Шийко Марія

15 років

М. Київ

Легенда про ватагу індійців…

Було то так давно, що ніхто вже й не пам'ятає коли то допуття сталося...Та й час вже межі тієї землі стер...

Десь на межах спекотної Африки, в закинутому ,але не пустому селищі, на окрайні лісу, жило дитя з бабусею.Що кожного теплого й божого дня ходило в ліс по ягоди . І було йому не багато, не мало -а якраз середнє на його вік. Мало золотисте волосся і сапфірові очі, що кожної хвилини дивилися на небо... І звалось воно Гансом...

В селі ,всі ,від немовлят до старійшин знали моторошні і від частини правдиві легенди про корінного індіанського ватажка.Історії , що ходили цими горбами... Скільки жило селище, ніхто ще не затримувався в лісі чекаючи сутінок... Люди боялись, а тому й оминали ці землі ...

Отже був теплий липневий вечір, один з небагатьох в цьому році ,накрапав дощ і починало смеркатися... Взяло маля торбу і безстрашно пішло дорогою в ліс. Бабуся Маргарет хворіла і попрохала його набрати ягід на вечерю, бо їй було зле. Як зайшов він за перші три дерева, то сонця вже й не було видно ,як просочувалось воно через листя . Ставало все холодніше, по спині йшов мороз і бігали дрижаки... Але він не зупиняючись йшов ,бо знав нащо все це робить. Збираючи ягоди він наспівував собі під носа якоїсь веселої пісні, ходив підтюпцем від дерева до дерева і позіхаючи тягнувся за все новими і новими солодощами. Час від часу йому здавалось, що їх зовсім не меншало, але коли в нього назбиралася ціла торба він дозволив собі зиркнути на сонце, аби дізнатись котра година. Та на нього чекало розчарування - сонце, що змінилось на місяць, закрило темними, здавалось залізними хмарами... На дворі стояла ніч, темна як його черевики і непередбачувано тиха... Шматки сірого неба висіли над планетою нікого не помічаючи ... Єдиним, зто наважився вийти з хати цього вечора -був Ганс. І здається саме зараз він про це жалкував ...

Дитя запанікувало- ніколи не заходило воно так далеко ,так пізно, як сьогодні... Це була ніч, коли і зірки не світять...

Довго, години зо дві ,ходив він лісом намагаючись знайти вихід,бо немає на світі мотиватора сильнішого за страх... Трави стелилися під його ногами, а місяць освічував дорогу... Заблукав хлопець...

І добре розумів,що ліси ці, широкі і чорні, як закапелки бандитських душ , тож вийти з них живим вночі не так то вже й просто. Не кривімо душею -майже неможливо...

-Що скаже бабця Маргарет? - втративши надію і всівшись під деревом спитав у місяця Гансик. Нічне повітря переливалось голосами дерев.Ліс жив, не звертаючи уваги на диваків, що блукали чорт зна де посеред африканської ночі.

Чи довго він сидів, чи коротко, ніхто вам того не скаже, але часу пройшло не мало. Наслухався він і виття вовків ,шукаючих чергову вечерю, і рохкання диких свиней, що одним своїм бивнем змогли б насадити його як кебаб.

І чи вже йому здавалось,чи від страху привиділось, але вдалині, десь футів за шістдесят вбачалось йому світло. Це не було схоже на чергову байку божевільного Джона, з його селища, і не було це предсмертним сяйвом, ні. Це було, щось зовсім інше, живе,щось ,чого він раніше ніколи не бачив... Закортіло хлопцю переконатись в своїй здогадці, тож не бачачи інших варіантів ,він крок за кроком наближався до вогнів, що ставали все яскравішими і яскравішими. І от підійшов він так близько, що ступни іще раз і зможеш доторкнутися. Посеред галявини, перед багряним вогнищем, сиділи індіанці, ті самі, легендарні індійці ,яких боялись і так хотіли переконатись в їх існуванні ,за яких , щоб побачити добра половина його племені пів життя блукала б цими лісами ... В волосся вони собі повстромляли пір'їни, і як ведеться смажили впольовану дичину. І не йшов, ще аромат такий посеред хвойної гущі...

Вийшов з-за дерева Ганс і ступив малий крок. Помітили вони його не зразу, а як побачили ,то запросили погрітись близь вогню ,нагодували юшкою й розповіли хто вони. Присьорбуючи куліш слухав Ганс історію . Історію про життя. Ось: люди, що сиділи перед ним гордо піднявши голови були, не хто інші, як коріннними індійцями, яким в один момент просто не пощастило... Переказували червоношкірі свою історію, як потрапили і опинилися тут, що з ними сталося і чому.Говорили вони довго ,розповіли все, що було в низ за душею.Вождь виглядав, як справжній володар цих земель : під воронячо-чорним волоссям було пооране зморшками обличчя ,а очі були кольору вечірнього неба і ховалися за густими, як долини на цих землях, бровами. Ніс був горбатий і здавалось ,декілька разів перебитий -у свої не найкращі часи...

