти чого? Ти мене не боїшся? Смілива чи що? – здивувався змій.

– У тебе є те, що нам дуже потрібне.

– Які наївні! Ви думаєте, я віддам вам те, що мені наказала охороняти Атанта?! За цю скриньку, якщо я її збережу,  вона обіцяла мені свободу!

– А ти знаєш, що ти охороняєш?

– Ні, але яка різниця!

– Це душа Агорії, і якщо ти віддаси її нам, то ми звільнимо тебе негайно.

– Агорія? – при цьому імені на очі змія навернулися сльози. - А що з нею сталося?

 - Вона розтанула… Атанта забрала душу з її тіла, таким чином ставши новою Правителькою двох світів.

– Я пам’ятаю Агорію. Вона дуже любила мене і завжди була такою лагідною. Ми проводили час у бесідах, ми бавилися, вона годувала мене найсмачнішою їжею… А потім мене випросила Атанта… Нібито на допомогу їй у справах Нижнього Світу.  Хвилиночку! Чому я повинен вам вірити? Я не знаю, хто ви! – очі змія загорілися полум'ям.

Стіч  запитав, повертаючись до нас:

– Ігорю, зараз все залежить від твого рішення. Ти підеш назад на Землю?

– Я б хотів залишитися тут назавжди, але з такою новою  правителькою ми загинемо!

Тут Стіч повернувся до мене:

– А ти готова стати правителькою? Тобі потрібно лише проковтнути цей камінець!

– Хіба це можливо?

– Так! Агорія зовсім недавно тримала тебе за руку. І це був приязний дотик! Енергетика нікуди не ділася. Тобто камінець вирішить, що Агорія сама віддала тобі душу і знання.

Приголомшений такою пропозицією Ігор перебив:

– Оліпія не може, не схоче залишитися у цьому світі! Це я привів її сюди – я не можу допустити… Якщо ми відродимо Агорію в  тілі Оліпії, то її  власна смілива душа загине!  

– Зовсім ні, - схвильовано, але впевнено відповів Стіч. – Справа в тому, що коли в жителя підводного світу вселяється душа Агорії, то душа тієї істоти не гасне, а лише набуває нових знань та мудрості. Я читав, що якщо Агорія вселиться саме в людину, то тіло буде безсмертним, а душі будуть існувати разом. І при цьому Олімпія зможе бувати на землі. 

– Я готова, – вигукнула я несподівано для самої себе. 

 Почувши промову Стіча і мою відповідь, змій простягнув мені скриньку. 

Я тремтіла, тримаючи її в долонях.  Стіч відкрив важку кришку, і я побачила цей камінець – він не був палаючим, а лише мерехтів ніжним і теплим світлом.  Від такого не може бути лиха – проносилися думки у моїй голові. Я обережно взяла його і притисла  до грудей. 

…Оліпія-Агорія (це була нова я) підійшла  до змія і звільнила його доволі вчасно. Адже раптом з’явилася Атанта з чималою кількістю воїнів. Вона встигла дізнатися про нас у Верхнім Світі. Злодійка бігла до мене, але змій перехопив її і спитав: 

– Що накажете зробити з нею? 

– Поки що застосуємо її власний винахід – ці кайдани. А потім вирішувати буде Народне Зібрання… - наказала я. 

Життя налагодилося у Нижньому світі і продовжувало мирно текти у Верхньому. Наші з Ігорем діти дуже люблять, коли ми розповідаємо їм цю історію. Звісно, я буваю вдома, на землі, але з роками роблю це все рідше.