Ватажок індіанців почав розповідати Гансові свою історію,а було це зовсім не весело:

"Було, то давно, років з 140 назад, ходили ми лісами і були королями на цій землі... Та одної темної літньої ночі, до чортиків схожу на цю, напали на нас загарбники, люди, з невідомих тоді земель,того вечора, вони перебили всіх, хто був... До одного...Кривавими слідами йшли вони в глиб історії, залишившись темною постаттю в наших свідомостях ... Того дня ,не вижив ніхто... Наші тіла просто лежали скривавленими шматками на голій і осиротілій землі...Місце, де ми жили, стало порохом під їх підошвами.Голі кістки біліли на рваній ,залитій кров'ю землі, вони на них радісно танцювали... Діти, підлітки, дорослі...Для них не було обмежень. Тієї ночі вони рубали всіх,кого бачили...Нас так ніхто і не знайшов...

З тих пір я поклявся, що наша ватага раз на рік виходитиме у світ, щоб вберегти від схожої долі людей, що живуть на наших землях... "

Ватажок піднявся і запропонував прогулятися.Ганс і індієць відходили все далі від табору, над ними майоріли гілки дерев, а під ногами шурхотіла глиця. Місяць світив ліниво і ледь помітно.Безіменний Ватажок попереджав, що ніхто не може побачити їх двічі, говорив про їх нелегке "життя " і про те, як люди вивертають справжню правду в місцевих легендах. Питав чи сподобався куліш ,як звати, звідки родом і різну іншу дурню, про яку б вони не мали говорити, але їм це не заважало. Чи то ,хлопцю приверзлось, чи то ,індієць і справді проходив крізь дерева навмання... Та Ганс не звернув уваги-здалося.Не легка видалась ніч... Він розповів як заблукав, як просидів пів ночі серед темного лісу, як справді натрапив на них,і як злякався ,не знаючи де він. Попереду хлопця гілок значно поменшало ,тож Гансик дозволив собі таку розкіш як незатуляючи обличчя руками спитати:

"-Я ніколи не бачив вас раніше, тому маю запитати:чи я перший кому ви показались? "

"-А сам то ти , як думаєш? Звідки,по-твоєму, ростуть ноги всіх тих брехливих легенд? Ми не раз думали, що то було помилкою-виказати себе людям, довести, що вони не одні живуть на цих землях,що помиляються з нашого приводу. Але не зникнеш же ти перед носом людини, що тільки, шо яснісінько тебе бачила..."

"-Ну, я до сьогодні вас ніколи не бачив, ви з'явилися несподівно і чесно кажучи дуже вчасно. Я гадав, що всі ці вигадки лише недолуга брехня. А зараз я стою посеред лісу і говорю з тим, кого раніше вважав привидом, байкою Скаженого Джо... Люди бояться того, що не можуть пояснити ,через це і придумують те, чого не існує, те, що їх заспокоює, те у що хочуть вірити...Якщо розповісти їм, що все у що вони вірять -це брехня, це струсане їх світ...Сколихне все те, що вони знають. Але Я знаю ,що це...Це відчуття свободи... Від забобонів і дурних передчуттів ,придуманих кимось за багато років до мого народження.

 Але я не вони- я тебе бачу... І якщо все це брехня, якщо все це не по-справжньому ,якщо ти не той, за кого себе видаєш... То що ж тоді зі мною відбувається?... "

Ганс обернувся, бо весь цей час йшов, і не мав можливості цього зробити. Але тепер він просто дивився очицями в чорну ,непроглядну дірку нічного лісу... В лице йому дихала чорна як смоль ніч.

А в нього за спиною нікого не було, нікого, кого б він хотів побачити... Безіменний Ватажок зник, наче його і не було...Ганс зрозумів, з ким тільки що розмовляв.Червоношкірий,табір,індійці-все це було примарою... Ганс стояв на узліссі, і вдивлявся в його глиб. На місці де мали б бути вогні табору, була темнота...

Примара, яка назвалась Ватажком, про яку складали до несправедливості брехливі історії, щойно врятувала його життя...

Вивела його на місце, з якого все пішло шкереберть... А все було просто, як він і казав:

"З тих пір я поклявся, що наша ватага раз на рік виходитиме у смертний світ, щоб вберегти від схожої долі людей, що живуть на наших землях... " -Це була та сама ніч, ніч, коли на них напали, і в яку вони пообіцяли більше не допускати цього.

Сьогодні місяць світив над липневою землею, що була купальською...

Ніччю, на Івана Купала...